Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на поетичну збірку Марека Вавжинського «На марґінесах»
30.09.2015

Олег Соловей (м. Вінниця)

Форми для туги



Вавжинський Марек. На марґінесах : поезії / Марек Вавжинський ; пер. з пол. Віктора Мельника. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2015. – 72 с.

Тільки ті міста чогось

варті, де можна загубитися.

Збіґнєв Герберт. «Сієна»

Поезія польського мінімаліста Марека Вавжинського вже зустрічалася українському читачеві у добірках, друкованих у періодиці в перекладах Віктора Мельника. Наразі вона вперше йде до читача окремим виданням. Слушно, хоча й надмір ляконічно про мініятюри М.Вавжинського висловився критик Анджей Сокоровський: «Це не філософські трактати, радше констатація очевидних фактів, проте констатація особиста, з ноткою ліричної задуми». Варто розглянути та, по можливості, розширити-обґрунтувати цю думку критика, поготів, що поетичний матеріял розглядуваної збірки неабияк цьому сприяє. Мінімалізм вислову поета приховує потужні енергетичні ядра, а самі полотна поезій нагадують туго згорнуті сувої. Скільки в них філософії, вільно вирішувати кожному окремому читачеві в міру власної освіти й життєвого досвіду, але внутрішньо задивлена філософічність, що підсвічена внутрішнім зором поета, безперечно, притаманна цим віршам. Власне, що є філософія як не «констатація очевидних фактів»? Наприклад, таких: «все шукає форми для туги / рами то безумовне вмістилище для дзеркала / поступ глупоти потверджує теорію рівноваги / час без кордонів знаходиться в нашому часі / і пам’ять тобто вічність» («визнання»). Все, чим займається цей поет – це пошуки форми для виразу туги, – як особистої, так і загальнолюдської, яка знов-таки, належить і йому також. Шукає і виходить на цілком логічні та очікувані константи : «стара зала / в кутку дзеркало / відкрите вікно / в дзеркалі дерево» («константи»). Загалом, внутрішня філософія віршів разом із притаманним їм принциповим ляконізмом навіює щось далекосхідне та не зовсім ніби европейське. На підтвердження свого здогаду зустрічаю у книзі вірш «японія»: «кладка / світло місяця / тіні перехожих відбиті в воді». А вже наступні вірші, що не мають назв, можуть творити із попереднім абсолютно логічний цикл: «теплий пополудень / навіть слимаки / наближуються один до одного»; «на кінчиках пальців / на кінчиках грудей / на кінчиках губ»; «гілочка груші в слоїчку з-під оливок / розквіта / з дня на день». Подібних віршів у збірці чимало, і всім їм притаманний не вповні дорослий, себто ще незамулений лібералізмом погляд на світ: «сірий кіт / на камені / під балдахіном бузку»; «пополуночі / на хіднику / стрічаю мурашок». Такий погляд дещо інакше фіксує прикмети й ознаки подій і явищ: «перехожі / вичавлюють сік / з опалої горобини» («осінь»). Утім, чудес не буває; це все-таки погляд дорослої людини, про що натякають нотки ностальґії: «двадцять, тридцять років тому / то були ще інші часи / ще померлі з’являлися на полях / приходили до людей» («двадцять, тридцять років тому…»). Скорботні лакуни сьогодення часом здатна латати пам’ять, як от у найдовшому вірші цієї збірки «хлопець і дівчина вертаються зі школи», який завершується такими рядками: «розмова тепло і мовчання / мають властивий час / такі повернення завжди пам’ятні». І читач, можливо, пригадає рядки, з якими зустрівся ще на початку цієї книги: «час без кордонів знаходиться в нашому часі / і пам’ять тобто вічність». Ще драматичніше мотиви пам’яті та проминання звучать наприкінці поезії «дім стояв на узгірку…»: «… дім той згорів / місце заросло сливами». Цю невеличку збірочку варто перечитати декілька разів, витворюючи своєрідну рецептивну спіраль (подібно до того як це передбачено світобудовою: «переліт птахів / хтось безперервно повторює / цю сцену»), відкриваючи для себе логіку не лише цієї книги, але і всієї поетики мінімалізму , що її сповідує поет.

Усі вірші цієї збірочки можна розподілити на побачені , підслухані та, скажімо так, синтезовані , себто такі, що органічно поєднують різноманітні за походженням і фактурою потоки емоцій та думок. Це щось людське, занадто людське. Тому-то читачеві й може видатись, що деякі з віршів він уже десь читав, або й сам їх колись написав. Як от, приміром, такий, про зайця : «Тієї зими / пильнував за цвинтарем / заєць». Ось приклад із явно підслуханого (можливо, навіть із заплющеними очима, – аби було ліпше чути): «тріщить пісок під їхніми чобітками / вовтузяться в жадібних обіймах / коли міцно цілуються на краю хідника / гостро шелестять темні куртки». А от із побаченого: «вітер розхитував ліхтарні вогні / айвові яблука валялись разом зі збитою гілкою / дощ затопив передмістя / покинуті ковчеги автівок стояли під деревами / хлопець із черепом що обертався на паличці / входив до міста»; «літак / один за одним / нарешті якась зірка»; «при свічці / в кіоску з кренделями / хлопчик робить уроки»; «три листки / на волоськім горіху / три горобчики змерзлі». А це із синтезованого, в якому наявні навіть симультанні трансформації неживого в живе (авта – птахи): «одна за одною гаснуть бруньки кленів / шум автівок переходить в курликання птахів / менше більше / синій присмерк виходить із двору / щораз тихше / що більше?» («краківські сутінки»). Поетика тиші, поетика очевидного – це саме те, що є доступним далеко не кожному. В цьому є щось дитяче, понад вразливе, щось таке, що людина в процесі дорослішання з якихось причин відкидає, ніби соромлячись самої себе. А марно. Немає чого соромитись: «птахи вирують поміж панельками / ніби над падаллю а чи місцем / де сталось щось надзвичайне / та все в порядку / бачу за рухами перехожої». Людині не обов’язково завше бути праґматичною, іноді необхідно відпочивати і всього-на-всього насолоджуватись світом довкола: «хмари грозові / хмари купчасті / хмари підсвічені / гарне тло для птахів».  

Попри мінімалізм цих коротких віршів, ступінь конденсації авторських думок, почуттів, асоціяцій здатний неабияк заскочити читача. Хтозна, як трактувати перший рядок уже в першій поезії збірки: «поки що важать танки / багато слів про любов / будуєм гараж / розтинаю смугу тіні» («день»). Цілком зрозуміле й профанно-побутове («будуєм гараж»), що нагадує суху нотатку з денника автора, сусідить із мало збагненними в теперішніх польських реаліях «танками». Те саме стосується і «солдатів» із поезії «сон»: «вже світанок / солдати стоять у водах каналу / по груди / зі зброєю / коло воріт морського міста». (Шкода, що перекладач не позначив ці тексти датами їх написання. Можна лише припустити, що це досить давній вірш, написаний понад чверть століття тому; в такому разі «танки» й «солдати» перебувають на своєму історично вивіреному місці). Трапляються вірші, на яких читач може перевірити свою літературну ерудицію: «було це в місці без назви і часу / ми читали вірші поета / який багато бував у дубровнику / перед війною / хтось прочитав анекдот із тижневика / потім був сам той вірш / про великі розкриті губи в хвилину / смерті» («вірш про вірш зі сну»). Боюсь помилитися, але підозрюю, мова про культового Мілоша, хоча я волів би, аби тут ішлося про Герберта, що так само міцно пов’язаний із Краковом, містом поетів , як і сам Вавжинський. Маю на увазі того Герберта, який пишучи про італійське малярство, не забув пояснити як правильно пити к’янті: «Я прошу патрона тратторії подати доброго вина. Він приносить минулорічне к’янті з власної винниці. Каже, що його родина володіє цією винницею впродовж чотирьохсот років, і що це найкраще к’янті у Сієні. Тепер він поглядає з-за ляди, що я робитиму з цим цінним трунком. Належить нахилити склянку, щоб побачити, як рідина спливає по склі – чи не залишає вона слідів. Пізніше її треба піднести до очей, і як каже один французький ласун, втопити очі у живих рубінах і розважати, наче над китайським морем, повним коралів і актиній. Третій жест – наблизити край склянки до нижньої губи і вдихати пахощі mammola – фіалкового букету, який свідчить ніздрям про те, що к’янті справді добре. Затягнутися ним аж до дна легенів так, аби вмістити у себе всі пахощі зрілих виногрон і землі. Врешті – проте уникаючи варварського поспіху – взяти в уста маленький ковточок і язиком розтерти тьмяний, замшевий смак по піднебінню. Я з повагою посміхаюся патронові. Над його головою спалахує великий ліхтар радісних гордощів. Життя прекрасне, і люди добрі». До чого тут Герберт, не говорячи вже про к’янті? – спитає читач. Відповідь дуже проста: це лише знаки нашої спільної культури, яка завше буває круглою і належить одночасно всім; це – лише кахлі, з сюжетами й без, але у будь-якому разі створені задля нашого порозуміння. Значення гри, алюзій і ремінісценцій у короткому конденсованому вірші Марека Вавжинського, більшість смислів і навіть емоцій якого перебувають у глибокому латентному підпіллі, складно переоцінити: «треба пильнувати / перегорнеш сторінку / а там вже хтось інший». І – на останок, – декілька слів про назву збірки «На марґінесах». Власне, це лише версія, позаяк сама назва представляється аж надто прозорою та очевидною, тож (інтелектуально беручи) може приховувати не артикульовані сенси й навіть не зовсім очевидні конотації. (При цьому, звісно, не можна оминути й обкладинку книги, на якій – сільський ляндшафт із птахами й навіть зі старосвітським вітряком). Я схильний вважати, що йдеться про марґінеси зовсім не топографічні; мова тут не про тиху й лагідну провінційність, бо лірика Вавжинського є міською, навіть – рафіновано-міською та модерністичною. Думаю, поетові йдеться про акцентовану опозиційність до аґресивно-нівелюючих ліберальних дискурсів доби. Лише на ментальних марґінесах можна вистояти та зберегтися людині культури.

Відкриття мало відомих або і зовсім незнаних українському читачеві зарубіжних письменників-сучасників, чим уже не перший рік успішно займається Віктор Мельник, – справа актуальна, потрібна і, сподіваюся, вдячна. Нам треба знайомитись і спілкуватись, – хоча б і за посередництва книг. Спілкування культур – річ значно потрібніша, ніж омріяний українцями безвізовий режим та увесь інший заробітчанський тлум. На відміну від трудової міґрації, культурна трансґресія реально розширює наші рецептивні овиди без неґативних супутніх наслідків. Усвідомлення того, що якась інша людина, будучи віддаленою на тисячі кілометрів від тебе, відчуває цей світ приблизно так само, – неабияк надихає, позаяк це чи не єдина підстава для правдивої людської солідарности. Культура – не засіб, вона є мета, – як і саме неповторне людське життя.

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/09/30/071916.html
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (30.09.2015)
Переглядів: 174 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]