Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на поетичну збірку Петра Коробчука «Адажіо Альбіноні, або Сім білих сонетів для Ніки»
04.04.2016

Олександр Клименко (м. Луцьк)

Трагедія vs статистика



Коробчук Петро. Адажіо Альбіноні, або Сім білих сонетів для Ніки : поезії / П. Й. Коробчук. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2016. – 84 с.

От би усе повернути можна було навспак…

Вето накласти на життєтрощі зненацька.

Кожній істоті й створінню – любові по вінця.

І – доброти. Доброї. Щирої. Чесної.

Петро Коробчук

Кожна трагедія – індивідуальна. Живі істоти народжуються та помирають – і люди, наділені свідомістю, і тварини, позбавлені можливості осмислювати життя. Ніхто не погойдне космічної індиферентності небажанням впускати у своє єство смерть. Ми замуровані у клітках власної свідомості, тож і в останню мить докричимось лише до себе, максимум – до тих, хто опиниться поруч. Фінальний вибух зруйнує всередині тієї індивідуальної клітки геть усе. В цьому можна не сумніватись – гахне як слід. Натомість чужих людей руйнівною хвилею не уразить. Надлюдський крик розчиниться у вічності разом з нами – нечутно, назавжди. Ми це розуміємо на глибинному рівні. А тому з гіпнотичним занімінням вглядаємось у картину Едварда Мунка, намальовану в експресивних кольорах. Ми приречені її розуміти. Бо трагедія – це не банальна статистика, яка супроводжує смерть мільйонів, а реальність кожного окремо узятого життя.

      Ні, на секунду дзвін не стихає. Великий.

      Й малесенькі дзвоники вторять йому. І маленькі.

      День в гіркоту западеться. В чорнющу. Чорненну.

      З чим гіркоту порівняти? А порівняти нема з чим.

На щастя, ми можемо вірити. Віра пом’якшує агонію на космічному мосту, послаблює неконтрольовану судому рук, що у розпачі охоплюють голову. Віра – це коли кожен може придумати собі Бога і вибрати об’єкт для просвітленої медитації. Той Бог аніскільки не переймається тим, що у своїй сліпоті ми чомусь вважаємо, ніби можемо його, Бога, вимислювати. Не переймається, бо це якраз він у своїй трансцендентній оселі вигадує нас – мільярдами.

Петро Коробчук написав поетичну збірку і назвав її «Адажіо Альбіноні, або Сім білих сонетів для Ніки». Книжечка складається з трьох розділів («Адажіо...» – один з них) і містить пронизливі вірші – «Шукаєш риму до слова мати», «Дерев’яні руки човна», «Крутиться дзиґою і летить по орбіті планета Земля…».

Композитор і скрипаль Томазо Альбіноні жив у XVI столітті і писав інструментальну музику, опери. З його іменем помилково пов’язують написання одного з найвідоміших музичних шедеврів – «Адажіо».

Італійський музикознавець і містифікатор Ремо Джадзотто у 1958 році написав і опублікував під іменем Альбіноні, творчість якого вивчав, твір для органа та струнних, відомий нині як «Адажіо Альбіноні». Трагічну велич написаного Джадзотто «Адажіо» можна порівняти з «Lacrimosa» з «Реквієму» Моцарта чи «Marche funèbre» з Сонати для фортепіано № 2 Шопена.

Ніка – собачка, яка померла. Це одна з тих істот, що ніколи не мали свідомості. Петро Коробчук любив свою собачку. Тож коли до тваринки прийшла смерть, віршник сів писати поетичні рядки.

Під музику «Адажіо» ховають людей – відомих і пересічних. Але любов не може бути єрессю. Тому поет, оплакуючи домашню улюбленицю, обирає для віршованих рядків жанр сонета – білого, а для звукової доріжки – безсмертну музику Джадзотто. Це по-чесному. Інакше й писати не варто: «Оболонка ще вдома, ще тут, душа ж… відлетіла. / І не кажіть, що у них, у тваринок, немає душі. / Невеличка – та є. І нелукава. І світла…». Зрештою, який смисл економити на жанрах і стилях, на словах і музиці, коли мова йде про любов, трагедію? Невже смертним людям, котрим дозволено видумувати богів, хтось заборонить оплакувати тих, кого вони люблять – людей і звірів, – оплакувати щиро, щоб їхні сльози розчулили трансцендентного Бога? Може, тоді він не шкодуватиме, що змарнував стільки часу, нас, черствих, вигадуючи…

      …Позичив лопату. В закам’янілому ґрунті видовбав яму.

      Навколішки стоячи, опустив твоє тіло. Навколо нього –

      речі улюблені. В прірву жменями землю важезну вкладав.

      Слізьми душився. Знав. Але змиритися – ні…

Катарсис – найважливіший критерій, якщо йдеться про мистецтво. Це лакмусовий папірець для перевірки нашої справжності. Бо якщо свідомість, наявність якої відрізняє нас від тварин, у часі життя не зливається з умінням любити, тоді нас і справді вигадували марно – нас і наших безпорадних глиняних богів…

P. S. Це мала бути стаття про нову Коробчукову книжечку. Але це лише кілька думок, нею інспірованих.

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/04/04/085233.html
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (04.04.2016)
Переглядів: 164 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]