Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на збірку поезії Анни Багряної «Замовляння із любові»

10.01.2015

Василь Слапчук (м. Луцьк)
 
Куди відлітають крилаті?


Багряна Аннаа. Замовляння із любові : поезії / А. Ю. Багряна. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 84 с.
 

Анна Багряна знаний в Україні та за її межами автор із чималим поетичним і прозовим доробком. Виступає також як драматург та перекладач. Відзначена рядом вітчизняних і зарубіжних премій. Нема жодної потреби відрекомендовувати її читачам, тому обійдуся без загальних вступних зауваг і одразу звернуся до поетичної збірки «Замовляння із любові», про яку власне й хотів би поговорити.

Збірку складають два приблизно однакового обсягу розділи: до першого, що називається «Втеча», увійшли силабо-тонічні вірші; другий має назву «Твоя історія», він складається із верлібрів. Мені здається, що як поет Анна Багряна більш переконлива саме у традиційній формі. Утім, можливо, зауважую це з озиранням на чималу кількість верлібристів, котрі не здатні справитися з розміром і римою. Багряну ж ці версифікаційні рамки нітрохи не сковують, складається враження, що, навпаки, метрична система є для неї тим руслом, яке огранює течію думки, не утруднюючи, а полегшуючи її перебіг. Відтак у вільному вірші поетеса шукає для себе не полегкості творення, а відмінних засобів вираження. Підкреслю: ці засоби не настільки відмінні, щоб перестати бути поетичними. Верлібр Анни Багряної – це саме вірш, а не, як це часто трапляється, проза, написана у стовпчик.

Відкривається збірка віршем, який дав назву першому розділові. Вірш цей вводить читача у міфологічний простір книги. Будь-який поетичний світ, якщо навіть не побудований на різного роду символах і знаках, то принаймні наповнений ними. Однак масштаби витвореного поетом світу аж ніяк не визначаються сумарною кількістю цих знаків або загальним розмаїттям декорацій. Масштаб виникає лише завдяки природності зв’язків внутрішнього світу ліричного героя із довкіллям зовнішнього світу, за рахунок поєднання і взаємозалежності того, чим і серед чого живе ліричний герой.

Іще шабля моя не убила ні скіфа, ні римляна,

потойбічні сніги не торкнулись Балкан і Карпат,

а вже коні летять – візники їх за віжки притримують,

наші коні летять, щоб уже не вернутись назад.

Як бачимо, поетичний обшир Анни Багряної далекий від тієї будуарної камерності, що так часто характерна для жіночої лірики. Уже з першого рядка перед читачем постає міфологічний образ жінки з шаблею. Не так уже й складно уявити в контексті сучасних переможних емансипаційних процесів не тільки жінку-воїна у вигляді монументальної Вітчизни-матері із мечем, але й яку-небудь реальну панію («білі колготки») із снайперською гвинтівкою чи автоматом Калашникова. Проте поетеса відсилає нас до історичної минувшини, де час позначено скіфами і римлянами, а Балкани і Карпати вказують на географічні координати. Вірш побудований таким чином, що відкриває читачеві не так обставини втечі (не знати від кого, звідки й куди; скоріш за все, втеча ця – екзистенційна) ліричної героїні із попутником і навіть не перспективи («іще шабля моя...»), – погляд дійових осіб звернений назад, у ретроспективу, і вже звідти їм вимальовується власна перспектива у вигляді чужої пам’яті.

«Хай не згадують нас – наші думи, молитви і лиця».

«Хай згадають усе – бо для чого ж лишати сліди?»

Отже, майбутнє ліричних героїв – це лише слід у чиїйсь пам’яті, чиясь доречна або ж недоречна згадка. Майбутнє парадоксальним чином зостається позаду. Можливо, причина полягає в тому, що особисте буття ліричні герої пов’язують не з власною, а з чужою свідомістю. Вони наче заблукали у часі. Вірш «Свято» дещо відкриває читачеві суть проблеми:

Не доберу, чи це стіна, чи тінь

чиясь важка постала раптом поміж

отим, що є, майбутнім і отим,

що перейшло у сон, або ж у спомин.

Очевидно, що ці часові перепони якщо не витікають із просторових відношень, то принаймні підсилюються нами. Наступними після вірша, що зачинає збірку, йдуть поезії із такими назвами: «Коло-1» («дороги криві – надзвичайно печально і прикро...»), «Коло-2» («Чи розірвеш це коло – в якому душа моя схована...»), «Коло-3» («Коло стискається...»). Якщо зазирнути до якого-небудь довідника символів та знаків, то дізнаємося, що коло – первинний символ єдності і нескінченності, знак абсолюту і досконалості; це одна з найбільш широко вживаних фігур для вираження ідеї вічності, так як рух по колу символічно означає постійне повернення до самого себе. Коротше кажучи, образ кола надається для цілого ряду символічних тлумачень, котрі зазвичай мають позитивне значення (із озиранням на літературу, варто згадати крейдяне коло, яким захищав себе головний герой повісті М. Гоголя «Вій»). Однак образ кола може навівати й негативні асоціації, для прикладу, візьмімо таке поняття як «порочне коло». У поетиці Анни Багряної коло має радше негативне забарвлення. Згадана трійця віршів наводить на думку про неможливість утечі, закрадається підозра, що насправді це лише рух по колу.

У мене язик не повертається назвати поезію Багряною любовною лірикою, надто легковажно б це виглядало. Хоча її вірші таки виповідають історію кохання, історію любові (не забуваймо назву збірки). Проте ця історія настільки тісно вплетена у різного роду локальні й глобальні події, що її неможливо відділити від усіх цих драматичних зміщень та обвалів, а часами – мало не апокаліпсичних зрушень. Здається, саме сила почуттів ліричної героїні та її коханого, з котрим вона періодично перебуває в розлуці, а подеколи він є її попутником, визначають взаємозв’язок усіх часових і просторових відносин.

Я гукнула тоді: «Повертайся! Невже ми безсилі

проти часу і простору, проти людей і вітрів?»

Безперечно, основоположним для першої частини книжки є хронотоп дороги. Як от: «Геть від тебе іду і боюся не дати руки, / як тобі під ногами земля розверзатиме рани». Або: «Вперто іду, залишаю спасіння на потім...» І ще: «Шлях до себе минула, до інших – долаю і досі». Найбільш виразно суть цього аспекту (руху як подолання та розвитку) артикульована у двох віршах, в обох тема винесена в назву. Один із них називається «Подорожнє»:

Та не знати, на жаль, чи до завтра дожити дано

тим, котрі вже давно розпалили в дорозі багаття

і чекають на мене, гадають: прийду – не прийду,

і, запаривши чай, гомонять про минуще і вічне.

Вирушаю у ніч – заки ще не прокинувся Дух

Мого Дому, а з ним – невимовний, безвихідний відчай.

«Дух Дому», мабуть, це – та сила, котра протилежна силі, що кличе ліричну героїню в дорогу. І не просто кличе, а веде її шляхом, наче біблейська зірка мудреців зі сходу. Скільки б не поставала героїня перед вибором, вона завжди обирає дорогу. Дорога для неї тотожна істині. Іноді істина здається недосяжною, проте й тоді лірична героїня почувається знесиленою, але не зневіреною. Ось рядки із вірша «Дорога»:

Треба далі іти, але сили – уже на межі.

Ти – змаліла ріка, що нікуди із себе не витече.

Тільки перш, ніж вмирати, дорогу свою покажи.

Цього вистачить.

Якою ж є ця дорога? Чи може шлях утечі обернутися на шлях пізнання? Які одкровення можуть спіткати людину, котра ходить по колу?

А якщо це втеча від «скам’янілих богів» та «Духу Дому», дому, який може бути тісним, як домовина... Та й чи насправді пересування ліричних героїв (жінки й чоловіка), це рух по колу?

Спочатку у відповідь на усі свої запитання знаходжу зустрічні запитання ліричної героїні, одначе, на відміну від моїх, вони – риторичні і, принаймні, наполовину є відповідями. Хоча б ось ці рядки із вірша «Прагнення висоти»:

Чи не байдуже мертвим, що коїться в інших життях?

Чи не байдуже пішим, куди відлітають крилаті?

.........................................................................................

Може, краще було б – припинити навіки війну?

Може, щастя у вмінні піднятися?

Безумовно, «вміння піднятися» – надзвичайно цінна риса для кожного, хто обрав і долає шлях, оскільки будь-який шлях (особливо, якщо цей шлях пролягає до любові, до істини) усипаний каменями спотикання. Тому без уміння піднятися після падіння, без здатності піднятися над буднями, над побутом, над усім тим, що є рутиною і баластом. Ліричні герої не позбавлені цього вміння. У вірші «Великоднє» читаємо:

Йдемо вгору – удвох. Ніби нікуди більше іти.

Ніби там, на горі, воскресіння нарешті знайдемо.

Тепер уже стає очевидним, що герої рухаються не по колу, а по спіралі. По серпантину, що оперізує гору й неминуче приведе до вершини.

Хотілося б звернути увагу читачів на два вірші під назвою «Напередодні» й «Опісля»; не хотів би називати їх пророчими, однак у актуальності їм не відмовиш – прив’язка до нинішнього реального часу (період між тим, що чинилося напередодні й відбуватиметься опісля) настільки очевидний, аж моторошно. Утім, сподіваюся, наша українська дійсність отримає якусь більш привабливу перспективу, ніж та художня реальність, що знайшла відображення у поетичному (мушу наголосити, цілком виваженому, адекватному, а головне, прозірливому, що, власне, з огляду на сьогочасні трагічні вітчизняні реалії, конкретно напружує) баченні Анни Багряної.

Другий розділ – «Твоя історія» за стилістикою, на перший позір, видається більш приватним і камерним, маю на увазі не ощадливість сукупності виражальних засобів, а те, що особисте тут не так щільно переплітається із вселенським, як у першому розділі. Хоча, не певен, це може бути й оманливе враження. Відчуття радше таке, ніби я перейшов із зали, де висять картини, мальовані олійними фарбами на полотні, до сусіднього приміщення, де знайшов картини, виконані аквареллю на папері. Найперше, що зауважуєш – зміну техніки. Що ще? Чи послабився драматизм? Аж ніяк. Можливо, різниця в тому, що лірична героїня відклала шаблю і постає перед читачем уже не жінкою-воїном, а лише жінкою (хотів написати «звичайною», що було б хибно). Лірична героїня в жодному разі не є звичайною жінкою, у силу своєї причетності до всіх подій, що відбувалися, відбуваються і відбуватимуться у межах світу, котрий у дійсності нічим необмежений, ні в часі, ні в просторі. Без шаблі героїня не видається безборонною. Місцями впадає в око її залежність від чоловіка, вона не приховує своєї вторинності. Як от:

Ти навчив мене –

ставити коми там,

де сам звик ставити

крапки.

Це рядки із вірша «Наука», і наука ця немарна. Однак учиться жінка на свій лад: слухняно ставить кому, однак суть того, що мовиться опісля розділового знаку, кардинально міняє зміст висловлення загалом.

По колу

тебе обплітатиму –

допоки

домом

тобі

не стану

 

Або –

домовиною

Так завершується вірш «Замовляння із любові». У ньому лірична героїня даю волю своєму почуттю. Хоча зазвичай вона доволі раціональна і виважена. Я б сказав, по-філософськи виважена:

Кожна людина має щонайменше дві іпостасі:

Бог і шматок глини.

Це зачин вірша «Людина». А ось завершення-підсумок:

Важко бути майстром,

коли йдеться про власну душу.

 

Як часто людям бракує вогню –

аби увічнити те, що виліпили.

Ці рядки варті того, щоб їх, якщо не закарбувати на камені, то принаймні виписати до блокнота. На пам’ять не варто покладатися.

Врешті, як мені здається, я виявив, не так невловиму різницю між першим і другим розділами, як те, що їх об’єднує у єдине ціле. У першому розділі домінує концепт дороги, яка не обривається із завершенням розділу, а перетікає у віртуальну реальність, знаходячи продовження у сюжеті писаної історії. Рекомендації даються у вірші «Твоя історія», ось вони – правила писання:

Ти можеш написати свою історію –

настільки коротку

що не вистачить місця

для подробиць

 

настільки довгу

що будь-які подробиці

вже не матимуть значення

(Текст виділений автором).

Жодних двозначностей, якщо не брати до уваги, що автор завжди стоїть перед дилемою – короткою чи довгою буде історія? Утім Анні Багряній вдається писати так, що у коротких історіях їй вистачає місця для подробиць.

Ще одна цитата з цього ж вірша:

Ти можеш написати свою історію –

настільки правдиву

що кожен герой

впізнає себе сам

 

настільки вигадану

що кожен зможе

стати її героєм

Це настільки універсально, що кожен, хто має намір писати історії, може взяти пораду на озброєння. Стосовно книжки самої Анни Багряної, то вона, либонь, настільки правдива, наскільки й вигадана. У ній кожен може впізнати себе і стати її героєм. Книжка настільки містка, що місця вистачить для всіх. А ще ця збірка свідчить, що написана поетесою філігранно вишуканою, тонкою, глибокою. Щоб я, як рецензент, не написав про її витончені вірші, неминуче скочуся до спрощення, а цього мені дуже б не хотілося. Тому відсилаю до оригіналу: Анна Багряна «Замовляння із любові». Рекомендую.

Липень 2014 р.

Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (11.01.2015)
Переглядів: 555 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]