Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на поетичну збірку Петра Коробчука "Боса флейта"

26.04.2012

Олександр КЛИМЕНКО

 

Світи ілюзорні й реальні

 

Коробчук П. Й. Боса флейта : поезії, переклади/переспіви / П. Й. Коробчук. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 376 с.

 

акваріум людей консерва повна рибства

окатих окунів і безпощадних щук

о скільки тут їх є – за сто? а чи за триста?

і тільки ти між ними одненький коропчук

П. Коробчук. «Маршрут № 2»

  Літературні вправи сприяють прискоренню свідомості (про це казав у одному з інтерв’ю Йосип Бродський), але так само вони надаються до її гальмування. Потреба з максимальною самовідданістю формулювати думки у словах, при цьому знаючи, що тебе можуть і не почути – саме так виглядає стоїцизм, до якого можна наблизитися через письменницьку працю і який може запалити аскетичне сонце у свідомості, якщо б раптом над головою згасло небесне світило. І навпаки: говоріння заради досягнення примарних цілей є нічим іншим, як потуранням власній сліпоті – у ньому можна щезнути, наче у пітьмі.

Все просто. Не складніше, аніж відокремлення зерна від полови…

Людей, які пишуть, багато. Не сотня, і не триста – більше, у рази. І кожен (буває, що й насправді безпощадно) торує професійний шлях згідно зі власними уявленнями про кінцеву мету своїх писань. Тож немає нічого дивного у невідповідності, котра часто виникає між художньою вартістю книжки і розголосом/мовчанням довкола неї. Звісно ж, було б краще, якби все відбувалося зі справедливою адекватністю, у межах осмисленої літературної ієрархії – так, як це ще обов’язково відбудеться… Але на тій негайній адекватності не так уже й залежить. Зрештою, найважливішою подією є авторський текст, який можна відстоювати у своєму серці вже сьогодні, у такий спосіб резонуючи з прийдешньою справедливістю. Відстоювати, знаходячи у своїй художньо-естетичній правоті та уподобаннях однодумців.

Книжка поезій і перекладів/переспівів «Боса флейта» Петра Коробчука, яка вийшла друком у луцькому видавництві «Твердиня» (четверта у доробку автора після збірок «Загальний вагон», «Рецидив», «Гіллясте лице»), є подією. І не лише у контексті волинського літературного життя. Підстава для такого твердження – філігранна досконалість Коробчукових віршів.

В художньому оформленні книжки використано картину Мікалоюса Чюрльоніса «Фуга» (наскільки мені відомо – ідея обкладинки належить авторові). Фуга як музична форма є найвищим досягненням поліфонічної музики, в її основі – тема, яка еволюціонує в різних голосах. Художник не обважнює картину людськими постатями – лише безтілесні деревця в різних регістрах, тембрах і площинах вивищуються над життям, вивищуючись над Евклідовою геометрією. (Пригадується інша зневагомлена, сповнена сонця картина Чюрльоніса – «Рай», на якій зображено й зовсім нетутешніх ангелів…) В анотації до «Босої флейти» йдеться про «світи ілюзорні, захмарні, реальні», «людей дивакуватих, лукавих, щирих», «бароково-сюрреалістичну світобудову». Оформлення обкладинки, збігаючись зі стисло викладеною в анотації концепцією поетичної збірки, налаштовує читача на умиротворене, майже музичне звучання «Флейтових» віршів: «Я перекреслив зле, лихе забув // і на локальний біль наклав табу» («День, що минув, так і не став хітом…»). Книжка складається з тринадцяти розділів (разом зі вступним «Віршем трикрапковим»), таке компонування дозволило авторові увиразнити тематично-стильовий діапазон представлених віршів.

Цитату з вірша «День, що минув…» можна вважати певним програмним фундаментом, нижче якого, образно кажучи, «будівельні» роботи не проводяться: поетична «цегла» кладеться виключно вгору. Тому художні інтенції «Босої флейти», оминаючи драматизм, але й не потрапляючи у пасторальність, скеровуються автором у руслі емоційно-врівноваженого мейнстриму: сум, проте не горе; медитативна одинокість і тимчасова безвихідь, але не вбивча самота, не фатальна розпука. І хоча зле перекреслено, а лихе забуто, натомість біль співпереживання, співпричетності – він не щезнув, хоча й зазнав модифікації: вольовим рішенням поет заборонив його нетабуйоване (неконтрольоване) перетікання у вірші, аби у такий спосіб повідомити, що реальність сприймає філософськи, без ремствування, зі спрямованою у прийдешність надією: «Світ ще повторить тебе // та перед тим – перекреслить…» («Крізь неустояний мул…»).

Змістовну ємкість текстів зумовлено духовним досвідом віршника: версифікаційна техніка і життєва практика є своєрідними посудинами, в точці сполучення яких розпочинається творча реакція – ланцюгова настільки, що й не зрозуміти, у який момент викрешується перша інтонаційно-настроєва іскра – у принциповому для Петра Коробчука напрямку: «і спробуй зберегти // (нехай гундосять ниці) // рельєфний негатив // душі на плащаниці» («поглянь на тінь свою…») або: «…я птахові насипав крихт // перед собором // і шум чиїх не знаю крил // чув за собою…» («хай і розхристаний сюжет…»). (Свого часу Акутагава порівнював єдність форми та змісту зі сплеском долонь: яка вдарила першою – невідомо. Так само виглядає справа з неподільною цілісністю завіршованого слова та осмисленої людиною дії.)

Віртуозне володіння словом лежить в основі естетично-вишуканої вербальної системи П. Коробчука. Рими в його поезіях з’являються переконливо, з ненав’язливою логікою: «Перенаселені сади // драбин і кошиків виглядають. // Щоб горлечко не застудить – // придумала криниця ляду» («Боксує з вітром вітру тінь…»). На ланцюговому диханні читаються й Коробчукові верлібри: «Довго // наслухав зозуль. І гайових, і в лісі. Чому ж ти не чуєш // кування в блискучих снігах? І темні дощі // не доносять до вуха мотив довголіття» («Це може бути будь-яка частина доби…»).

Від експериментів із мелодикою звуків до естетики «чистого мистецтва», котре й узагалі може ігнорувати читача, – один крок. І Коробчук подекуди опиняється на роздоріжжі: з одного боку – самодостатність мови, з іншого – потреба озвучити те, що відчуваєш, у виразних словах, котра передбачає реципієнта. І поет робить свій вибір: заглиблюючись у вербальну гру, він не піддається суто мистецькому залюбуванню словом, а постійно виявляє свою присутність, у такий спосіб оживлюючи текст. Тому навіть пейзажні описи під Коробчуковим пером зазнають обов’язкового олюднення. Так у «Варіаціях літніх» спочатку вчитуємося в деталізований пейзаж: «Гроза без списків і без черги вмивала, бредучи селом // червоний черепиці череп і бляхи білої шолом. // Тремтіла, мов ракета, ринва, і комин втискувався в дах, // і срібна мандрувала риба в неврівноважених ровах. // Створіння, явища і речі, немов у кольорі кіно, // ставали: бірюзовий вечір і аметистове вікно…», як раптом увагу «прорізає» згадка про капітанів на паперових кораблях – доречна, тепла, яка змушує з більшою причетністю сприйняти попередню грозову картину. На подібне натрапляємо й у вірші «біля ставка лелек серпнева ставка…»: «ще тільки в перспективі літо бабине // нема й розмов про морок сивих мряк // та вже небесним магелланам і сіндбадам // вогні сигнальні палить пізній мак».

Читаючи поезії «Босої флейти», вкотре розумієш: найкращий результат досягається тоді, коли мистецтво підпорядковується зрозумілим людським почуттям (приміром, як у вірші «я знову приніс додому мізерну зарплату заплаточку…»).

Колись Роберт Шуман іронізував: деякі фаворизовані композитори спочатку вигадують віртуозні пасажі, а вже потім замислюються, як заповнити між ними проміжки. Згадані Шуманом «професіонали» у давні часи ще не вміли роздягатися перед окатими об’єктивами, аби посприяти власній популярності. Зате нині, коли їхні нащадки чинять піар будь-яким коштом, ми не дивуємося, що більше чуємо і знаємо, про тих, хто голий… Невипадково у віршника з Луцька виникає – не таке вже й знеособлене – запитання: «ти входиш у десятку найкращих // ну як тобі в десятці найкращих? ти входиш у сотню найкращих // ну як тобі в сотні найкращих? // ти входиш у тисячу найкращих // ну як тобі у тисячі найкращих? // ти входиш у // ну як тобі в»?

В сучасному літературному акваріумі одним письменникам не тісно навіть із древніми греками, тоді як інших дратують сучасники. П. Коробчук належить до літераторів, котрі викладаються у творчості й не переймаються довкололітературною вовтузнею: «я літотарі програю в стрибучості // (даруйте за брутальність – літюрбі) // та і нема охоти брати участі // у колотьбі // себе самого переріс ти брате // збагнувши слави смóрідливий тлін // тобі і жити зручно й помирати // в графі та ін.» («і хочеш віршувати і – не можеш…»).

Скромно, без найменшої манірності задовольняючись графою «та ін.», до якої він – без жодного сумніву – аж ніяк не належить, Петро Коробчук (у післяслові до книжки Микола Кодак іменує поета повновірним і повномірним) мислить на взірцевому поетичному рівні, що переконливо засвідчив у віршах своєї (сподіваюся – не останньої) нової книжки.

 

Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (08.06.2012)
Переглядів: 524 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]