Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на поетичну книгу-білінґву Христо Черняева «Единствена любов/Єдина любов»

16.06.2017

Ігор Ольшевський (м. Луцьк)


«Не стій на півдорозі...»


Черняев Христо. Единствена любов/Єдина любов : поезія / Христо Черняев ; пер. з болгар. Миколи Мартинюка ; обкл. та ілюстр. Олександра Качановського. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2017. – 116 с. – Серія «Сучасна балканська поезія».
 

Десь, мабуть, на другому курсі інституту (та не мабуть, а точно, – рано ще «гратися» в склеротика! – це справді був лютий «олімпійського» 1980-го) трапилось мені завітати до щойно відкритого магазину ««Дружба», що містився на тодішній Радянській вулиці (нині – Лесі Українки) й пропонував лучанам книгопродукцію країн, як тоді мовилося, «соціалістичної співдружності».

Це нині у крамниці часто заходиш, як у музей (добре хоч, що за вхід не платиш), а в ті часи у «єдиному і непорушному» посилено створювався імідж «найбільш читаючої країни» (це, однак, не заважало перекривати окремим авторам шлях до публікацій через нібито «книжність» та «літературщину»). Що й казати, книги мали ціну аж надто доступну (за винятком хіба що наддефіцитних, які можна було придбати тільки у букіністів або перекупників). Тож майже кожен похід до книгарні рідко коли обходився без нової покупки. Так було й того разу – з «Дружби» я вийшов із двома книгами у течці: як зараз пам’ятаю, це було дослідження польського музиканта й музикознавця Марека Гаштецького «Rock od Presleya do Santany» («Рок від Преслі до Сантани»), що побачило світ 1978 року у Кракові («Polskie Wydawnictwo Muzyczne») та опубліковану софійським видавництвом «Народна младеж» збірку болгарського поета Христо Черняева «Стихотворения» («Поезії»).

Озброївшись словниками (хоч більшість слів обох мов були мені, як слов’янинові, зрозумілими бодай на інтуїтивному рівні), тут же почав читати в надії у майбутньому перекласти ці книги. Якщо Марек Гаштецький приголомшив мене фактами з життя зірок світової рок-музики, то вірші пана Христо – послідовною, граничною прихильністю до класичних поетичних форм (траплялися такі прецеденти і в шістдесятництві українському – В. Симоненко, І. Світличний, Б. Олійник, значною мірою Д. Павличко та ін.), задушевністю, філософською глибиною і якоюсь дивною мелодійністю (от читаєш, і одразу ніби вже пісня звучить у голові).

На жаль, до перекладів і першої, й другої книги руки так і не «дійшли». Та цьогоріч, наводячи лад у домашній бібліотеці, натрапив на збірку Х. Черняева і раптом згадав, що мій друг і колега по перу Микола Мартинюк, – відомий письменник, перекладач, популяризатор балканської поезії в Лесиному краї й загалом в Україні, – взявся інтерпретувати рідною мовою вірші саме цього поета. Не вагаючись, набрав номер…

І ось, зовсім недавно, приходить до мене Микола й дарує свіженький примірник книжки-білінгви Христо Черняева «Единствена любов / Єдина любов», що побачила, нарешті, світ у видавництві «Твердиня». Гортаю і відчуваю, як повертається до мене той стан, з яким я читав «Стихотворения» у 80-му, те саме відчуття свіжого гірського вітру і солоного морського подиху в кожному рядку, а ще – внутрішньої свободи, якої часто так бракує людям:

Не гнуздайте нахрапом ніколи в житті лошака,

не прив’язуйте туго його до обори,

не кажіть, що немає куточка під небом просторим,

де б хоч раз норовистий табун не брикав.

Хай не знає вуздечку залізну на смак він ніколи

і велику скорботу про втрачену далечину.

Бо ж без нього сумним і порожнім стоятиме поле,

якщо він не розбудить іржанням поранню весну,

якщо він – плоть од плоті безмежжжя і світла, і світу –

не шугне, мов стріла блискавична, в долину й ліси,

якщо він в полум’янім пориві не буде горіти,

наче іскра, яку воскресив…

Не гнуздайте нахрапом ніколи в житті лошака.

Христо Черняев – поет-філософ. Однак кожен його вірш – не суто індивідуальна медитація відстороненого від життя відлюдника. Поетові якраз чужа позиція тих, котрі, досягши певних щаблів духовного розвитку, ніби «консервуються» в них і вже з погордою поглядають на «непосвячених», які ще недавно були їхніми друзями, й не розуміють, що на цьому їхня еволюція скінчилася і розпочавсь зворотний процес – інволюції («Шпиль»):

Страж висоти. Туди всім смертним

запевне, завше зась.

Щоби громаддям твердінь підперти,

храм порожнечі знявсь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А знизу – попід ним – хлюпають води,

повні життя і розваг,

швидко за стрілками з часом проходить

зарошена потом трава,

пломені грають шалом зеленим,

соками врунить зело,

метеликів жвавих сила силенна,

шумне птахів крило…

А шпиль височіє сам. Верху не знати.

Заціпенів, скаменів.

І прибувають, як перекати,

життя прийдешнього дні.

З ним поріднились безмовні століття,

він омертвів наче весь.

Навіть самотнє ніжне суцвіття

там не росте – едельвейс.

Митець же – навпаки, зі своїми роздумами йде до людей, до читачів, не даючи готових рецептів вирішення проблем, а запрошуючи до спільних міркувань щодо вічних питань, які хвилюють і поета, й, либонь, кожного з нас, спонукає замислитися – а хто ж ми є в цьому світі, й для чого живемо:

Не стій на півдорозі. Треба йти.

Веди птахів і трави у світи,

й вітри – під квітів перелив дзвінкий.

Хай обрії тобі плетуть вінки.

                                                                           

Не стій. Проте і не приспішуй шлях,                                          

хоч скупчуються хмари в небесах,

Бо вороття назад не буде, ні,

минуле – цвіт зів’ялий на вікні.

 

Коли спинився, то навік спинись,

та так, щоб обрії і зорі, й вись,

вітри і птахи, і трава густа

прошепотіли: «Йди! Чому ти став!»

Христо Черняеву відомий секрет істинної творчості (згадаймо Тютюнникове – «Є секрет! Біль!» – чи Рубцовське: «…если нет ни радости, ни горя – тогда не мни, что звонко запоёшь»), і для нього це завжди іспит на справжність, на силу і міць любові – до Бога, природи, Вітчизни, людей (адже народ – це не щось абстрактно-збірне, а – як писав Василь Симоненко, – «мільйони «Я»«). Хтось можливо, закине поетові брак творів виразно громадянського звучання, але так може думати лише той, хто або не вчитався глибоко в поезію митця, або не здатен зрозуміти, що між громадянськістю і кон’юнктурою – нездоланна прірва. Можна ледь не у кожному вірші й навіть строфі, наче мантру, повторювати назву держави чи нації, клястися їм у любові, але при цьому вірш не перестане бути робленим і навряд чи знайде відгук у серці читача. А можна – як Христо Черняев, – написати:

Куди із серцем йдеш своїм –

пораненим, але невбитим?

Згадай село і рідний дім,

фонтан із кам’яним коритом?

 

Згадай родюче поле це,

свою колишню спрагу літню.

Там і крислате деревце,

і кожна брунька пишно квітне.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Там, як водиця ключова,

людське життя неспинно ллється.

І скрізь свобода вікова

лікує захворіле серце.

 

Там ночі пошептом вершать,

як вперше, зоряні концерти.

Й ніщо, ні тіло, ні душа

твої – уже не зможуть вмерти.

Мабуть кожному, хто прочитав цей вірш, – чи це буде болгарин, чи українець (власне, тут можна назвати багато етносів), одразу пригадає своє дитинство, рідний край, і те цілюще джерело, яке завжди втамовувало спрагу й давало снагу в найтяжчі хвилини (тим паче, якщо він знаходиться далеко від Батьківщини – нині, коли запрацював «безвіз», це стає вельми актуальним).

Або візьмімо вірш «Стара Планіна»1, що чимось невловним перегукується навіть зі славетно-пісенним «Верховинцем» Миколи Устияновича («Верховино, світку ти наш!..):

Помежи Тімоком2 і морем,

там, де стежки й поляни в травах,

лягла на серце ти просторо,

немов легенда величава.

Там, де думки – мов пілігрими,

мене приваблюєш сама ти,

і все ж китом тобі незримо

цю землю на собі тримати.

Скільки тут любові до рідної землі! Який пронизливий «вітчизноцентризм»! Зрештою, й «ліричний адресат» поезії, яка дала назву цілій збірці, може сприйматись як конкретно (поет написав про своє почуття до коханої жінки), так і символічно – адже може  йтися і про Болгарію (згадаймо майже аналогічну ситуацію з багатьма, здавалося б, «інтимно-ліричними» віршами співця України Василя Симоненка):

Я виліплю тебе з землі.

Бо навіть крицю слабить хиба,
щоб зберегти тебе навік –

ти ж вічна, як цілушка хліба.

 

Щоб загубитися в дощах,

життя закваскою бродити,

тебе пилком з густих медів

скрізь бджоли рознесуть по світу.

 

Я виліплю тебе з небес –

щоб ти була далеко й близько

й над невмирущістю землі

від тебе сніп проміння бризкав.

 

Зіллєшся з хмарою, струмком;

твоє освячено начало,

щоб бути всесвіту кінцем.

І тлінне щоб нетлінним стало.

Що ж до образного наповнення поезії Христо Черняева, можна сказати, що він не є схильним до надмірного, імажиністського нагромадження химерних тропів. Кожен образ у нього, як-то кажуть – на своєму місці, й можливо, саме тому запам’ятовуються веселка, яку ліричний герой «ловить за дуги» («Суть»), мак, що «розкутав свої тонкі, червоні чаші», колосочки, яким сняться калачі «у крихітних руках дитячих («Давайте літу порадіємо»), шпак, що п’яніє від черешень («Черешні дозріли»), «німб» дівочих капелюшків («Дівчата») й чимало інших.

Микола Мартинюк зробив велику справу, по-перше, озвучивши українською мовою вірші видатного поета Болгарії, а по друге, «пропустивши» їх світло крізь призму власного бачення (адже сам – поет!). Звідси – прагнення дати вітчизняному читачеві максимальне уявлення про твори Х. Черняева. І все це – з неабияким чуттям слова і міри, що, однак, не виключає для перекладача й творення неологізмів – таких, наприклад, як «щоденство» або «сонцезорий» (вдалий аналог до епітета «лъчезарен» в оригіналі). Варто відзначити також блискучу графіку ілюстратора книжки Олександра Качановського – художникові вдалося створити малюнки, які чудово передають дух поезії Христо Черняева.
 

1 Назва Балканських гір у Болгарії.

2 Тімок (Тимок) – річка на Балканах, права притока Дунаю.

 
//
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (16.06.2017)
Переглядів: 109 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]