Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на поетичну книгу «Час, який нам залишається» Діани Буразер

16.08.2016

Олег Соловей (м. Вінниця)
 
Час, у якому ми


 

Буразер Діана. Час, який нам залишається : поезії / Діана Буразер ; пер. з хорват. Віктора Мельника. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2015. – 52 с. – Серія «Сучасна балканська поезія».
 

час без кордонів

знаходиться в нашому часі

і пам’ять тобто вічність

Марек Вавжинський

 

Над землею дедалі частішають

вибухи, але, може, ми ще зробимо

кілька обертів навколо сонця із

вцілілим кафедральним собором,

палацом, образом.

Збіґнєв Герберт. «Сієна»

Серія «Сучасна балканська поезія», яку 2011-го року започаткувало видавництво «Твердиня», восени минулого року поповнилася збіркою вибраних поезій Діани Буразер у перекладі Віктора Мельника. За моїми спостереженнями, балканська поезія, обпалена нещодавньою жорстокою війною, є цікавою передовсім у аспекті осмислення таких вагомих категорій як час і пам’ять (мова про вічність із перспективи сьогодення, про що йдеться в рядках іншого сучасного [польського] поета, винесених у motto до цього тексту). Саме ці маґістральні мотиви є визначальними для книжки вибраних віршів Д. Буразер «Час, який нам залишається». Втім, жіноча поезія (за моїми суб’єктивними спостереженнями) завше намагається акумулювати передовсім любовні мотиви (збираючи їх буквально з ледве помітних крихт), які прекрасно вписуються у вище згадані контексти, не породжуючи при тому жодних апорій та інших непорозумінь. Жінка завше залишається жінкою, жінка завше дихає любов’ю з домішкою суму, і це, як на мене, – прекрасно. В цьому й ховаються неповторні семантичні та емоційні сенси жіночої лірики. Спробуємо розглянути це на конкретних текстах.

Вже перші поезії («Помаранча або Вірш про кохання», «Метелик або Схожа картина», «Мур», «Час, який нам залишається») підтверджують вище сказане. Тож далі за текстом, що характеризується дивною чуттєвістю й скрупульозно-уважною спостережливістю та асоціятивністю у процесі насправді сливе банальному: «Стиглу й велику, беру її в ліву руку, / правою голублю, / торкаюся вказівним пальцем майже кожної складки. <…> Роблю нігтем перший укол. / Не чинить великого опору / й не бунтує. / У тиші / жовтою сльозою / повертаєм одна одній / згоду на болісний процес, що нам випадає, / і позначаєм початок. / Далі все йде як заведено: / оголюю їй одне плече, / друге. / Потім стан» («Помаранча»). Втім, другий плян художнього перенесення, стосується, ясна річ, не помаранчі, а живої людини. Ліричний суб’єкт установлює на диво міцний зв’язок із реальністю помаранчі, асоціюючи з нею себе: «Незабаром вона, зовсім гола, / в тонкій прозорій сорочечці, / тремтить перед нашими очима». Як на мене, доволі цікава знахідка, хоча, можливо, не така вже й нова для світової поезії. У фінальній частині, на етапі розв’язки цього ліричного сюжету додається чиясь маскулінна сутність, привносячи помітний дисонанс у попередню картину: «Ану розділи її, виглядає гарно, – кажеш ти, / чекаючи на такій віддалі, з якої / все виглядає гарно. / Зволікаю з останніми порухами роздягання, / бо знаю: / коли зовсім оголю й роздягну, / буде важко втримати / навіть спогад / про красу її цілості». Як на мене, доволі переконливо, позаяк авторкою задіяні не так інтуїція й здогад, як неспростовний жіночий досвід. У наступному тексті – «Метелик», – маємо ліричну рефлексію, побудовану так само за прозорою аналогією, тільки ще більш ускладнену, нашаровану, бо сама лише згадка про розп’яття у будь-якому випадку скеровує свідомість у цілком певному напрямку, – на те ми й християни: «Розіп’ята між чотирма голками / на синій плюшевій підкладці, / чекаю, тепер уже нетерпляче, / завершення всього процесу, / щоб якомога скоріше померти». Ліричний жіночий суб’єкт уявно асоціює себе не лише з беззахисним метеликом, але й із сином Господнім: «Можу ворушити тільки губами, / можу торкатися очима віддалених долонь». Ці візії лише посилюють страждання суб’єкта, позаяк замість очікуваної душевної розради вона зіштовхується лише з прохолодною солідарністю свідка та сливе стороннього спостерігача: «Можу проказувати молитву до Нього, / якого саме бачу краєчком ока – / як він самовільно спускається з хреста, / підходить до мене. / “І я, коли мені було найважче, / не міг звести докупи рук”, – / шепоче мені на вухо. / Витерши руки / кінчиком мого плаття, / бере молитовник, / кладе його під пахву / і, не торкаючись ногами долівки, / покидає мене. // Подумайте лиш, / покидає мене!?». Що ж, буває й таке. Попри цілком зрозумілий і добре прописаний розпач, ситуація звична, себто занадто людська. В іншому вірші ліричний суб’єкт, рефлексуючи з приводу муру в іпостасі ідеально-відданого захисника, водночас висловлює до нього ледве не претензії, що звучать так само впізнавано, а заразом і суто по-жіночому: «Все-таки / не можу позбутися сумнівів, що у мене / той мур / щось украв, / від чогось мене захистив, / на що я його ніколи, / таки ніколи, / не вповноважувала» («Мур»). У такій алогічності таки є своя логіка. До речі, не конче жіноча.

Далі йдуть тексти ще більш по-філософськи наснажені, присвячені, підозрюю, й осмисленню балканської трагедії та пов’язаних із нею ціннісних категорій людського буття. Наприклад, час. Міркування про час (і, зокрема, про втрачений час ) зазвичай не додають оптимізму в жодному окремому приватному випадку. І треба бути, напевно, стоїком, аби під час таких міркувань не затремтіти голосом: «Забагато такого, що ми не здійснили. / Справжня глибина озера нам ще невідома, / відстань од себе до Всесвіту не з’ясували, / і велика та земля яку не сходили» («Час, який нам залишається»). Висновки з таких міркувань до певної міри очікувані, хоча і не елементарні: «Вивчили, / що радість – гола / і сіромашна, / що страждання – то невимовне / багатство. / Спершу ми / безжально ділилися з друзями, / та страждання / (яке їм також пропонували) / не хотів ніхто». У поезії «Свідок» від дещо узагальнених міркувань авторка переходить, здавалося б, до національної конкретики, але зазирає далеко за межі хорватського етносу: «Ні одна революція, / ні одна, хай і найменша, війна, / де б вони в світі не відбувались, / після закінчення / не люблять своїх свідків. / Тих, які все знали, / свідків, які стати могли небезпечними / одного дня, коли все забудеться. / Тих, які свідчити могли правду. / А правда як правда, / не завжди проста, / не зовсім ясна». Направду у цьому тексті порушена й значною мірою вирішена глобальна проблема, пов’язана з тяглістю метафізичного зла, що здатне до самовідтворення: «Свідки з’являються, коли найменш сподіваємось, / вимагають помсти, / коли живемо вже іншим життям, / нас вертають назад, / про інші нагадують дні / й очікують, що спитаєм себе, / як ми могли пробачити». А й справді, де знаходиться межа помсти (мова виключно про справедливу помсту), і де вже час її відпустити? Прощаючи безкінечним ворогам своїм, українська, приміром, людина у власній кривавій історії вже тривалий час підкорюється християнським законам. Але чи не трактує ворог шляхетність як слабкість? І що з цим робити? Свідки несправедливости вимагають свого, і їхню рацію складно підважити: «Лиш значно пізніше, / коли скоримось їм і виправимо помилку, / збагнемо, / що то їхня потреба помсти, / то тільки їхня потреба / ще одної війни». Ну а жінка (ліричний суб’єкт поезій Д.Буразер) у обох своїх іпостасях (діви і матері), попри те, що тяжіє до миру, від початків світу сього до самого його кінця приречена народжувати воїнів. Відтак, своєчасними та зрозумілими є міркування про тугу, хоча формально ходить про переможця : «І ніхто нічого не знатиме про початок. / І ніхто нічого не знатиме про кінець. / Для чого тоді перемога чи / як вона вже там називається?» («Переможець або Дещо про тугу»). І от уже виникає інверсивно-субверсивне бажання переосмислення свого місця у світі стосовно, скажімо, банального акваріюму: «Питаєш себе, / дивлячись на акваріум, / чи то не ми, важко дихаючи, / плаваєм / у величезній кімнаті?» («Акваріум»). І нічого, насправді, не ясно, – констатує ліричний суб’єкт цієї поезії. Окрім хіба очевидного: «А розділяє нас – / тільки – / тоненька / скляна / стінка». І в усьому цьому огромі людського, занадто людського – чи не найважливішою категорією залишається все той же, добре нам усім відомий, час: «Будь-яка історія починається мовчанням, / тільки потрібно їй / дати час» («Будь-яка історія починається мовчанням»).

Густа (передовсім своїми внутрішніми нашаруваннями і контекстами) образність у поєднанні з легкістю авторської стилістики витворюють комфортні й знайомі картинки з повсякденного людського життя, у якому «сміх і плач / відбирають однаково сили». Це не лише її, авторки, життя та емоції, екстрапольовані ліричному суб’єктові віршів, ми теж до всього цього причетні у власній повсякденності. Міркування про час банальний і час екзистенційний у цих віршах переплітаються у тугий клубок асоціяцій, серед яких кожен має можливість потягнути за власну нитку, спокусившись чи то алюзією, чи то зовсім уже ілюзією: «З’являється оманливе і / прекрасне відчуття, / що все стоїть / і чекає / нового початку» («Скеля»). Хоча щойно цитований вірш має чіткий підзаголовок («автопортрет»), але, тим не менш, провокація вдається. Приватна авторська топографія (герцеґовинський Мостар, хорватський Загреб, Париж, Венеція тощо), підсвічена тривогою за міста і людей; за час, призначений містам і людям, створює особливо точні й трагічні обриси часу на марґінесах европейської історії: «Міста будуть такими, / які люди / в них житимуть, – / набрала відповідь / тремтячою рукою, / боячись за Місто» («SMS, Мостар (І)»). І кому, як не нам, про це знати не згірше за авторку: «Тут мешкала моя любов, – / промовляю з благоговінням, / адже все міняється: / ні любов не та вже, / ні Місто» («SMS, Мостар (ІІ)»). Всі ці площі, каварні, готельна кімната в місті, залитому дощем (особливо щемкий хронотоп), – невід’ємно пов’язані з внутрішнім станом ліричного суб’єкта; саме цей стан і креслить пунктирні лінії на мапі чийогось життя: «Поки ми ходили вулицями, / дощило – / тоскно, / холодно й / безнадійно. / А чого слід чекати / в зимову пору – де б не були. / Питання тільки, / чого ми чекали / від себе самих» («Париж»). Міста, як і люди, радіють, хворіють і ображаються, зраджені та покинуті. Ось, приміром, Венеція, точніше, внутрішнє бачення міста ліричним суб’єктом Д. Буразер: «Місто, до якого з протесту / не хочу приїжджати, / зрадницьки дивиться на мене / з погано віддрукованої світлини / на вхідному квитку, забутому в твоїй кишені» («Венеція»).

А понад усім у цій книзі (власне, другим магістральним мотивом) є щедрий мотив любови. Її розподілено між батьками, сином та іншим (-и). Відчувається, що це – природня стихія поетки, хоч іноді буває боляче. Втім, це також природньо, – як жити й дихати: «Коли все пройде, / зостаємось надовго / закохані / у власний біль» («Закоханість»). Різноманітні перипетії кохання з цікавою драматургією та окремою авторською модальністю відбиті у віршах «Ревнощі», «Усі ці роки», «Нарешті ми все сказали» «Ранковий поцілунок», «Тиша». А ось «Прелюдія», чудовий зразок стримано-ощадливої любовної лірики: «Спершу охоплює довкола талії, / обіймає за плечі, / потім довго пестить обличчя. / Піднімає навшпиньки, / легенько притягуючи до себе. / Я заплющую очі. / Зникаю. / Кожний в своїй самотності / без сорому і гризот сумління, / що когось у ту мить обманюєм, / ми любимось / потай. / По телевізору саме / показують найостанніші вечірні новини, / прогноз погоди, / говорять усе, що важливо для інших». Тому-то й не дивно невдовзі натрапити на поезію, в якій мотиви часу й кохання на диво переплетені, та так, що й не розплутати. Та й для чого розплутувати: «Мов гіпербола, / небезпечно обвалюється. // Дно не торкає. // Мучимося з її остачею, / ковзаючи по осі часу. // У нескінченності» («Перший квадрант: кохання»). Цікаво, що поза сказаним і промовчаним наша авторка окремо виділяє власний досвід (таку назву має поезія в прозі, якою і завершується книжка). Феномен досвіду знов-таки виростає на перетині мотивів часу й любови, саме ці двоє розкривають людині очі на саму себе і на світ довкола. Взаємнення з власним досвідом, як виявляється, не така вже й комфортна річ: «Я накопичувала його за інерцією, мимоходом, як і всі інші, думаючи, що він знадобиться, що все закінчиться добре. Тепер він здається найбільшим ворогом. <…> Боюся, що час, який мені ще лишається, потрачу на спроби йому опиратись». Парадоксально? Анітрохи. Такою вже є людина. А все це разом – і зветься поезією.

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/08/16/073209.html
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (17.08.2016)
Переглядів: 206 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]