05.10.2014

Анатолій Власюк (м. Борислав) 

Коли поети володіють неоціненним даром кохання

Мартинюк Микола. Світ за Брайлем : поезії [текст] / М. І. Мартинюк ; передм. Петра Коробчука. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 128 с.

Микола Мартинюк відомий як директор видавництва «Твердиня», науковець і викладач. Я відкрив його для себе як поета.

Назву збірці поезій «Світ за Брайлем» дав ось цей вірш:

Твій предок йшов у бій

із піднятим забралом.

Ти ж народивсь сліпий:

читаєш світ за Брайлем.

Його сповідник – Бог.

і хвища бойовища…

А ти на глум епох

звитяжний дух понищив.

Йому боялась смерть

заглянути у вічі…

А ти змалів ущерть.

Твій смертний вирок – відчай.

З щитом чи на щиті

він повертавсь додому…

А ти всього в житті

здобув хіба оскому.

Твій предок во крові

вчив вітра колискову.

А кінь, як тінь, в траві

губив тобі підкову.

Баский – немов вогонь.

І норовливий – диво…

Він вірував, либонь,

в твою зорю щасливу.

Всотай єдино суть,

що наведе до тями:

нам ще дано не буть

скопцями і сліпцями.

Піднявшись із колін,

з нас кожен має стати

на поклик поколінь,

щоб ствердить маєстати.

Прозріємо й збагнем.

Своїм умом. Не збраклим.

Цей світ – мечем, вогнем!..

Та тільки – не за Брайлем.

Миколі Мартинюку вдається упродовж збірки в основному дотримуватися винайденої ним поетичної формули, суть якої полягає в тому, що людина повинна жити в боротьбі за своє щастя і свободу, а не бути сліпцем, який підкоряється волі чужого. Так що назва уповні виправдовує сутність сказаного у збірці. І тут, мабуть, не останню роль відіграли редакторський і викладацький хисти автора, бо «як пароплав назвеш – так він вам і попливе».

У передмові до збірки «Світ за Брайлем» Петро Коробчук справедливо говорить про вплив Володимира Самійленка на поетичну творчість автора (мабуть, далася взнаки монографія Миколи Мартинюка «Національна ідея в життєтворчості Володимира Самійленка») і лише пунктиром – про вплив Івана Франка. Як на мене, вплив Каменяра значно більший. Якщо прочитати Франкових «Ботокудів», то зрозумієш сутність багатьох віршів Миколи Мартинюка. Це, звісно, не применшує його самодостатність як поета, бо було би неправильно вважати, що він сліпо (світ за Брайлем!) копіює попередників. Поет радше використовує форму, але вкладає якісно новий зміст, та ще й зважаючи на сучасність моменту. Подібні вірші є не лише публіцистичними за формою, а доходять наживо до читача, загострюють розум, змушують пришвидшено битися серця.

Збірка Миколи Мартинюка «Світ за Брайлем» складається з декількох частин: «Про що мовчать прадавні фоліанти», «Автографи», «Сага про свічі», «Самба неприборканих стихій». Всередині кожної частини є окремі вірші з циклів. Буває так, що поет в одну збірку просто скидає написане за певний період, або окремі цикли чи розрізнені вірші – і в цьому нема нічого поганого. Але збірка Миколи Мартинюка має внутрішню цілісність і підпорядковується загальному гаслу, винесеному в назву – «Світ за Брайлем». І не має значення, про що пише поет – сьогодення чи минувшину. Навіть у Коханні він, здається, виступає таким максималістом: або все, або нічого.

Поет як творець піддає сумніву очевидне, і те, що для багатьох аксіома, для нього виступає теоремою, яку ще треба довести:

про що мовчать прадавні фоліанти?

коли мине доба плебеїв і рабів?

хто наші предки – анти чи мутанти? –

ще нам належить з’ясувати далебі

Він розуміє, що з появою Інтернету людство зайшло у тупик:

Ми – не ми, і цей світ вже не той і не так:

Провалився кудись в соціальні мережі…

Вичах час. І життя повернуло навспак.

І наосліп паскудно реально мережить.

Відкриваючи нові світи, поет послуговується не лише внутрішньою римою у багатьох рядках на кшталт «хвища бойовища» чи «кінь, як тінь», а й винаходить нові, дещо незвичні попервах рими:

Ніч справляє за днем панахиду.

Око неба мертвотно-бліде. Й

У хаосі блукають сновиди.

Ефемерні подоби людей.

Або:

Шлях щоденний не буде важкий,

Якщо міцно тримаєш ти віжки й

Не гнітить анічим давнина…

Доволі часто впадає в очі замилування поета словом, коли, здається, форма бере гору над змістом:

Престарілий бентега-лелека

Ген описує неба лекала,

Розтрачаючи тугу й натугу

На проміння золочену тогу.

Наче камінь, запущений з пращі,

Він не знає ні прощень, ні прощі.

Доки в серці вирує стихія,

Ярий клекіт його не стихає.

Але потім, вчитавшись у текст, розумієш, що мова насамперед не про слова-перевертні, а про глибокий зміст, закладений у них.

Звісно, поет не був би поетом, якби не писав про Кохання. І, звісно ж, Кохання у Миколи Мартинюка може бути лише з великої літери.

Кохання для мене

така ж

а може й більша

абстракція

як полотна Пікассо

або видіння Борхеса

під якими

ніколи

не стоятиме

Твій

автограф.

У Коханні поет забуває про все на світі, віддаючись лише цьому всепроникному почуттю, але не перестаючи залишатися, власне, поетом:

Місячний зайчик пустував на твоєму лоні.

А я, боячись його наполохати,

наче наївний хлопчисько,

безмовно-покірно тонув у блакиті

твоїх очей.

І справжні шедеври:

Назвіть весну жінкою

а сонце любов’ю

І вони в блаженному зачатті

народять літо

Розхристана ніч

принесла у сповитку

туман

А він на ранок

посивів

Сліпий

знедолений дощ

виплакав

зболені

очі

а на устах

усмішка

І вірш «Освідчення»:

Світ недосконалий… Навіть у любові.

Хто кохав сердечно, той запевне знає.

То вона пречиста, як страсна весна, є,

То – мов горда дика кішка у гріхові.

Світ так само непостійний… Як і жінка.

То вона тобі коханка, то – кохана.

То – покора, то – покара, то – нірвана.

То – рядок доладний, то – скупа сторінка.

Світ безцеремонно грубий… Як стихія.

Ти – його цариця владна… Ні – богиня!..

Я без тебе нуджу світом, а з тобою – гину…

І ніхто цього змінити не зуміє.

Ти – мій світ. Моя любов. Моя коханка.

І мені повік не треба інших грішниць.

Ти – моя свята розкішниця з розкішниць.

Ти – моя…

Свята.

Навіки.

До останку.

 І ще декілька строф для гурманів:

хронічна ніч нічев’я чистий аркуш

предтечі втечі плечі губ абсурд

модерні терни понад неба арку

сліпий нетяга місяць мов манкурт

дрімлива німота полинний полиск

ледь зримий прорис тіл на тлі заграв

умочені в меди серпанку поли

байдужі скрики сов і шерех трав

вже постелили ложе нам кульбаби

неначе запорука від заклять

твоєї наготи єдвабні зваби

ідилія томлива

                          благо-

                                      дать

Кожний поет лише тоді чогось вартий, коли стає філософом. Філософське начало притаманне Миколі Мартинюку:

Хто вірить

магії дороги

вона того

убереже

від лабіринтів

Або:

Рано чи пізно

усі справжні поети

стають статечними

східними мудрецями.

Адже Гринвіч –

то така незбагненно-неосяжна умовність,

яка вчора могла бути за обрієм попереду,

сьогодні – проходити крізь нас,

а завтра – лишитися далеко позаду.

Зрештою стосовно заходу

ми завжди на сході.

І в гармонії

завжди з ним –

як «ін» і «янь».

Одвічна філософія

переселення душ…

поетів.

І таке:

Чи не парадокс

Порятунок

від темряви

зла

і смерті

маленька

беззахисна

свіча

Або:

Упала зірка

на ґнотик

свічки

Магія

переселення

душ

І ще:

Боїмося

ночі

темряви

чорних котів

Тоді як

день

туман

білі миші

набагато

страшніші

 Песиміст, як відомо, – це той же оптиміст, але обтяжений інформацією. Для поета звичним є стан песимізму – якщо, звісно, він не обслуговує владу, але тоді це вже не поет, а провладний оптиміст. Песимізм Миколи Мартинюка набуває вселенських обрисів:

Навіщо ці безглузді сентименти,

Леліяні з хули і похвали?

Життя за нас розставило акценти,

І ми його смиренно прийняли.

Забудьмо всі докори і покори!..

Настане час, і ми либонь збагнем:

Не розміняти завтра на учора –

Був міражем наш втрачений Едем.

Або вірш «Memento mori!» (пам’ятай про смерть – з латини):

Розмінявши себе на сто втіх і доріг,

Осквернивши невірою свій оберіг,

Вимагаємо в Бога убого ми вічність

І замолюєм наспіх непрощений гріх,

Коли гасне життя і спалахують свічі.

Микола Мартинюк володіє поетичною технікою, пише в різних жанрах, використовує різноманітні форми. З одного боку, це добре, але з іншого – збиває з пантелику, бо важко виокремити його поетичний почерк, відмінний від інших. Це якраз той випадок, коли форма все-таки взяла гору над змістом. Я думаю, що якби Миколу Мартинюка помітили як поета раніше і він сам зрозумів, що поетичне начало в його душі є стрижневим, ми би мали неперевершену особистість в українській поезії. Втім, ніколи нічого пізно не буває. Поетів важко заземлити – навіть видавництвом чи викладацькою роботою. Поети пишуть тоді, коли з’являється Муза. Якщо вона ненадовго відлучилася чи навіть пішла до іншого, то швидко повернеться. Адже справжні поети володіють неоціненним даром Кохання. А Микола Мартинюк, без сумніву, – поет справжній.

// http://vlas.org.ua/index.php/nobel/345-5678kjhg56