Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на роман Еліни Заржицької та Ольга Рєпіної «Убити Антиципатора»

12.11.2018

Олег Гончаренко (м. Мелітополь)


Версії сутності світу, або Жіночий погляд на «...і нині, і прісно, і навіки вічні...»

Заржицька Еліна, Рєпіна Ольга. Убити Антиципатора :  роман / Е. І. Заржицька, О. Г. Рєпіна. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2018. – 364 с.
 
Ну давайте, на хвилину уявімо собі, що якийсь сучасний Екклесиаст, десь колись перед аудиторією українських (але підкреслюю українських) інтелігенток (знову підкреслюю інтелігенток) виходить і проповідує отаке, своє знамените: "Краще спокою мала дещиця, аніж безмір марноти й ловитви вітру…" Я особисто не беруся прогнозувати точних наслідків такої дії, проте певен, що зала спорожніла би до чуття подиху протягу в шторах.
Певен, бо останнім часом дивним чином, а може й волею далекоглядної долі, углибаю душею і розумом у нашу "жіночу" прозу, автори якої уже не романтичні юнки, але далеко ще й не пані бальзаківського віку, котрі на все дивляться вже крізь затуманені скельця неіснуючих лорнетів
себто дещо відсторонено, дещо втомлено. Крий Боже, не хочу тут нікого образити: потрібна і набута тяжким досвідом мудрість, але без бажання глибинного сприйняття і осмислення сучасності, яке властиве саме названому вище людському вікові, висновки наших метрес, на жаль, частенько відгонять деякою аж зайво "чистою філософією", яка ні до чого не зобов'язує, ні до чого не закликає і, наче й даючи глобальні відповіді на вселенські питання, елементарно кульгає на конкретику у визначеній нам для буття реальності.
Роман же Еліни Заржицької та Олени Рєпіної "Убити Антиципатора"
це по суті викладка житейських, начутих зраненим серцем (а не начитаних з халтурних довідників та "глянців") філософем, що не тяжіють до пояснення хоча б чогось, але при тому заряджають енергією до активного чекання "завтра" такого, в якому хліб в поті чола, діти в муках, але Бог любов.
В одному з інтерв'ю Еліна визнає: "Ідея роману: як кожен психотип йде до своїх індивідуальних цілей, вибирає своє життя, впливає своїми діями на життя своєї країни. Це альтернативна історія, якщо почнете читати, побачите, що не все співпадає… До речі, хочу попередити, не сприймайте це як опис життя конкретної особи чи осіб, про що йдеться на першій сторінці книги. Це не особи, а психотипи…"
Її співавтор Ольга говорить ще відвертіше: "Взагалі-то, що стосується героїв, то ми не скажемо вам, що рулило нами при написанні, що первинно в романі: імпровізація, спонтанність або провідний образ головного героя, який візуалізується через якусь перешкоду свідомості і починає жити самостійно, виписуючи сюжет і поєднуючи лінії головних героїв… Ми просто увійшли в текстову і образну абстракцію, яка не відтворювала і не інтерпретувала нашу, письменницьку, повсякденну реальність, а створила свою…"
Отже, авторки сміливо вибудовують свій власний вимір (відображення) дійсності, задаючи умови виживання, і кидають туди світ і всесвіт, як дітлахів, що геть іще не вміють плавати.
Що ж, спосіб справді жорстокий, але вельми дієвий…
Визнаю, мені, як людині допотопній, поняття "ліричний герой" і подобається багато більше, і нібито й більш сприйнятне, аніж поняття "психотип". Але віртуальна Утопія при тому навіть мені імпонує також все-таки більше, ніж явний театр, в якому "люди
актори", а сам він так чи інакше все одно починається і закінчується вішалкою (в іншому прочитанні - шибеницею).
"Психотипи"… Чомусь одразу мені спало на думку, що, скажімо, "психотип-страус", в разі небезпеки, ховаючи голову в пісок, теж створює для себе мниму альтернативність існування, але можливо саме це дозволяє йому врешті зрозуміти задушливість і темність "альтернативи", примушуючи до активних дій, хай навіть то
елементарна втеча. А "психотип-моська", спробувавши одного разу, ніби й відважно, гавкати на слона, так і заходиться потому в істериці гавкання до самої смерті, не помічаючи, що і слон давно пішов, і караван пройшов, і майдан розійшовся, а довкруж уже лише гидке шакаляче захолустя…
Думаю, шановна пані Еліна все-таки дещо злукавила, бо ніяких тих "віртуальних бабайок" я в романі так і не віднайшов. Та й не могло бути по-іншому, бо автори зримо намагалися все-таки написати роман достойний, серйозний
не андеграундний виклик світові, а відповідь на виклики сьогодення. "Книги це люди під палітуркою…" писав колись А. С. Макаренко. Принаймні, у нашому випадку, ця теза підтверджується повністю.
Потроху, через помилки, розчарування, страждання знаходить власне "Я", свою любов і свій бік на барикадах наївна і аж надто довірлива дівчина з провінції Люда Підлісна… Якось тупо, ніби аж по-коров'ячому, по-мазохістському, витерплює собі більш-менш достойне (але чи безпечне?) майбутнє її колишня "родичка", коханка Антициптора Ліда Золотаренко… До пекла, пробиваючи й дно буття, провалюється, продавши душу за срібняки властьімущих Віталій Золотаренко… Займає своє, і Богом призначене саме йому у цьому житті, почесне місце Юрій Троцко… Просто робить свій вибір і чесно гине на Площі (Майдані) Макс (Максим Гуменюк)… Якось по-собачому покинутий загинається від сердечного нападу, вбивши перед тим все-таки призвідця своїх і людських напастей
Антиципатора, вічний лакиза Антось Роздайбіда…
"Вже вирішила з ким ти?"
відверто запитує Макс у Люди в урочу годину.
Кожен справді робить свій вибір.
Хоча, відверто визнаю, дуже сильно мене вразила "перед-майданна" сцена в редакції журналу, в якому працює одна з героїнь книги Людмила Підлісна, бо все те аж надто відрізнялося від мелітопольської тодішньої явності. Врешті, здається, люди там лише побутово вирішували: чим можуть бути корисними в даній ситуації бунтівній Площі, а не на якому боці їхнє місце? Позаздрив усеньким серцем біло, бо у нас на той час і "бал правили", і "музику замовляли" саме ті, кого в романі означено "сірками". От же точно підмічено! Моя бабуся колись також про поганючих людей казала: "Цей у Сірка позичив очі…"
Тож кожен по-людськи потому заслужено і отримує своє, залежно від того
кому служив.
Від Бога.
І від Анти-Бога.
І від авторів, звичайно. Бо цю версію дійсності і сутності людської творили цього разу саме вони (підозрюю, відповідаючи самим собі на вічні слов'янські питання
"хто винен?" і "що робити?"). Втім, відповідь, як бачимо, дівчата віднаходять суто українську, шевченківську: "… щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить…"
Взагалі хочу зазначити, що по читанні цієї книги я зробив для себе твердий висновок, що наші дніпровські інтелектуалки геть далекі від будь-якої слинявої псевдо-богемності у сприйнятті дійсності та вимог, які ота дійсність перед ними ставить. Це, радше, освічені і вже досвідчені амазонки, готові, як показують події останнього часу, навіть збройно постояти за своє.
Інша справа
яке те "своє", жіноче… Коли поринаєш у нього, набите, наплакане, зневажене, не поціноване, зраджене, стає страшно і соромно уже просто, як чоловікові. Майже всі героїні роману так чи інакше проходять через душевну потоптаність!
Ольга Рєпіна говорить про те так рішуче, що навіть здається, ніби незримою якоюсь шабелькою робить криваві міти-карби і слухачам, і читачам на душах навіки-вічні: "Ми не феміністки, але ще одним результатом написання книги була виведена на поверхню тема уразливості жінки і майже невловима психологія тілесності в її житті, відображена через той гендерний "порядок", який чоловіки збудували під себе, підпорядкувавши і привласнивши майже всі життєві ресурси. Але про це ми сказали м'яко. Злегка натякнули…"
Ну, якщо то було, "злегка натякнули", хай береже нас, чоловіків Господь. Чи ліпше сказати, хай він нас прощає… Звичайно, можна було би висунути і зустрічні звинувачення, проте мілкувато якось те виходить. Зрештою, першу жінку і виготовлено ж із матеріалу (з ребра) замовника, то які можуть бути претензії?
Озираючись назад, хрещу собі серце: багато від яких гріхів Бог-любов і совість таки уберегли мене в цьому житті…
Можливо й не помічаючи того, саме на основі та на тлі наболілого "свого" авторки вибудовують і таке суворе "задзеркалля" сюжету, в яке повертатись - наче знову ставати під кийки "Беркута", під холод задимленого горілими шинами неба, під вагіть стогону "Гей, пливе кача по Тиснині…" Мабуть, те знову ж таки жорстоко щодо читача. Але, на мій погляд, дуже правильно сказав нещодавно стосовно літературного творчого процесу письменник Степан Процюк: "Якби Леся думала про читача, не було би її потужних п'єс. Тут, як і всюди, важливий золотий перетин, золота середина, така собі міра мір. Цей золотий перетин, ця якість найвищої проби уже витає над українськими небесами. Принаймні, я вірю у це…"
Амінь, братіє! Зрештою справді програє від письменницьких загравань із ним та стилістичних реверансів саме читач, бо виявляється в мить істини, в годину-Ч, в день-Х непідготовленим до протидії злу ні морально, ні інформативно.
Присягаюсь: книга вразила
наче куля, в серце, навиліт.
Проте з того, що визначив би, як на мене, таким, що вдалося не надто, можу зазначити все-таки деяку "пласкість" у виписанні чоловічих типажів. Тут наші шановні авторки забувають, що навіть у сірого, як то мовиться, мається п'ятдесят відтінків. Тобто герої (психотипи?) у них, або однозначно хороші, або однозначно погані, або однозначно ніякі.
"А як же Льоха?
запитають ті, хто вже прочитав книжку. Він же, дивись, і дівчину від зґвалтування врятував, і друга її побитого, і потім довго намагався не поцілити ні в кого з "площадників", дарма, що бандит і вбивця теж?"
А ніяк!
відповідаю на те. Встиг єдино ще раз довести Льоха біблейське: "Неможливо служити і Богові, і Мамоні одночасно". Вбив батька. І ступив у нікуди з даху висотки.
Можливо, саме інший згаданий герой
батько Льохи був більш придатний до такої житейської метаморфози (в нього вірю!), проте попередньо випасаний як досить негативний і якийсь безликий солдафон, він раптом якимсь дивом з'являється в розгортці сюжету вже однозначно позитивним персонажем сотником на Площі і також гине… Себто "якесь диво" не стає Дивом.
За обома смертями до читача не долинуло основне
суть, яку, мабуть, тепер доведеться шукати йому у тім же Євангелії.
Чому? Як би те пояснити?.. Ну, от за Чеховим ніби: "п'ятак упав", але… не "покотився дзенькаючи і підскакуючи".
"Задзвеніло і запідскакувало", як не дивно щодо найогиднішого ніби персонажа
самого Антиципатора саме тоді, коли ми дізнаємося, що він вирішує не знищувати свою вагітну коханку Ліду, хоча і розуміє, що то навіки - слабина його позиції, тріщина, щілина, крізь яку будь-якої миті може прилетіти куля в голову чи багно в обличчя… Бач, Антиципатор уже перед смертю згадує в своїх думках і поняття "совість", вагаючись чи рятувати друга-підлабузника Антона Роздайбіду: "Взяти його чи що? Ні, не можу собі дозволити - йти на налигачі у совісті!.."
Отже, совість у цього бузувіра таки була?! Може, й справді людина ніколи не падає нижче рук Господніх? Ну, принаймні, якщо й падає, то, схоже, лише з власної волі.
Пам'ятаю те справді розгромне враження, яке справив на мене персонаж закінченого урки-рецидивіста, убивці з фільму "Холодне літо п'ятдесят третього", який, замислившись, раптом почав наспівувати сумну українську пісню. Мугикав нібито сам до себе, а, гадаю, і в пеклі грішники плакали. Отаких вагомих штрихів вельми не вистачає мені особисто, хоча, звичайно ж, розумію, що майже неможливо достоту відчути і зрозуміти представника іншої субкультури. На жаль… Навіть у геніальної Ліни Василівни Костенко головний герой роману "Ріка Геракліта" виглядає тонкосльозим, аж надто жіночним, а часом і по-чоловічому неадекватним. Тут підкреслюю, що те знову ж таки - на мій погляд. На той же мій погляд,скажімо, усю різницю у світосприйнятті статей найкраще відображує старий анекдот про те, що жінка у словосполученні "романтична вечеря" для себе одразу ж визначає поняття "романтична", а чоловік - поняття "вечеря". Така-от гірка і сувора правда життя.
Втім: "Є тільки один спосіб уникнути критики: нічого не робіть, нічого не говоріть і будьте ніким",
сказав колись Аристотель.
А Зощенко в одному зі своїх оповідань вустами такої собі хитромудрої медсестри з психіатричної лікарні, ніби й щодо самих критиків, йому підтакує: "Ви спершу вилікуйтеся, що навряд чи, а тоді вже й критикуйте".
Тому отут покаянно відступаю, вже дещо і побоюючись за цільність свого власного неповторного психотипу (це я так жартую… в разі чого).
А якщо серйозно, то, гадаю, перед загалом у якому свого часу перебували і наші шановні, красиві та розумні авторки виступав зовсім не Еклізиаст, а Сократ зі своїм "Я не можу нічому навчити, я лише можу примусити думати…"
Думаймо! "Убити чи не вбивати Антиципатора в собі?"
це питання стояло перед нами чотири роки тому і стоїть зараз. Можна було б легко визначитись: "Антиципатор це Янукович!" І на тому заспокоїтися. Хоча, ні, Антиципатор то одвічне Зло, яке намагається пролізти в душу до кожного з нас, захопити її, стати власне нами. Наші "скелети у шафі" це вчорашні ми.
І спасибі Еліні Заржицькій та Ользі Рєпіній за те, що своєю книгою не дають нам про те забути, закликаючи до змагу з Потойбіччям за самих себе, хоча події на Сході (АТО) ніби вже й затулили події на Майдані:
"…Не бійтеся залишити таких на узбіччі вашого життя. А самі сміливо йдіть уперед. І ніхто не має права скеровувати вашу думку, яка, наче нитка у ткацькому верстаті, стає основою прекрасного килима вашої Самості. І до неї не дотягнуться своїми брудними руками ниці людці. Не мають на те влади...
Вони можуть знищувати вас, їсти вашу плоть, пити ваше життя, але Самість залишиться недоторканною, незаймано білою.
Тому не бійтеся негідників.
Вони найбільші боягузи у цьому житті.
Вони самі вас бояться".
В принципі, це і є
супер-теза психологічно-філософського роману "Убити Антиципатора". Не дивно тому, що саме цими словами дві мудрі і красиві Українки вирішили закінчити цей свій Трактат-Про-Вічне-Українське.
Читаймо. Думаймо, аби наших мертвих Героїв знову не сховали "антиципатори" межи мільйонів інших мертвих у світі-трупарні, в якому і нам, грішним місця живих (вільних) вже точно не знайдеться.
 
// http://ukrainka.org.ua/reviews
// http://ukrainka.org.ua/art
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (13.11.2018)
Переглядів: 69 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]