Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на останню прижиттєву збірку Юрія Завгороднього «Ми водили козу...»
18.11.2013

Сергій Хоптяк
 
Без сторонніх на старті, без чужаків з вином...



Завгородній Юрій. Ми водили козу... : візії у віршах, поетичні переклади / Ю. С. Завгородній. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2012. – 172 с.

Остання поетична книга Юрія Завгороднього (19402012) «Ми водили козу...» є радше візійним романом у віршах. Додаток до нього представлений перекладними текстами з з айзербайджанської (Салім Бабуллаоглу), білоруської (Зянон Пазняк, Леонід Дранько-Майсюк), латиської (Даґнія Дрейка, Леонс Брієдіс, Кнутс Скуєнієкс), литовської (Вікторас Руджанкіс), македонської (Славе Георгій Дімоські) та польської (Анджей Бартиньський, Казімеж Бурнат, Анджей Грабовський, Казімеж Івоссе, Івона Пінно, Ромуальд Мєчковські) мов.

В цих поезіях простежуємо мотиви забуття («Лише на плиті невідомого / нічого не прочитати – / сама чорнота й порожнеча мармуру...», с. 64), самотності серед натовпу й одночасного просвітлення («Він помітив за склом одного втомленого, / сивого, безпорадного чоловіка... / Кого ж він йому нагадав? / ...обмацуючи себе, він зрозумів усе...», с. 65; «...зрештою / якщо хтось до мене / і зателефонує – / то лише вітер...», с. 153); в них порушено питання стосунків між чоловіком і жінкою («Чоловік – то не сокіл, коли без дружини, / І без чоловіка – не квітка дружина...», с. 74) та світлих тривалих почуттів («Крізь золоту кульбабу – монету медову неначе, / Під лемент святковий пташиних зграй, / У зливах важких, коли янголи плачуть, / Згадуй мене, згадуй, не забувай...», с. 86); розкриваються стосунки митців із Богом («Веди мене цим вертикальним шляхом...», с. 111), ставлення до покликання («...піт струменів раменами і сорочка налипала до тіла / і то була проза – / Коли випала з рук лопата – з неба прийшла поезія») тощо. Тому впевнено можна сказати: масив поетичних перекладів вдало доповнює текст Завгороднього.

Дещо іншу роль – роль камертона – відіграють чотири уривки із поезій різних авторів, включених до передмови. Паралелі з ними вільно віднаходимо хоча б у перших віршах збірки. Поряд із Римаруковим  «Ці вулиці рвуться з-під ніг, коли ми / йдемо навперейми!..» читаймо: «ми ізнову Майданом постанемо маєво / оновлені враз блискавицями з громом». Рядки «Тут вікує наш дух... Тут збирає нас вічність на віче. / Поіменно. Усіх. На переклик задавнених літ...» (Микола Мартинюк) знаходять відлуння у словах «нас давно записали до Небесних притулків / ми на повні легені гукаємо пугу-пугу!» (чи «ні за які обрії вже не втечеш / ми ж у вічному колі / й такому як треба»).Назим Хікмет, який «заздрощів ніколи не мав / ані до кого / навіть до Чапліна...»,погоджується з тим, що «ми і досі козу водимо надто щиро / і без жодних заздрощів хоч до кого» та «Ми й насправді не заздрили анікому...».На доповнення до рядків «...Така вже благодать, / що вигадать нас треба, якщо немає нас» (Римарук) озвучено гірку правду, яку осягають «Ми» із тексту Завгороднього: «Світ... ще нас до кінця не зродив / він і досі в пологах...»

Справді, герої цього роману у віршах – «Ми» і «Я». Точніше, ті, хто відійшов уже, та їхній живий побратим. З їхнього діалогу дізнаємося, що «Я» завжди «хочеться стрітися з ними – / тільки не знаю як». І поки що зустрічі «Я» з «Ми» відбуваються разом із «ірреальними спогадами» та «химерними снами». Пошуки знайомих очей «поміж чужих потилиць» тривають вдень, найважче ж – увечері і вночі, адже всім відомо, що вечірня година – «то така дивна година, що навіває на людську душу усілякі спомини. Спочатку вони мотаються, зникають, як та хмарка на небі, а потім запановує... спомин, і... тримає душу в тузі...» (Василь Стефаник).

А для «Ми» будь-який «день новий» «промина... у тумані». Вони знають, що перебіг подій може бути різним і надто непередбачуваним, і бояться тільки, «аби ж не прийшло за туманом ніяке / аби не постало якимсь перехожим по слову». «Ми» чекають своєї з’яви, вірять, що постануть «маєво», «оновлені враз блискавицями з громом» – і водночас знають, що таке «важко», що таке «боляче» і «щемко». Але не за «розсіяні по білу світу вчинки», «що можуть обпікати серце наодинці / коли зове... совість», а за «недомовлене другові щире слово / за недороблену разом шляхетну справу». Перебуваючи поза людськими оцінками, «Ми» мають за ніщо «велике свято» «отам», серед «голодного ґвалту» (від якого вони дистанціюються із відчуттям подиву, радості й суму). Для «Ми» не існує і «ніяких вінків... ані з лавра терпкого / ні з колючого терну», адже їм «по-цимбалах що шана що глум».

Але «Я», той, хто перебуває наразі поруч із «гамором наших вулиць» і постійно налаштований на прийом сигналів «з-поза хмарного виміру» надто болісно відчуває реальність. Хоча минуле «Я» навчився сприймати «без огуди», теперішнє викликає в ньому спектр негативних емоцій. Адже поруч, у кнайпі – світ філістерів, для яких коза просто непомітна. «Я» не віддасть їм своєї чарки. Натомість його душу «харапудитись змушує» кілька серій візій.

Одна з них стосується втрати особистої й національної пам’яті, совісті й духовності. Одна з них присвячена втраті пам’яті, совісті, духовності. Одвічне сусідство Амнезії і Мнемозіни забезпечує солодкий сон рабові, «порожнечу спалених полів / і заспаність прабатьківських криниць». Власне серед цих полів і нічних калюж тиняється совість. Автор пропонує, як «здолати забуття» – слід «у попелі присохлім віднайти жарину / роздмухати вогонь у вогнищі родиннім». Але питання, хто зробить це, залишається риторичним – «мовчать і винні і невинні». А допоки триває мовчанка, «білим Світом» «тиняється марно... совість». Безнадійну й безцільну (?) мандрівку супроводжують передапокаліптичні видива, що контрастують із людською байдужістю: «що із того що в’януть і штучні квіти / що захиталося все у Світі – навіть і вісь кулі земної / і окремі зірки / і цілі сузір’я». Перед людьми постає посильне завдання: «оцінити вчинки свої щиро / наче у сповідальному люстрі». Але Завгородній наголошує одразу в двох віршах: «запручалися прочани», не бажаючи «просто далі піти... на щиру спокуту / без погорди податися далі...», «бо ж позбутись солодких гріхів / стало шкода їм». І далі триває: «все мало і мало – / підлоти мерзоти і зради».

Із цією лінією перегукується інша – збереження історичної пам’яті. Найбільший акцент тут – на насильницьких смертях українців, «вморожених / у Єнісейські береги». Локації оприявнюються називанням – «Печора, Інта, Воркута», пункти призначення потягів, які тягнуться «повільно / як ледащо шукає роботи», і водночас безупинно. Пам´ять про жорстокі дні постійно підтримується «вічними... холодами / із Півночі дикої», і ліричний герой знає: ці холоди «в серці ще довго житимуть». Однак у сучасних умовах «зі своїми чеснотами» самотній хоронитель історичної пам’яті «щоночі у снах потрапляє за давні ґрати / мовби час хворобливо / вертається на старе». Тому й мімікрує («молився потаємно / ніяк не гонорово / аби ніхто з чужинців не почув... не розпізнав...»)

Не витримує «Я», як уже було згадано, натовпу профанів. У ще одній серії візій бачить масу як «зачароване коло / де не може знайти нікого / хто розуміє живе слово». Зневірений, він заявляє, як новітній Діоген: «марно самотині шукати людину – догорів у руках каганець». Тому й причиняє «у повсякденність немите вікно»: ніщо не замінить «давніх друзяк», братчиків «Я», а «уривки розмов що не торкаються неба / приземлені» – й поготів...

 

***

На завершення бесіди секретом своєї поетичної кухні ділиться Іван Величковський: «...штучки поетицькії... суть з них нікоторії, яко то рак літеральний..., которії і за місяць ледво ся зложать. Хто [спробу]єт, певне мі то признаєт.» Мешканців поетичного світу збірки Юрія Завгороднього це не лякає, адже вони завжди «певні були – попереду... вічність». А книга ця насправді – лише спроба отримати ще один шанс – надто примарний, але такий переконливий (бо ж діалог «Я» з «Ми» встиг відбутися) «поводити козу» і дотягнути свого рака літерального, передбачаючи у запасі безмежжя. Адже «нова країна – то своя...» – і без сторонніх на старті, і без «чужаків з вином».

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/11/18/162615.html

Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (19.11.2013)
Переглядів: 219 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]