Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на поетичну збірку Світлани Костюк «Листи без конвертів»
03.10.2013

Дмитро Дроздовський (м. Київ)
 
Листи НЕ-мовчання



Костюк Світлана. Листи без конвертів : поезія [текст] / С. С. Костюк ; худ. оформл. А. О. Костюка. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 112 с.

Тому сповідатись буду своєму віршу…

В надії, що хтось почує…

І…

не захоче мовчати…

Світлана Костюк, «Сповідь віршу».

 

Листи без конвертів – це краще, ніж конверти без листів.

«Листи без конвертів» – так називається нова поетична книжка волинської письменниці Світлани Костюк (народилася в с. Кукли Маневицького району Волинської області).

У цій книжці для мене найцікавішим є психологізм суб’єкта лірики. Психологія стосунків між адресатом і адресантом позначена особливими рисами. Так, адресант (автор/ка поетичних послань) наділений особливою чуттєвістю. Він існує у вимірі, звідки, здається, ще можна відправити листа, але куди звичайні листи навряд чи дійдуть. І це не дистанція від цих «звичайних» листів, не перебування на якихось емпіреях. Просто адресат живе у «великому часі», наділений здатністю бачити ситуації в їхній онтологічній достеменності.

У журналістиці, скажімо, немає об’єктивності, але є достовірність. «Листи без конвертів» – це поезія, яка має свою достовірність і не претендує на об’єктивність. Вона не є «реальною», «фізичною», її достовірність, як на мене, іншого ґатунку. Я не хочу, щоб авторці дорікнули в тому, що вона розбудовує постромантичну традицію, в якій з’являється всевидючий ліричний Бог, котрий знає Істину. Навпаки, ліричний суб’єкт цієї поезії С. Костюк далекий від моралізаторства, повчання, ідеологічності, якоїсь іншої заанґажованості. Він (точніше, звичайно, вона) лише бачить Всесвіт і людей у «великій перспективі». Що поробиш, коли і в наш час є такі «суб’єкти», здатні відчувати час не як цейтнот або щось дуже прагматичне, а як відображення людського життя, емоцій, психології, як віддзеркалення внутрішнього стану людства. Ось таким і постає часопростір збірки «Листи без конвертів» – як проекція людських душ.

У цих листах-віршах гранично точно позначено людські долі, людські характери. Такий «реалізм» мені вельми імпонує, бо точне схоплення суті речей у мистецтві часто було способом відкрити для себе щось, що існує в іншому вимірі. Точність бачення відриває «шпаринку» в надреальність, яка для більшості людей не існує. Більшість бо ж пише листи в конвертах, якщо ще пише (про імейли не кажу, бо це окрема розмова; електронна комунікація у своїй суті має «діловий характер», і вельми нечасто за її допомогою можуть спілкуватися душі, хоча і таке, на щастя, трапляється).

Метафора «листів без конвертів», яку виносить у сильну позицію своєї четвертої збірки Світлана Костюк, – цікаве психологічне явище. Листи без конвертів – поняття, яке не має фізичної векторності. Такий лист необов’язково відправляти, а отже, він не залежить від ситуації, в якій перебуває людина, пишучи листа. «Ми часто пишемо подумки листи, яких не прочитають адресати…» (С. 10), – написано у словах «Від автора». Листи без конвертів у принципі можна так ніколи й не відправити. Вони пишуться, як це не парадоксально, для адресата й водночас без адресата. Пощо тоді пишуться ці листи?

Ця перша паморозь осіння,

Цей витвір болю й самоти…

І я, в надії на спасіння,

Пишу до Вічності листи…

          («Окрайці думок»).

Звичайно, має місце сповідальний елемент. Але перед ким ця сповідь? Формально адресат може й не довідатися про ці листи.

Мені здається, що такі листи пишуться, аби насамперед бути правдивим перед собою. Бо часом людині хочеться сказати щось близькому другові. Але коли ця душа є вразливою, то ти не знаєш, чи маєш моральне право потурбувати іншу людину? «Дружба – поняття цілодобове», – сказав М. Свєтлов. Але ж часом друг може усамітнитися. Задля чогось дуже важливого. І ти не маєш права турбувати якого, бо ти як ніхто інший розумієш, наскільки важливою і потрібною може бути ця творча самотність. А якщо цим іншим є також творча особистість? Творчість ніколи не народжується з порожнечі. Але для цього художникові часом потрібно тримати дистанцію зі світом, принаймні в якісь моменти, аби творити. Він не може вичерпати всього себе на телефонні розмови чи відповіді на листи. Він мусить працювати. І, здається, ліричний суб’єкт Світлани Костюк добре відчуває цей парадокс, наявний у світі творчості й творчих людей. Самотність – іманентна ознака творчості.

Люблю цей час. І тишу. Й самоту.

Із чаші неба пити трунок дива…

І відчувати простір, висоту,

І вірити, що пишеш – знать, щаслива…

І наближати космос до трави,

Аби душа ширяла поза часом…

          («Натхнення»).

Митець не може працювати над чимсь вартісним, коли він розшарпаний, коли світ вривається в його душу і забирає час.

Ось тоді й пишуться листи без конвертів – як форма граничної людської етики у стосунках творчих людей. Такі листи – фактор онтологічного розуміння Іншого, якому ти не можеш завадити, бо не маєш на це морального права. Але слово в тобі може народитися. І коли ти вже не можеш не писати, тоді, можливо, і настає пора для листів без конвертів. Для листів, як мусиш написати, бо насправді це вони пишуть тебе. В них говориш не ти, радше, тут промовляє підсвідоме, яке схоплює сутність речей у їхній достеменній даності. Щоби бути щирим із собою та зі своїми близькими, мусиш написати ці листи. Відправити їх сьогодні, завтра, за тиждень, річ чи не відправляти ніколи – по суті, це не має значення. Бо адресат не є заручником цього слова.

Ось, наприклад, знайшов у книжці один лист без конверта, адресований Ліні Костенко… За епіграф узято рядок «Циферблат годинника на розі…».

Роки, роки… Летять за світлі далі,

Як пелюстки під подихом вітрів.

Шалений час так тисне на педалі,

Що й не збагнеш в калейдоскопі днів…

          («Роки, роки»).

Листи без конвертів – надзвичайно цікавий комунікативний феномен. У таких листів, і це посвідчує поезія Світлани Костюк, немає пози, штучності, красивостей, немає зайвих слів.

Я безпритульна вітру течія…

Крізь хащі пробиваючи дорогу,

Іду вже не «на Ви», іду на «Я»,

Карбую над собою перемогу

У цьому світі, де банкнотів шал

Заволодів піснями й молитвами,

Де править зло якийсь відьомський бал,

Відверто насміхаючись над нами.

          («Про себе»).

У такій поезії є спокій тиші, яка часом промовляє значно більше. Є неудавана емоційність, породжена особливою психічною організацією суб’єкта лірики, здатного відчувати світ як музику, як взаємодію різних людських енергій.

Саме ця тонка організація визначає і певну мінорність книжки С. Костюк. Мінорність, породжену знову ж таки не песимістичністю світогляду, а здатністю бачити речі на відстані у великій перспективі. Ліричний герой не нарікає, а лише фіксує те, що з точки зору християнського світогляду наближає світ до «великого самоспалення», до апокаліпсису. А поетичні листи без конвертів – спроба зафіксувати ці прикрі тенденції «у сфері людського». Людство конче потребує очищення, проте чи допоміг би прихід Христа сьогодні? Та й Діві Марії вистачило вже однієї смерті Сина… А з «великого часу», аналізуючи світ глобально і на відстані, помічаєш, як непомітно людиною опановують якісь прикрі звички, як людина втрачає здатність чути ближнього, бути другом, розуміти людину в біді і приходити на допомогу.

Особлива чуттєвість і психологізм суб’єкта лірики Світлани Костюк не можуть існувати у світі несправедливості. Така свідомість прагне очищення, свободи, чистоти, творчості. А як творити в болоті? Як творити, коли тебе можуть не почути, коли ти бачиш байдужість? Чи тоді взагалі потрібна поезія? Може, справді час писати листи без конвертів і ніколи їх не відправляти?

Світлана Костюк наважилася надрукувати дещо з того, що не могло мовчати. Світ іще можна змінити. А головне – любити все, що в ньому є. З цього випливає францисканська любов, яка не ділить, а об’єднує – те, що було, що є і що буде; людину і природу, відчуття і пам'ять.

Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…

Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…

Тому сповідатись буду своєму віршу,

Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…

          («Сповідь віршу»).

Світлана Костюк, принаймні як я це собі уявляю, – людина, яка ще вірить у добро, яка здатна творити це добро. Це людина щирості та емпатії, яка, пройшовши непростий шлях у житті, сама пережила різне. І відчутий біль підштовхнув до поетичного слова. Проте ще раз наголошу: в цій поезії немає робленості, штучності. Правда, подеколи там відчувається біль…

А світ змалів… Він все-таки змалів…

На теплий дотик слів у безгомінні криги,

На посмішки людей в шалених ритмах днів,

На потяги сердець до музики і книги…

          («А світ змалів…»).

 Можливо, хтось скаже, що це занадто альтруїстично для нашого прагматичного часу, в якому вже майже не лишилося романтиків.

Де правді народитись не дано,

Добро наївне прихистку шукає…

А всім буває просто все одно….

І це вбиває…

          («Про себе»).

Що ж, звичайно, кожна епоха породжує свою цивілізацію. Але від того, що ми не бачимо атому, він не перестає бути однією з найбільших загроз у руках тієї ж таки людини. А поет – це або воїн, або мудрець, або пастор, або блазень… Поет у якійсь своїй частині не може бути кон’юнктурним. Так, поетові притаманне все людське, він може бути успішним державним діячем чи дипломатом (як Сен-Жон Перс чи Коррадо Калабро), поет може бути політиком, виразником політичних ідей (як Жан-Поль Сартр чи Ґабріель Ґарсія Маркес). Поети могли бути «придворними», могли писати оди вельможам, а проте саме поети могли сказати вельможі правду. Правду про те, що король голий…

Жовто-блакитним прапором

махаємо вже й без потреби…

Модними стали

вишивка…

калина…

молитва в церквах…

          («Вибір»).

Поети – це діти «великого часу», які мають здатність казати правду, коли інші державні інституції на це неспроможні.

Душа, як аркуш, списаний слізьми,

Як ржавий спис, направлений до неба…

І важко залишатися людьми

У світі, де вже святості не треба…

<…>

Поети ще малюють глибину,

І неважливо, з прірви чи з вершини,

Бо їхню пісню, звірено-сумну,

За них вже доспівають полонини.

          («Про поетів»).

«Листи без конвертів» мені імпонують – своїм виваженим, рівним і точним розумінням реальності, людини в часі, творчості. А також тим, що в них іще раз проговорюються важливі і надзвичайно простір речі. Речі, замислюючись над якими, ми стаємо людьми.

Допоки ще Поезія жива,

Світ не загине…

Може…

Не загине…

          («Про поетів»).

// Літературна Україна. – 2013. – № 38 (5517). – 3 жовт. – С. 5.
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (05.10.2013)
Переглядів: 345 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]