Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на поетичну збірку Димитра Христова "Крізь кордони"

27.06.2012

Сергій Дзюба (м. Чернігів
)


«Свобода – це ще одне ім’я для Любові!»



Христов Димитр. Крізь кордони : поезія / упорядкув., пер. з болгар. Анни Багряної. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 64 с. – (Сучасна балканська поезія).

 

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/06/27/084800.html

 


Кожен поет має власну гіпотезу створення світу. У Ігоря Павлюка – це Слово, промовлене Творцем (і його Бог одягнений у рідну вишиванку). «Спочатку був біль, а не слово, – переконує нас Богдан Бойчук. І проникливо додає: – Кінець буде біль...».

У відомого болгарського поета Димитра Христова все починається і закінчується Любов’ю:

 
Після численних зустрічей, розлук

закохані стаємо все сильніше.

Бо кожна зустріч – перша зустріч наша,

й розлука кожна завше є остання.
 

Як ви думаєте, про що цей вірш? Ніколи не здогадаєтеся!

 
Куди б не вирушав, завжди

до моря повертаюсь.

І ось – воно мене хапає,

ковтає, тягнучи до дна,

і вивергає –

виносить на гребінь хвилі!   

 

Розлука з морем – це жорстоко.

Воно ніколи не бунтує,

та відчуваю

у своїх грудях дихання гірке...

 

Я до останньої готовий хвилі,

яка мене накриє з головою –

тоді зостануся навіки з морем.

 
... Ніщо повторення свого не має,

окрім жаги

до неможливої любові.

(«Неможлива любов»)     

Ось така любов – шалено пристрасна, безмежно віддана і ніжно зворушлива. Неможлива. Неможлива? У Димитра Христова можливо все:

 Уціліє любов

після бурі

гойдатимуться

залишки політики

за бортом все буде мертвим

забуття подбає про

безслідне зникнення зброярень

благословлятимемо іржу

яка знищила гільйотини

і понад тлінням вічним

розцвіте таке життя

в якому ніхто ніколи не гинутиме

хіба що – від надмірної пристрасті

або ж – від нерозділеної ніжності.

                            («Ноїв Ковчег»)   

 Авжеж, ще один Потоп не знищить людство. Залишаться закохані. Ті, хто відчуває биття власного серця у грудях коханої людини:

 

Засни хоч на хвилинку –

відпочинь-но

в напруженому

тужному чеканні.

Побач мене –

вві сні, покірний,

лину

до тебе – крізь кордони

невблаганні.

Мов стиглий колос в полі –

колишися,

спросоння шепочи

до мене, рідна...

Прокинешся –

і я вже буду близько,

вже сон про мене

буде непотрібний.

                            («Сон»)     

Димитр Христов дивує і водночас розчулює. Він пише, як дихає: легко (ніби у чоловіка – крила за плечима: захотів – і полинув понад високими горами та безкраїм морем), просто (але чарівно, наче володіє даром мольфара), шляхетно (якось одразу віриш у його щирість і порядність, відкритість до світу та людей). Навіть у миті гірких страждань, болю та розчарувань поет залишається мужнім і людяним. Порятунок він знаходить у любові, яка зціляє від безвір’я, допомагає знайти вихід із духовної кризи, дарує натхнення (світле і чисте, мов джерельна вода) та жадану свободу. Власне, «свобода – це ще одне ім’я для Любові!». Адже любов і кохання не мають кордонів.

Щодня вмираю і народжуюся, і

лише любов – єдина нагорода,

коли життя мене по колу водить,

в любові бачу сенс блукань своїх.

                                      («Хрест»)

    

Цим і близькі мені вірші Димитра Христова, який відстоює споконвічні людські цінності, прагне творити красу, жити в гармонії з природою і собою, кохати та бути коханим. Думаю, і він цілком  погодиться з моїми поетичними міркуваннями:

На віях – осінь, в косах – перший сніг,

А очі прагнуть молодого літа.

Хотіти – гріх і не любити – гріх,

І гріх любити не талановито!

 
А як інакше? Саме Любов дарує найщасливіші миті життя:

 
Крізь площі, вулиці, блокади,

вокзали сонні, листопади,

крізь літо й осінь, весни й зими

до тебе, ніби одержимий,

із криком зболеним лечу я:

ти так мені потрібна, чуєш,

колись розтану димом срібним,

та знаю: теж тобі потрібен,

бо зустріч наша стала кодом

кохання, що безперешкодно

долає відстані й кордони,

єднає лінії долонні.

 
... У цьому місті чи у тому,

на площі цій чи незнайомій

я не поставлю обеліск

любові-загадці якійсь.

Тебе єдину возвеличу,

таку, яка мені найближча.

І, повний пристрасті, тривоги,

вже не бажатиму нічого,

окрім священного розп’яття,

що в нім – життя мого початок,

де я і ти – солодше сну –

дві долі, злиті ув одну.

                            («Лист до Анни»)      
 

Кохання – це найсвітліше із див, що розвіює морок, жертовне багаття, найвища людська нагорода, Всевишнього знак:

Ти – моя брайлівська абетка

читаю тебе ніжними дотиками

Ти – моє синє небо

Крилами у тебе вростаю

                            («Хто ти»)

 
Безмежна, неймовірна тишина

серпанок нам на чола опускає,

і душі, тремтячи, передчувають

цей спокій, що крихкий, немов гранат.
 

Не можемо заснути – дивний час –

безмовно розмовляють наші руки,

буквар кохання дивимось по буквах –

о, кожен поклик ніжно ранить нас!
 

Пильнуємо, замріяні. Між тим,

хоч світ довкруж – настільки неозорий,

у мить, коли сльозинка запрозорить,

усенький світ –

                        це тільки

                                   я і ти!     

                                         («Світ»)     

 Любов – головна, але не єдина тема книги вибраних поезій Димитра Христова. Йому болить покинута напризволяще сільська оселя:

 В тій хатині мертвій – скривлений поріг,

і айва дозріла не духмянить більше,

і зола кружляє, ніби чорний сніг,

і тікають з хати зголоднілі миші.

                            («Покинута хата»)     

 Тільки пам’ять стукає у двері глухої хатини-пустки... «І спливають перед моїми очима болгарські села вздовж дороги від Добрича до Балчика, що намагаються чи не з останніх сил боротися з опустінням та обезлюдненням, а погляд раз у раз вихоплює будиночки з явними ознаками того, що в них ніхто не живе. Чи не те саме ми побачили б, їдучи крізь українські села? То про що це – про Болгарію? Чи про Україну? Чи, може, про Латвію, де світять пусткою порожні хутори, а вчорашні селяни шукають кращої долі аж в Ірландії? – пише у передмові до збірки Віктор Мельник (до речі, також талановитий поет). – Справжня поезія завжди транскордонна, бо вона людей не роз’єднує – об’єднує. Кордони над нею не владні – ні міждержавні, ні міжмовні, ні ті, що розділяють окремі душі, адже у представників найнесхожіших культур набагато більше спільного, ніж відмінного. Коли нам щось болить, то болить однаково, і коли нас переповнює радість – теж усіх переповнює однаково. Так само в усіх народів є періоди миру й безпеки, а є сторінки минувшини, які неможливо читати без брому».   

Патріотизм Димитра Христова – не на показ. Митець – не з тих, хто патетично б’є себе в груди і водночас улесливо запобігає перед можновладцями. Він – не галасує, не метушиться, натомість послідовно відстоює право кожної людини бути собою. Його вірші – не марнославні. Тут немає жодного самомилування, хворобливого національного чи особистого егоїзму. Поет усвідомлює, що «кожен із нас повинен пройти свій шлях до іншого». Адже найбільше лихо –  наша байдужість:


Як багато людей самотніх!

Містом великим снують,

крізь суєти і юрмища гордо

тягнуть спраглу душевності суть.

 
І спішать, нецікаві нікому,

згуслий жах оминають. Мов хрест,

власну участь несуть випадкову,

свій безмежний приховують стрес.

 

Якщо ми їх забудемо навіть,

не позбутись довіку вини...
 

Так байдуже повз нас минають,

а ми вже так подібні до них!

                            («Стрес»)     

Тема поезії у Димитра Христова «виступає в своєму найвищому прояві – надмесіанському. Поет у нього не просто рівний богам, а стоїть ще вище, – наголошує Віктор Мельник, – бо, як сказано у філософській поемі «Римський театр», він «кожного бога перетворює в попіл». Таке ставлення до поета як до постаті сакральної притаманне болгарській літературній традиції загалом».   

Ці вірші – навдивовижу мелодійні (недаремно деякі з них стали піснями):

 
Гітара мою душу вкотре тішить,

рятує від печалі та мовчання,

то гучно залунає, то тихіше:

мов дзвоник або дзвонів калатання.

 
... Навряд чи міг би з нею бути інший,

вона без мене – тужна та порожня.

І лиш моя кохана ще ніжніше

її до себе пригорнути зможе.

                            («Гітара»)

У віршів болгарського поета, які так проникливо і ніжно зазвучали українською, – жива, чарівна мова (безперечно, Анна Багряна – не лише цікава письменниця, а й обдарований перекладач). Тож видання книг провідних болгарських, македонських, сербських, хорватських письменників українською в нашій державі варто продовжити. Думаю, у серії «Сучасна балканська поезія», яку започаткувала луцька «Твердиня» – неабиякі перспективи!  

Варто додати, що Димитр Христов – поет, драматург, перекладач, бард. Народився 17 травня 1957 року в м. Благоевград (Болгарія). Завершив філологічний факультет Софійського університету ім. Св. Климента Охридського. Працював референтом з поезії в Спілці болгарських письменників, головним редактором газети «Болгарський письменник», був головою Творчого фонду, завідувачем відділу літератури в газеті «Пульс», автором і ведучим телевізійної програми «Час для поезії», директором підприємства «Софкнига», головним експертом Міністерства культури Болгарії. З 2009 року – директор Болгарського культурно-інформаційного центру в Скоп’є (Республіка Македонія).

Він – автор поетичних збірок: «Робочий день», «Ранена свобода», «Листи до Єви», «Болгарські видіння», «Балада про любов», «Романтика і попіл», «Серцевий ритм», «Молитва за Болгарію», «Хліб і вино», аудіо-альбому з авторськими піснями, а також книги п’єс. Поезії і драматичні твори Димитра Христова були перекладені російською, українською, англійською, албанською, сербською, македонською, італійською, китайською, грецькою та іншими мовами. В Росії, Сербії, Р. Македонії, Албанії та Україні виходили окремі збірки поезій. Монодрама «Мерилін Монро» неодноразово ставилася в театрах Болгарії та Р. Македонії. Добірки віршів у перекладі українською мовою публікувалися в часописах «Молодь», «Всесвіт», «Літературна Україна», «Дніпро» та ін.

Відомий поет нагороджений Національними літературними преміями імені  В. Башева та П. Славейкова, премією Спілки болгарських письменників (за поезію), Міжнародною премією «Літературний Дедал» (Р. Македонія). Перекладає зі слов’янських мов, зокрема з української (класиків і сучасних поетів). У 2012-му в Болгарії вийшла антологія «Нова українська поезія» (32 українські автори, переважно – з наймолодшого покоління) в його перекладі. Член Спілки болгарських письменників.

Прочитавши вірші Димитра Христова, моя дружина сказала: «Анні поталанило. Її чоловік – справжній». Як на мене, це – найвищий комплімент!

 

Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (28.06.2012)
Переглядів: 467 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]