Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на прозову книгу Ольги Ляснюк «[без іронії]»

13.07.2017

Віктор Разживін (м. Слов'янськ)


[Без назви]


Ляснюк Ольга. [без іронії] : проза / О. Л. Ляснюк. – ПВД «Твердиня», 2016. – 136 с.

Якось уже так повелося, що мене, мешканця українського Сходу, пов'язують тісні дружні стосунки з багатьма письменниками Волині. Почалося це кільканадцять років тому з легкої руки мого товариша Миколи Мартинюка, з яким доля звела нас у Львові на Форумі. З того часу коло знайомих лише розширюється. Нещодавно до нього додалася поетка, прозаїк, голова Волинської обласної організації Національної спілки письменників України і просто чарівна жінка Ольга Ляснюк.
На жаль, я не знайомий з поетичною творчістю авторки, бо поезію читаю досить рідко. Іноді видається, що поезія на вітчизняних теренах - це не стільки література, скільки певний стан творчої душі, той ідеальний випадок, коли пишуть і друкують не задля зиску, а тому що без цього жити не можуть.
Наскільки мені відомо, "Без іронії" є першою повною прозовою книгою Ольги Ляснюк. Автор і редактор наче чомусь посоромилися дати чіткіше визначення жанру, хоча, як на мене, тут немає жодних двозначностей. Перед нами збірка достатньо популярної на сьогодні ліричної прози зо всіма типовими атрибутами цієї жанрової дефініції: безсюжетність, лаконічність, яскрава метафоричність, специфічна образність, поетичність тексту, закоріненого в наскрізь особистісні переживання та емоції. Дещо виокремлюється лише остання замальовка "Театр одного глядача", яка значно більша від інших за обсягом і де все ж натяки на сюжет помітні.
Не зважаючи на творче кредо, винесене в заголовок, текст все ж видається іронічним, бо письменниця досить скептично-насмішкувато сприймає болі та жалі чомусь-таки здається не лише свої власні, а ліричної героїні, хоча й позначеної авторським "Я" та оповіддю від першої особи. Є місця, де явно домінує опис особистого внутрішнього світу та подій із життя письменниці, є й такі, де вона вдається до певних абстракцій чи узагальнень. Однак скрізь емоційність прози "зашкалює", утворюючи своєрідний згусток із цих духовних болів та жалів, тонких відчуттів світу природи та купи інших особистих переживань, які сповнюють душу письменниці.
Емоції, що "тиснуть" на ліричну героїню, вражаючі, сильні та водночас тематично тривіальні, бо нічого ж нового в особистому житті навіть духовно обдарованої людини немає. У тексті звучать мотиви, характерні для творів такого жанру: духовна самотність, нещасливе кохання, втрата близьких, пошук гармонії чи деструкції в природі. Як не дивно, але саме ця тривіальність чи радше банальність ("Кладу на вівтар свої банальні слова і такі ж банальні думки. Прийми їх, якщо зможеш") надає ліричній прозі Ляснюк певної аури сповідальності, духовної близькості з читачем; складається відчуття співпереживання, суголосся, а часом і прямого ототожнення автор-читач, бо наявні у творі емоційні збіги дозволяють підсвідомо сприймати прочитане вже не як авторський текст, а свій власний роздум. Події можна вигадати, але не знаю, чи можна вигадати емоції, заставити читача повірити у щирість того, що переживає автор чи лірична героїня. На мій погляд, тут головне не що написано, а ЯК написано.
Окрім орієнтації на звичну для ліричної прози сповідальність, помітне й щире прагнення авторки до лаконічності та оригінальне бачення світу, що дозволили їй вибудувати цілий лантух ні на що не схожих образів, специфічних порівнянь. Чого тільки варта зозуляста курка, отримана на день народження у шість років! Чи бомж, шо привіз дві булочки із сусіднього міста для собаки! Таке не вигадаєш!! Безумовно, текст заслуговує бути розібраним на шматки, які цілком можуть стати сталими виразами. Намагаюся писати без спойлерства, але все ж не втримаюсь і дозволю собі процитувати кілька фраз, які характеризують почуття:
"Мої розхристані та навіжені почуття таки зляжуть до тебе в ліжко";
"Ми будемо переходити свої почуття у недозволеному місці";
"Бо без тебе якось так, ніби замість валідолу кінець життя під язиком".
Ошатне видання в чверть аркуша зі світлиною Володимира Яроша, портретом авторки роботи Світлани Власової та обкладинкою світлозеленого кольору приємне на вигляд. Книга не надто велика за обсягом і це правильно. Такий шквал емоцій варто як ліки приймати дозовано. Твір читається легко, але читати треба уважно, бо абсолютно незвичними сентенціями рясніє практично кожна сторінка тексту.
Після прочитання залишається приємний насичений післясмак чужих емоцій із чужого життя, які для читача чомусь стали такими впізнаваними, зрозумілими, близькими й навіть рідними.

// https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1446457622089696&id=100001764156708
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (13.07.2017)
Переглядів: 129 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]