Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензії на книгу Ігоря Павлюка "Стратосфера"
31.01.2011

Олекс
андр Бакуменко,
лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені І.С.Нечуя-Левицького

Усвідомлення власної правоти



Павлюк Iгор. Стратосфера : лiрика / І. З. Павлюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2010. – 228 с.

 





                                                        Приспати час, боротися з душею,

                                                         Яка іще не продана за гріш.

                                                         Росте печаль.

                                                         І я росту із нею –

                                                         Світліше, вище, глибше і тихіш...

                                                                                                        Ігор Павлюк

Книгу Ігоря Павлюка «Стратосфера» можна сміливо назвати яскравим поетичним щоденником досвідченого митця. Читаючи вірші з нової книжки поета, легко простежити за життєвими і творчими шляхами автора упродовж останнього десятиліття. Його поезія переповнена натхненними почуттями і глибокими думками. Поет весь час перебуває у пошуку, у мандрах, у невпинному русі, перебуває у такому динамічному стані, коли його думки і почуття  резонансним ефектом переростають у поетичну гармонію і стають існуючою реальністю.

 

                                    Моя доля мене

                                    Вже давно за бездомність не сварить.

                                    Ну і я свою долю крилато любитиму сам.

                                    Хай збувається все,

                                    Що написано кров’ю по шерсті.

                                    Скільки того життя?

                                    Вже прожито дванадцять томів...

 

Поетична експресія слова немовби стирає грані між почуттями та прагненням автора втілити їх у реальному житті. Звертаючись до читача, мандрівний філософ Ігор Павлюк у кожному вірші стверджує свою правоту. Адже його поезія – це усвідомлення власної правоти, власного озонового шару, який  міститься у «Стратосфері», який і асоціюється із високим поетичним Словом.

 

                                     Лиш майбутня – душа.

                                     Лиш в минулім красиве тіло.

                                     А у формулі вічності

                                     Всесвіт – то я.

 До речі, у природі Всесвіту стратосфера є одним з основних шарів атмосфери Землі – газової оболонки, що оточує Землю і обертається разом з нею під дією сили тяжіння. Атмосфера регулює променевий теплообмін Землі з космічним простором, пропускаючи короткохвильову сонячну радіацію і поглинаючи довгохвильове випромінювання від земної поверхні. Шар озону, який знаходиться у стратосфері на висоті 20-25 кілометрів, захищає земну поверхню від ультрафіолетового випромінювання. До висоти 25 кілометрів стратосфера має сталу температуру, вище вона швидко зростає, що зумовлене поглинанням ультрафіолетової радіації у шарі озоносфери. Тож у метафоричній назві книги, як і в усій поетичній збірці автора присутні елементи наукового творчого пошуку, елементи оригінальної уяви й поетичної фантазії доктора наук із соціальних комунікацій Ігоря Павлюка.

 Уява і фантазія Павлюка малює картини, які перейняті різними почуттями та настроями. Проте з кожним полотном у читача міцніє впевненість у тому, що автор за будь-яких ситуацій залишається на своїх позиціях, не збиваючись на кон’юнктурний перебіг подій, не зраджуючи своєму світобаченню. Такий політ поетичної фантазії можна зустріти лише у принципових поетів, які розуміють ціну поетичного Слова для суспільства. Сила поезії Ігоря Павлюка полягає в тому, що у його творах спостерігається не пустопорожня гра образами, усі його вірші ґрунтуються на глибоких почуттях народного болю. Про цю характерну рису своєї поетичної душі краще за усіх каже сам поет у вірші «За крок до епілогу»:

 
                                      Вже написав, що думав про життя,

                                      Про смерть, любов, війну і потойбіччя.

                                      Пером лелечим вену собі тяв

                                      І ворожив на душі по обличчях.
 

З нестерпного болю народжуються нові твори поета. З любові народжується його натхненна поезія.

 
                                      Ще щось болить.

                                      Цей біль зовуть любов’ю.

                                      Дощ за вікном...

                                      А я пишу пісні,

                                      Немов молюся, чи сумне гніздо в’ю

                                      В пульсуючій дзвінкій глибочині...

 
Думка про суспільні негаразди, про те, що життя батьківщини у небезпеці, накладає певний відбиток та має соціальний вплив на характер і мотиви нових пісень Павлюка. Як поет, не підвладний кон’юнктурі, принциповий до відтворення народної правди, він свято вірить у правоту своєї поезії, у її майбутнє для прийдешніх поколінь:
 

                                        Придуманий природою як дзвін,

                                        Я не продам печаль свою за срібло.

                                        Та знаю: через зорі поколінь

                                        Мої пісні співатимуть дохлібно...

 
Із хронометричною послідовністю Ігор Павлюк глибоко проникає у сутність соціально-політичної боротьби своєї епохи, де панує «розгардіяш у душах і в державі...» Тут він дзвінко перегукується із Ліною Костенко, Борисом Олійником, Іваном Драчем, розуміючи своє місце у цій нелегкій боротьбі. Однією з характерних рис поетичної думки Павлюка є розмаїтість настроїв, широта фантазії та повнота почуттів. Митцеві притаманна дивовижна багатогранність у відтворенні свого світосприйняття, чулість до кожного поруху життя, прагнення будь-яке природне явище або значне явище з людського життя вичерпати до дна, розкритися у яскравих поетичних визначеннях, поетичних асоціаціях, у какофонії звукових алітерацій, передати поетичну картину фарбами власної художньої палітри. У багатьох своїх творах за допомогою парадоксальної гами відчуттів та асоціацій Павлюк прагне вивести читача на філософську стезю до життєвих істин. Його оригінальні експромти та афористичні висновки підсилюють філософію психологічного письма, насичують його поетичну стилістику новими інтонаціями.
 

                                          Легким кроком мисливця

                                          Свобода пішла за вовками.

                                          

                                          За вовками віків,

                                          За сумними громами повстань

                                          Відчувалась весна,

                                          Магматична, як мама-вовчиця.

                                          .....................................................

                                          Наче звір пуповину,

                                          Минуле від душ відгриземо.

                                          Монастирського меду сьорбнемо,

                                          Щоб тіло душевне спасти...

 
Окремо треба зупинитися на характері фантазії та поетичної уяви Ігоря Павлюка, на його художньому відтворенню природи. Його поетична уява є пам’яттю душі, є суб’єктивним мисленням про світ художніми образами власного світобачення.  Поетична фантазія Павлюка надає стихійним явищам природи та звичайним речам не тільки людські якості та патріотичні почуття, а й людські наміри. Тим самим  вона відтворює активне, творче ставлення художника до життя, до природи. Поезія Павлюка перейнята дивовижною динамікою, прагненням активного втручання в усе, що відбувається навколо нього, заради об’єктивного відтворення життєвих реалій людини і природи. Для своєї поетичної пам’яті автор знаходить досить цікаві лексичні форми, пересипані яскравими алітераціями та образними асоціаціями:

 
                                           Милий мені млин, моє минуле,

                                           Кольору оливкового мла.

                                           Річка, що нічого не забула,

                                           Вишня, що уперше розцвіла.

                                           Давній запах місячного світла.

                                           Старовинна пісня ледь-ледь-ледь...

                                           І казково на вербових мітлах

                                           Юних відьом соромливий лет.

 
У широкому тематичному діапазоні Ігоря Павлюка одне з головних місць посідає патріотична тематика. На початку цієї статті я недарма назвав  Павлюка мандрівним філософом. Географія його подорожей виходить далеко за межі України. Перебуваючи за кордоном, в Європі, за океаном поет весь час відчуває дискомфорт, відсутність рідного затишку. Працюючи понад рік у Нью-Йорку, Ігор писав:
 

                                            За горизонтом знову горизонти –

                                             І сивина – волосся, очі, сніг.

                                             В Америці живу, як на курорті.

                                             Америки не хочеться мені.

                                             А хочеться в прості ліси Волині,

                                             Косити сіно, слухатись зірок,

                                             Не зрадивши ні хаті, ні дитині,

                                             Що полином пропахли до кісток.

 
Поет без штучного пафосу знаходить своє визначення національного патріотизму: „Батьківщина душі... Більше тілу нічого не треба...” І це не може не тішити українського читача. У розумінні поета патріотизм – це не якесь там пишномовне словославлення героїчних подвигів минулого, не надгробний плач з приводу безповоротної минувшини. Патріотизм Павлюка – це передусім любов до простого народу, до свого оточення, до людей праці, до національних традицій народу. Тому такими гучними патріотичними мотивами з політичною пристрастю передається наше нестабільне сучасне життя у рядках автора, перейнятих глибокою печаллю, відчуттям тривоги за долю країни, за долю простих людей, за долю своїх земляків-поліщуків.

 
                                         Моя печаль, як лісова дорога,

                                         Невидима із неба до зими.

                                         Дивлюсь на все.

                                         Очам моїм волого.

                                         І вітер у печі, мов кров, шумить.

                                         

                                         Нічний туман на озеро лягає..

                                         Глибинка засинає без пісень.

                                         Єдиний дід, що знав іще Чапаєва,

                                         У снах дрімотних спогади пасе.

                                        

                                          Всі вільні тут – як риби на асфальті.

                                         Нема ні клубу, ні веселих свят.

                                         ...............................................................

                                         Оце вона і є – остання казка

                                          І перша правда «мертвого» села...  

 
І тут звертає на себе увагу те, що у Павлюка немає грані між публіцистичними та ліричними віршами. Існує поетична грань жанрова – грань між баладами, новелами та етюдами. Усі більш менш знакові події свого життя у хронологічному порядку Ігор Павлюк відтворює у віршах: у кожному рядку своєї хронологічної лірики поет розкривається в усій повноті свого єства.

                                          Поза синім злотом, поза владою...

                                          У святу болючу простоту,

                                          Як у сні дитячім падав, падаю.

                                          Кажуть, якщо падаю, – росту...

 
Дійсно поет росте. У порівнянні зі своїми попередніми поетичними книжками митець все більше звертається до складних лірико-епічних конструкцій. Його лірика стає монументальною. Простежується фахова діалектика віршованих творів. У практиці поета все більше з’являється творів, об’єднаних за принципом ліричної сюжетності у цілісні цикли, які підпорядковуються відповідним законам композиції й дуже нагадують за своєю багатоплановістю поеми. Найбільш характерними у цьому сенсі є авторські цикли, структура яких виникає з ліричних сюжетів. Наприклад, цикли: «Україна в диму», «Полісся», «Із «Літопису вітрів», «Постаті», «Безконечний шлях», «Осінь в метро», «Пора», «З Ірпінського циклу». Головною мовною формою в ліриці Павлюка виступає монолог, часто-густо звернений до уявного співрозмовника, якого автор, або запевняє у своїй правоті, або з яким він вступає у суперечку. До речі, у стилістиці Павлюка характерними є ліричні „партії”, які хоч і не перетворюються у дуети, проте все одно припускають у творі присутність двох персонажів: «Поет і Муза», «Поет і Мавка», «Поет і кохана», «Поет і місто», «Поет і можновладці», «Поет і Апостол Андрій», «Поет і Гонта», «Поет і батько Махно», «Поет і осінь».

 
                                            Гонта списом писав на небі.

                                            Вбитих зір шукав голоси.

                                            Гонта владно манив до себе,

                                            Ніби я його третій син...

 
В цьому контексті можна не встежити за сюжетною лінією у повному розумінні цього слова, адже сюжету практично не існує, існує історичний чи біографічний фрагмент, а рух вірша автор підпорядковує ніби то ліричній сюжетності, як засобу передачі діалектики душевного стану ліричного героя. Тож, у багатьох своїх ліричних творах Ігор Павлюк менш за все прагне до епічної розповіді, оскільки він переважно зайнятий драматичним діалогом з персонажем, який, зазвичай залишається його співрозмовником за лаштунками існуючої сцени. При цьому поет успішно користується риторичними фігурами мовлення, побудованими на словесних зворотах, що мають умовно-діалогічний характер.

 
                                             На грубих підошвах

                                             Приходить хандра,

                                             Ворони біблійний вік накричать.

                                             Ех, бацька! Батька!..

                                             У кожного з нас є своя пора,

                                             Своя пора...зка,

                                             Своя свіча.

 
Варто звернути увагу й на те, що у стилістиці Павлюка неодноразово використовується обдуманий прийом, коли звичайне слово розмовного жаргону здобуває високе звучання у рядку слів іншого лексичного пласту та  іншої поетичної інтонації. Ліричне письмо автора вдало пересипано антитезами та оксюморонами, створюючи ефект смислового парадоксу, внутрішню суперечність описуваного предмета або явища.
 

                                              Я розлюбив любить.

                                              Я ножевію серцем.

                                              Я всіх чортів давно

                                              Послав під три чорти:

                                              Це золото і власть

                                              Ще, мо`, горілка з перцем...

 
У віршах Ігоря Павлюка образ ліричного героя переростає у поетичний характер з біографічним підтекстом. Адже автор висловлює свою позицію на тлі реальних подій та обставин, що супроводжували й супроводжують його останнім часом. Разом з тим поетичний характер Павлюка має трохи абстрактну, втілену у слові, художню структуру, оточену особливою емоційною атмосферою, що надає своєрідність його поетичному стилю. На фоні власних думок та переживань у поетичному характері Ігоря Павлюка розкривається не тільки особисте життя поета, а й той поетичний настрій, який формує цей характер. При цьому змістовно допомагають процесові формування його характеру усі згадані стилістичні засоби організації віршованої мови. Проте однієї стилістики, якою вона не була б оригінальною та досконалою, для формування поетичного характеру замало. Тут на перший план виходить інтелект автора, сила пошуку нових тем, пошуку нових героїв і відповідних інтелектуальному змістові засобів поетичного відтворення. Поет живе і дихає життям суспільства. Він допитливо вдивляється в обличчя свого часу, своїх сучасників, співгромадян, що, безумовно, активно сприяє формуванню його справжнього поетичного характеру. Ліричний герой Павлюка не сприймає суспільного божевілля, звертаючись до українців:

 
                                      Ці дисонанси епохи й лелечого лету!..

                                      Предківський Боже!

                                      Куди ж ми, мобільні, ідем?..

 
У поезії Ігоря Павлюка все переплетено й переплутано, як у нашому сучасному, швидкоплинному житті. Зупиняючись після кожного його вірша і розмірковуючи з приводу прочитаного, іноді буває важко відповісти самому собі про що той чи інший вірш. Про любов? Так. Про наше життя? Так. Про те, як важко людині сьогодні виживати? Так. Про власне світобачення? Так і про це теж. У багатьох творах одна проблематика виникає з іншої, як ланцюгова реакція. Тут все переплетено й переплутано у тому неймовірному безладді, яке називається душевним станом людини. Цей душевний стан, духовне життя людини сміливо й відверто кинуте поетичним характером автора для загального читацького огляду. Усвідомлюючи правоту своєї поезії, Ігор Павлюк конденсує у своїй поетичній думці усе живе, протиборче, трагічне й героїчне, чим визначається наш небезпечний, важкий і дивовижний час. І коли його особиста думка, дійсно стає поетичною думкою, яка до крові врізається грудьми об гостре каміння часу, тоді ця поетична думка сприймається як щось природне, як сповідь і проповідь, що існують одна в одній невід’ємно.

 
                                         Що життя?

                                         Матерія й надія...

                                         Безкінечна та і та мені.

                                         Все люблю.

                                         Чогось не розумію.

                                         В пекло й рай літаю уві сні...
 

Саме такою я відчуваю поезію Ігоря Павлюка. У ній є усе, чим живе і дихає людина. Його поезія складається з чистих крапель, які молекулярно з’єдналися у живий поетичний струмок. І цей струмок при усіх його коловоротах і підводному камінні, знає, у якому  напрямку він тече. Віршована сповідь і проповідь Павлюка – це сповідь і проповідь складного поетичного характеру, який сумнівається, помиляється, радіє, зневірюється, кохає, ненавидить, але при цьому свідомо знає, куди та з якою метою він прямує своєю творчою дорогою, куди „...за „боїнгом” часу летить крилатим конем”.

  Розглядаючи нову книжку Ігоря Павлюка, не можна не зупинитися на інтимній ліриці поета. В одному з віршів автор каже: «Моєму тілу в пеклі буде снитись твоя душа...». Любовна лірика Павлюка трохи гіперболічна, але цілком відповідає його поетичному характерові та вікові автора. Головне, що поет без гучних звернень, патетичних вигуків, порушень звичайної людської гармонії та моралі викликає довіру в читача до своєї природної щирості, до своїх ніжних почуттів.
 

                                        Там, де перший цвіт на білу хату

                                        Падає без вітру, без дощу,

                                        Ти мене учила цілуватись,

                                        Мов дивитись довго на свічу...

 
В даному випадку захоплює внутрішня кінетична енергія слова та свіжість образів. Така ж щира розмова охоплює думки та почуття Ігоря Павлюка, коли мова йдеться про рідне слово, про творчість, про поезію, яка стала для нього першим коханням на все життя. Тому назва нової книги «Стратосфера», на мою думку, може символізувати й сьогоднішній рівень поетичної майстерності поета, який до навколоземної космічної орбіти має міцний  запас висоти. І це дійсно, адже Павлюк знаходиться у постійному творчому русі, у поетичному злеті, у розвитку поетичної думки і має прекрасні перспективи вийти на оптимальну поетичну орбіту. У Ігоря Павлюка є власне поетичне обличчя, він – не схожий на багатьох своїх колег. Митець має оригінальний тембр поетичного голосу. Він не намагається когось копіювати, повторювати те, що вже було сказано. Він має винаходити своє, відкривати нові, наступні за стратосферою шари атмосфери на астрономічній карті поезії. І Павлюк, як це видно із нових публікацій у пресі, не зупиняється на досягнутому. З кожним новим твором він заглиблюється у зміст, перевтілюючись у предмет своєї уяви, приймаючи форму цього предмета. А це притаманно лише майстрам високої поезії, які роблять спільниками своєї печалі або радості, своєї зневіри або захоплення всіх, хто оточує їх у навколишньому світі.

Насправді, Ігор Павлюк – поет не з поверхових, не з легких. Читати його вірші так собі, між іншим, як читають у місцевому транспорті різну белетристику, неможливо. Він поет особливої чуттєвої до себе уваги. У його інтелектуальну поезію треба заглиблюватися, адже його поезія вимагає  зустрічної думки зворотного зв’язку, глибокої читацької уваги, аби легко усвідомити правоту слова й поринути у творчу Стратосферу поета, у його озоновий шар високої поезії.
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (08.06.2012)
Переглядів: 672 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]