21.06.2012

Микола Кодак,
доктор філології, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (м. Київ)

Там вікує дух епох



Луцький замок у мистецькому просторі України : Тематична антологія віршів ХІХ–ХХІ ст. / упоряд. канд. філол. наук М. М. Хмелюк, В. М. Кумановська. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 88 с. + 44 с. ; іл.

Коли б мені випало «впасти у пейзажистику», то першим від­чуттям було б, напевно, Гончарове «Тут багато неба» («Тронка»).

І зразу ж, як за контрастом, – «Замок Любарта в Луцьку»!

До цього спонукає недавно видана луцькою «Твердинею» тема­тична антологія віршів ХІХ–ХХІ ст. «Луцький замок у мистецькому просторі України» (2012).

Що цей замок давно й проникливо осмислювався як історична, архітектурна й світська та мистецька реалія, це факт безсумнівний. І якщо їй (реалії) чогось бракує, то це хіба осмислення контексту­ально-міжнародного, з одного боку, а з іншого – особистісно-ін­тимного. Щодо останнього – тут найбільше віднайшов автор поеми «Дзвони» Олександр Богачук (див. С. 30–44): «Тут мій прапрадід камінь піднімав / І, каменем розчавлений, упав...» Звідси й Богачукове прикінцеве уточнення

Вклонявся я не Любартові, ні,

А прахові прапрадіда в стіні!

Найчистішу, сказати б, справжню лірику на шляхах Косачівен – Олени Пчілки та Лесі Українки – останніми роками демонструє сучасна поетеса з тривалою виучкою, справжня майстри­ня з-надСтир’я, чутлива до «Голосу папороті» Надія Гуменюк.

В письмі Богачука запевне читач почує інтонації Бажанового «Данила Галицького». В письмі Надії Гуменюк, найперше в циклі «Погода в Луцьку», чуємо сучасне, прямо Базилевське «Не зникни (,) моя Атлантидо / З вербовим вінком на чолі!» А вірші Василя Слапчука «Через Інтернет домовилися» йдеться про співміряння «особистісно» Любартівського – в історії, зокрема, в історії Луцька. З Лесею Українкою, з її поезією «Віче», зацитованою Надією Гуменюк, як епіграф власної однойменної поезії перегукуються й інші її твори – «Над Замком – Владича вежа»..., «Три древні вежі, наче три стихії» й «Ода Луцьку».

Дмитро Павличко звернувся до замку Любарта, вже знаючи й сим­воліку Андрія Малишка з його націогенною «синню небес і золотом пшениць», які у нього затьмарені штандартами червоно-чорної бар­ви, тим часом як «гуси на лугах біліють, Як скатерть нова», ще символічно не прочитана поетом.

З-поміж сучасних поезій на окрему увагу заслуговує поезія Миколи Мартинюка «Зачепилася вічність крильми боривітра за вежі». Вона апелює до винайдених французом Роланом Бартом прочитань-коментарів за суто філологічними, ним самим же й установлюваними синтагмами тексту – «лексіями», що змістовно апробовані в моно­графії (чи моностудії) Р. Барта «ЅZ». Та перейдемо до строф М. Мартинюка.

Зачепилася вічність крильми боривітра за вежі.

Вщент розгублений в безмірі пам’яті час-артефакт.

Не відсвічують більше тривожно пожухлі пожежі.

Захлинувся надтріснутий дзвін і в надриві закляк.

В замку Любарта ніч. Замок спить у важкій вогневиці.

Місяць – наче дозорець вертається втомлений з чат.

Зяють чорним одчаєм запалі опальні бійниці,

Доки в споминах їхніх ще рани закланні ячать.

На цих мурах похмурих лишали графіті століття.

Підставляли знамена й рамена ці вежі вітрам.

Замок вистояв… Попри незгоди й гіркі лихоліття.

Ниє болем схололим йому кожен скол, кожен шрам.

Забуття й небуття – мовби Молох над нами захланний…

Що епоха – то іспит, юдоль, то пора навісна…

Даленіє минуле і тане рахманно в туманах,

Щоб відтак уродитись прийдешнім у замкових снах.

На славутній волинській землі він постав таємниче

На розхресті світів – мовчазний старожил-неофіт.

Тут вікує наш дух… Тут збирає нас вічність на віче.

Поіменно. Усіх. На переклик задавнених літ.

З орфології виходячи, можемо певно сказати, що у М. Мартинюка й немає потреби додатково членувати його твір на якісь, хоч би й Бартівські, «лексії». Хоча вони аж напрошуються.

Скажімо, вже перше речення у М. Мартинюка стикує «вічність» з «боривітром» (буревісником), тобто зводить у двобої різночасо­ві протяжності. У другому ж реченні зіставляються «безмір пам’яті» й «час-артефакт»; таке зіставлення дає ефект немислимої цілісно­сті «вщент розгубленого», тотально дезорієнтованого в безконеч­ності суто психологічної номінанти «пам’ять»; віртуально єдиним постає й номінатив «час-артефакт».

«Забуття й небуття – мовби Молох над нами захланний...» – вже наприкінці поезії «Зачепилася вічність крильми боривітра за вежі» пасеїстично констатує автор. «На розхресті світів» розгледжує М. Мартинюк свою розпростореність. Та й розпростореність духу всіх.

«Тут вікує наш дух... Тут збирає нас вічність на віче», – перегукуючись водночас і з Оленою Пчілкою, і з Лесею Українкою, і зі своєю землячкою Надією Гуменюк, окликає Микола Мартинюк «Поіменно. Усіх. На переклик задавнених літ».