Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на поетичну збірку Миколи Мартинюка "Світ за Брайлем"
16.03.2013  // 27.03.2013

Анатолій Криловець,

член НСПУ, лауреат літературної премії «Благовіст»,

кандидат філологічних наук
(м. Острог) 

Non bovi – буй-тур!



Мартинюк Микола. Світ за Брайлем : поезії [текст] / М. І. Мартинюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 128 с.

В анотації до книги поезій Миколи Мартинюка «Світ за Брайлем» сказано: «Цей світ споконвічно є таким, яким ми його витворили у власній хронічно хворобливій уяві і моделюємо наосліп, зухвало приміряючи ризи Творця, у вчинках. Чи ж є сенс відтак нарікати за будь-які глобальні й життєві негаразди на когось, окрім як на себе самих? Утім, такі ми є, такий наш ментальний тип – й усе це рефлекторно прочувається у пропонованій поетичній збірці». Щось подібне, власне, і я «рефлекторно прочував», коли лише знав (не читав!), що автор готує книжку під такою несподіваною назвою – «Світ за Брайлем». Вживаю слово «книжка», бо сказати «збірка» язик не повертається.

«Світ за Брайлем» Миколи Мартинюка – саме книжка, концептуальна, структурована, світоглядно вивірена. Пригадую авторові збірки «Одинадцята заповідь», книжечку для дітей «Грибний дощ», інші видання – і щиро тішуся: переді мною зрілий автор, глибокий, версифікаційно розкутий, з активною громадянською позицією, іронічний, а то й гнівно саркастичний.

Аванс назви художньо виправдовується багатьма віршами:

Так вже назначено: світ пізнавати наосліп… (с. 13);


Зрештою, нам ще належить доконче прозріти:

Світ не кінчається нами, бо й ми не кінець (с. 14);


чи обраний народ ми чи останній?

куди йдемо сліпі чи хто нас там веде? (с. 17);


Прозріємо – й збагнем.

Своїм умом. Не збраклим.

Цей світ – мечем, вогнем!..

Та тільки – не за Брайлем (с. 31).

Світ справжній – світ ілюзорний, духовна прозірливість – бездуховна сліпота, час – вічність, чин – бездіяльність – ось ті чи не найпосутніші бінарні опозиції, яскраво виокреслені у книжці. Минуле народу і його сьогодення ліричний герой Миколи Мартинюка переживає особистісно, діткливо, перепустивши через власне серце. Споглядання нічного замку Любарта, що в Луцьку, породжує глибокі історіософські роздуми:

Забуття й небуття – мовби Молох над нами захланний…

Що епоха – то іспит, юдоль, то пора навісна…

Даленіє минуле і тане рахманно в туманах,

Щоб відтак уродитись прийдешнім у замкових снах.

 

На славутній волинській землі він постав таємниче

На розхресті світів – мовчазний старожил-неофіт.

Тут вікує наш дух… Тут збирає нас вічність на віче.

Поіменно. Усіх. На переклик задавнених літ.  (с. 18).

Остання строфа алюзивно відсилає до відомого маланюківського вірша, присвяченого духовній трагедії Павла Тичини:

На межі двох епох, староруського золота повен,

Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр

І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,

Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

 

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі

Говорили могили, співали козацькі вітри.

Книжка М. Мартинюка багата творчими перегуками та ремінісценціями. Петро Коробчук у передмові слушно вказував на самійленківські інтонації в поета. У вірші «Слава рідній Україні»                   

М. Мартинюк пише:

 Але скаржитися годі –

срамота навзаєм,

як казав один добродій:

маєм те, що маєм.

 

Що депресій, що репресій –

вже й самі не раді.

І конфесій в нас, як сесій

у Верховній Раді  (с. 26).

Порівняйте ці рядки із відомими Самійленковими сатиричними поезіями «Ельдорадо», «На печі» тощо.

Мені, як рецензентові й поету, приємно, що й моя скромна (чи радше нескромна?) творчість не залишилася непоміченою автором – талановитим ліричним поетом і не менш талановитим видавцем:

вже постелили ложе нам кульбаби

неначе запорука від заклять

твоєї наготи єдвабні зваби

ідилія томлива благо-

                                      дать (с. 118).

Торік у Миколиній «Твердині» вийшла і моя збірка, де були такі рядки:

Та гріх згоряє в полум’ї довіри.

Нема кордонів – мир і благодать!

І прозріваєш: з благ найбільших щире

І нелукаве чисте благо – дать.

Тож щиро радію: благодать, роблячи чоловіків видющими, має здатність поширюватися й передаватися!

Окремо слід сказати і про версифікаторську майстерність автора. Алітерації, парономазії, яскраві внутрішні рими роблять його поезію оригінальною, художньо самодостатньою, сказати б, енергетично потужною. Інколи Микола Мартинюк, здається, балансує на краю: ще крок – і то вже буде мовна еквілібристика, самодостатнє жонглювання словом, хвальковита демонстрація накачаних поетичних м’язів, але, на щастя, художнє чуття, як на мене, не покидає автора – він сміливо проходить понад прірвою, ні разу не схибнувшись:

Пісно і прісно предвік наяву без наїву,

Скільки води пролилося крізь товщі епох.

Годі щодень уповати цнотливо на диво (с.13).

Запам’ятовуються й оригінальні, а подекуди й каламбурні прикінцеві рими автора: «мертвотно-бліде. Й – людей», «багно ми – гноми», «еро страти – герострати», «Соломона – соло / моно», «катаклізми – ката / клізми», «за живе – заживе» та ін. Приємне враження справляють двовірші із циклу «Зоронепрозорість», присвяченого світлій пам’яті Миколи Мірошниченка. Так і хочеться висловити свій захват відомими рядками самооцінки російського поета-класика, замінивши прізвище: «Ай да Пушкин!..»

Гарно вдаються авторові і верлібри (вони вміщені в розділі «Автографи»). Амплітуда художньої думки в них доволі широка: від захопленого жіночого визнання:

Сліди помади

на щоці поета

йому автографи» (с. 57)

до філософськи глибокого спостереження:

Нескінченності

бояться тільки люди

а колії

шукають в ній

гармонію єднання

Чи не тому

ніхто зі смертних

ще не дожив

до Вічності (с. 70-71).

Звісно, не позбавлена поетична книжка Миколи Мартинюка окремих недоліків, але вони є радше продовженням його чеснот. Автор – корінний волинянин, народжений на Рівненщині, який уже багато років мешкає в Луцьку. Тож окремі акцентологічні відступи (віднайдеться, підемо, зречемося, втяли, зійде, лещатами та ін.) можна трактувати і як кровну порідненість із предківською землею та прив’язаність до волинського варіанту української мови. Невже ми гірші за своїх південних сусідів?

Пригадайте Лесині ненормативні наголоси: «І, може, де кобза найдеться…», «Легкий, пухкий попілець», чи рядки Максима Рильського: «Ми з тобою йдемо…»

Той же М. Рильський у вірші «Поетичне мистецтво» писав:

Світ по-новому відкривати,

Поете, обов’язок твій!

А в примітці ще й обґрунтовував правомірність наголосу «обов’язок».

У Миколи Мартинюка є такий рядок: «Будь-які сумніви й ляки, по суті, очисні». Як на мене, такий наголос має всі підстави громадянства, адже йдеться про духовне, внутрішнє очищення, а не про не очисні споруди.

«Quod licet Jovi…» – може нагадати мені давню латинську сентенцію опонент. Але Микола Мартинюк – уже давно не «bovi», а справжній волинський буй-тур і талановитий поет. «Світ за Брайлем» – яскраве тому підтвердження! Поетичне слово автора художньо виважене, енергетично потужне. Читайте! Розкошуйте!

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/03/27/230748.html
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (26.03.2013)
Переглядів: 245 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 2
2  
Автокоментар. Знаю, що грамотніше рецензію було б назвати «Non bos – буй-тур!» Латинський бик (bos) в родовому відмінку bovis, а в давальному bovi. Але сказати, що Микола Мартинюк – не бос, язик не повернувся. Довголітній завідувач кафедри, директор славного видавництва «Твердиня». А головне – славний поет!

1  
Згоден з рецензентом. Чудова, щира й майстерна поезія. Справжня, одне слово

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]