Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на «Недописану книгу» Євгена Барана

18.07.2016

Олег Соловей (м. Вінниця)
 
Захалявна книжечка «вождя»


 

Баран Є. М. Недописана книга... : щоденникові медитації, афоризми / Є. М. Баран. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2016. – 104 с.

Але коли я критичний до себе, чому

маю бути поблажливий до інших?..

Євген Баран

Напередодні власного ювілею літературний критик Евген Баран видав невеличку ошатну книжечку щоденникових нотаток (за його версією, «медитацій») і афоризмів. Щодо першого симультанного враження, то приємно вразило художнє оформлення, виконане Світланою Бреславською. Її нарочитий візуальний мінімалізм із акцентуаціями естетики негативу (інверсії) навіюють відчуття причетности до чогось інтимного та позачасового. Хоча (забігаючи наперед), навряд чи нотатки автора у популярній соцмережі (а саме з них переважно й складається книжечка) є артефактами неабиякої інтимности, але про це читач дізнається дещо пізніше. Перше ж враження від обкладинки – цілком позитивне і навіть, – комфортне, зі мною подібне буває нечасто. Ну а другою несподіванкою, як не прикро, стала передмова до книжечки з-під пера (перепрошую за дурнуватий патос) відомого письменника Мирослава Дочинця, – «Камінці під ногами. Камінці на серці…». (Ці камінці, як усі розуміють, пов’язані з Книгою книг і мають, напевно, підкреслити ваготу розглядуваних медитацій і афоризмів). Насправді ж, передмова представляє собою доволі кучерявий ювілейний текст, буквально за[тромб]ований банальностями та підозрілого штибу дифірамбами. Тут і «літературні оази і пустелі», і «найвищий Читальник наших душ», і «світлоносний заряд Баранових максимів», а ще тут згадується «Баран-літературний вождь»… Я не жартую. Можливо, автор передмови забув або й зовсім не відає щодо цільової авдиторії цієї книжечки (а її ж бо читатимуть виключно колеґи по цеху, знайомі, родичі й інші близькі люди на кшталт автора сих рядків), інакше нащо цей зубодробильний патос? Для чого патока, від якої злипаються очі й буксують думки? Пощо ця ведмежа послуга авторові «більше десяти книжок» і лавреятові «всеукраїнських і міжнародних літературних премій»? Лише послухайте: «Євген Баран написав дуже чесну книгу. Вже тому, що вона не має ні початку, ні кінця. Як ріка життя. Ця книга про Слово, але без словоблуддя. Про Дух, але без духовного проповідництва. Про Літературу, але без літературщини. Про життя, але без життєписів». Ось так, усі чотири слова з великої літери. Аби всім було одразу зрозуміло, про що ця недописана, але «чесна книга». Направду виглядає, як підстава. Зокрема, і підстава для нечитання книжки. Трохи сумно, якщо чесно. Але я все одно читатиму далі, адже сказано в останньому реченні передмови: «Хто йде дорогою до Храму, тому й збирати каміння». Вкотре звертаю читацьку увагу на те, що патос тут черпають не ложкою, а поставцем.

Банальності, густо розсипані у передмові, на жаль, зустрічатимуться і в основному корпусі книжки. Ось такого, приміром, кшталту: «Найбільший злочинець – юрба. Найавторитетніший злодій в законі – держава». Або ще гірше: «Місцеві вибори (жовтень 2015-го) ще раз показали, що ми жодним чином не є громадянським суспільством, а випадковою спільнотою споживачів…»; «Політики, як і проститутки, самостійно віддаються, гроші збирає сутенер…». Все правильно, і все зрозуміло, – аж настільки, що про це не слід було й писати. Втім, зрозуміло, що уникнути подібної риторики загальних місць (якщо за Ж.Поляном) не так-то й просто. Навіть у тих випадках, коли автор зачіпає гострі епізоди й феномени літературного життя, він, за своєю звичкою, залишається майже підпільником. Кинув гранату, щось вибухнуло на мить, втрапив – не втрапив, збагнути складно, – принаймні сторонньому спостерігачеві. Навіть у найцікавіших рядках він залишається вірним собі у прикрій недомовленості. Хтозна. Можливо, йому здається зсередини, що весь світ із пекельною увагою спостерігає за тим, які страви готуються на провінційній галицькій кухні? Але він помиляється. Не називаючи імен, не прописуючи деталі та арґументи, він губить свої «камінці», тиражуючи аж надто зачаровану невідомість. Ту специфічну українську невідомість, із якої все й починається. Раз-у-раз зустрічаючись зі своїми запеклими друзями, Евген Баран майже кожного разу їм програє, – саме з цієї дрібної причини. Принаймні мені так здається. Мені доводилося неодноразово звертатися до автора щодо конкретики (востаннє, здається, у випадку з його рефлексіями щодо Національної премії ім. Тараса Шевченка в авторській колонці на «Буквоїді»), але він уперто стоїть на своєму, – мовляв, усього говорити не можна. Це, з одного боку, засвідчує дорослий вік автора, а з іншого, повторюся, сприяє його безкінечним та прогнозованим поразкам у спорадичних зіткненнях із хитрішими «европеїстами» та «ґрантоїдами»: «Більшість публікацій на сайті “Збруч” для маргіналів, які уявили себе Европою. Вони би мали усвідомлювати, яку частину сеї Европи уособлюють…». І вкотре, як бачимо, – лише три крапки замість імен, паролів, явок, фактів і подій... Але автор при цьому – до болю упізнаваний, а це вже свідчить про деяку виробленість, скажімо, стилю. Та й не лише стилю, а постати, як такої. Зустрівшись із такою факультативністю, читач може почутися дещо ошуканим, він може навіть закинути книжку, і все це – попри обіцяні «камінці на серці…», з якими жартувати нібито не випадає. Втім, не варто поспішати, читачу. Потрібно протриматися хоча б до 53-ї сторінки, на якій автор забуває на деяку мить про афоризми й говорить нарешті цілком серйозно. До того ж, говорить не зовсім очевидні для найширшого загалу речі, демонструючи неабиякий власний провіденціялізм. Говорю про все це наразі так само цілком серйозно, позаяк для більшости нашої публіки щось подібне відкриється хіба що після моєї смерти, тоді як Е.Барану все зрозуміло уже тепер (точніше, ще вчора): «Першою книгою 2016-го у мене стала поетична збірка Олега Солов’я “Час убивць” (2013), вже раз читана мною, але відкладена до “кращих” часів. Соловей є для мене одним із найкращих літераторів нашої доби. А такі його книги як “Оборонні бої”, “Ельза” чи “Час убивць” (критика, проза, поезія) мали би стати важливими для українського гуманітарія. Його безкомпромісність, як у кожного з нас, інколи дивна, але завжди… безкомпромісно щира. Олегів донецький літературоцентричний патріотизм завжди був більший за його любов до Донецька, в якому Олегові довелося народитися і жити. Я не знаю, чи в каноні сучасної української літератури будуть автори з навколошевченківських перегонів, чи станиславівські “бальзаківські жінки” сучукрліту, але книги Солов’я вже є в цьому каноні. Принаймні з їх допомогою ми укладатимемо такий канон». Сувора суб’єктивність подібних суджень критика верифікується банальною очевидністю. Втім, повторюсь, – не для всіх, а лише для тих, які володіють мінімальним знанням про предмет рефлексій та його історію. Що ж до мене особисто, то з цього тугого абзацу я вкотре намагаюся розлущити приховану автором таїну: яких персонально письменниць (франківчанок бальзаківського віку) мені вдалося посунути на марґінес уявленого автором канону? Маю лише один варіянт, але хай він залишається на моєму власному збоченому сумлінні. Мабуть, шкода, що в цьому тексті (на відміну від соцмережі) не випадає вживати смайлики, тож для декого я виглядатиму серйозним й заледве не хворим. Утім, мій давній читач, сподіваюся, все зрозуміє і посміхнеться в належному місці. В іншому випадку, в судини тексту загрожують заповзти небезпечні тромби, а нам це – ні до чого.

Жарти – жартами, але ця книга таки варта читацької уваги. Зокрема, завдяки віднайденим автором блискіткам, деякі з яких читач вдячно приміряє і на себе. Наприклад: «Тільки зробивши помилку, розумієш, що не міг її уникнути». Зрозуміло, що йдеться про щось вагоме, скажімо, про людську натуру. Скільки разів ми могли промовчати, читачу, і уникнути небажаних наслідків? Чи не можна було зупинитись, віддихатись і, знов-таки, уникнути деяких нюансів долі? Але на те вона й доля, а далі – хоч за мудрістю народної пісні, а хоч і за досвідченим Евгеном Бараном. Який, насправді, міг би ігнорувати не лише Тараса Прохаська, але і самого (страшно подумати!) Юрія Андруховича, але тим не менше раз-у-раз дискутує із земляками, наражаючись на глум і посміх, але тримаючись при тому власної життєвої траєкторії. І це, як на мене, викликає повагу. Не цурається автор також і гумору: «Нобелівська премія з літератури Світлані Алексієвич означає одне, що наступним слов’янським лауреатом буде українець…». І це (гумор як природня стихія) – питома риса його на позір суворої, селянської за походженням («Приїхав із села. Після того, як із сином накидали і скинули сімнадцять фір гною, вивезені на поле, обидва зрозуміли, що життя – прекрасне!»), вдачі. Або інший приклад, у якому вільно знайти сексизм, але ображатися на автора не випадає навіть вродливим жінкам: «Коли дивишся на знимки красивої жінки-літераторки, чомусь у той момент найменше думаєш про її книги…». Від себе додам: у такий момент про книги взагалі не думається. Або ще трохи гумору: «Ідеальна книжка, як ідеальна жінка, має один суттєвий недолік – від неї чути нафталіном…». Виникає, щоправда, проблема рецепції: що таке «ідеальна книжка»? Автор бо нічого не пояснює, вважаючи, що колеги по цеху це й так розуміють. (Зрештою, колеги направду все розуміють, – навіть і в тому випадку, якщо уже встигли продатися з усіма тельбухами заможному дяді).

Але це таке, пожартували трохи й досить. Найбільш упізнаваний автор у роздумах про те, що йому найближче. Маю на увазі літературну критику (хоча й усвідомлюю, як вона його вже втомила): «Більшість сприймає критику як замах на власний простір. А вона, в принципі, розрахована на те, аби в цьому просторі було якнайбільше світла…»; «Суть критики не в статусі, а в естетичному чутті та світоглядній позиції…»; «Це поетові потрібні грації, музи, а критикові досить подивитися на поета, аби сказати своє “фе”…». Або от, іще об’ємніше й водночас із чітким фокусуванням думки: «Література завжди є частиною життя конкретної людини, і завжди є суб’єктивною. Проблема навіть не в суб’єктивності чи об’єктивності, а в чесній позиції літератора». А от у деяких щоденникових рефлексіях автора заледве не шкода: «Читаю підсумки культурних подій 2015 року на “УП” (“Українській правді”. – ред.). Таке враження, що більшість з опитаних живуть на Марсі. Ще якась частина хоче вдати, що має стосунок до культури. І нарешті, є частина людей, які є в культурному просторі, але кон’юнктура вимагає від них “грати кіна”, і вони стараються зі всіх сил, не задумуючись над тим, що не вони грають, а зовсім все навпаки…». (І знову, як бачимо, сакраментальні три крапки замість конкретних прізвищ та іншої цілющої конкретики). Але чим йому можна допомогти, нашому авторові? Хіба він не усвідомлює, що в цьому випадку констатує аксіоматичні для нашого сьогодення речі? Найпереконливішим, як на мене, критик є в ситуаціях, коли говорить не про абстрактні загальники, а про конкретних людей, називаючи не лише імена, але й даючи чіткі оцінки, як у випадку з Борисом Олійником («Ювілейне інтерв’ю Бориса Олійника (“Литературная газета”, Москва, 21 жовтня 2015, № 41) москалям – огидне. Мені шкода, що цей “вічний комуніст” називається українським поетом, творчість якого вивчають в українських школах. Він може собі писати вірші, але не має права “полоскати словеса” в крові українців»), Григорієм Тименком («Якесь моторошне відчуття позачасся поетичного від читання віршів Григорія Тименка (1945 – 1968), автора двох рукописних збірок “Голос невидного” і “На вулиці мертвого сонця”, які збереглися в архіві Івана Дзюби. Сам поет безслідно зник у листопаді 1968 року. Як сумно, що ці вірші не появилися друком в середині 60-х років, тоді, коли були написані. Можливо б, частина фальшивих кумирів 60-х лагідно забулася, а обличчя справжньої поезії заяскравіло ще одним чесним іменем талановитого митця»), або з тими людьми, з якими мав значно ближче та безпосередніше взаємнення, як от із Володимиром Матвіїшиним. Спогад про В.Матвіїшина сповнений досвідом, людяністю і, я би навіть сказав, стриманою шляхетністю: «З Матвіїшиним, завкафедри світової літератури Прикарпатського університету, влітку 2002 року в мене виник спонтанний конфлікт. Ми поверталися зі Львова, де Матвіїшин, Грещук і Хороб були членами спеціалізованої ради, а я виступав перший раз опонентом. Їхали в машині до Франківська. Десь перед Рогатином Матвіїшин мені сказав: “Хто ти такий, аби говорити зі мною на рівних? Я маю за плечима Францію, де народився, наприкінці 50-х був перекладачем де Голля, а ти ведеш себе так, ніби я тобі рівня”. Тоді я відповів: “Володимир Григорович, Ви працюєте там, де можете, я – там, де хочу. Але їхати з Вами в одній машині не буду”. Я зупинив машину і вийшов з неї. Хороб і Грещук півгодини ходили межи нами і втихомирювали. Нарешті ми поїхали. Декілька років Матвіїшин зі мною не говорив, але, раз на вулиці мовчки підійшов, потис руку і пішов на роботу. З того часу ми ввічливо віталися. Матвіїшин є чоловіком своєї доби. Чоловік елегантський (сумнівний, як на мене, новотвір – О.С.) і талановитий. А ще внутрішньо шляхетний. Це шляхетство у нього було в крови. І наш спонтанний конфлікт лише увиразнив шляхетність його великої і мудрої душі. За що йому кланяюся і вже не прошу вибачення, бо попросив його під час нашого спонтанного примирення…». Особисто мені неабияк смакують такі відносини між людьми, їх природня здатність до порозуміння. Зокрема і такі ретроспективні міркування мемуариста. Варто у цьому контексті згадати, що критик віддав належне своєму старшому колезі (а можливо, і вчителеві), Володимиру Брюґґену, назвавши два фінальні розділи книжки брюґґенізмами та натякаючи в такий спосіб на шанобливому ставленні до авторитетного харківського критика та демонструючи бажання продовжувати почату ним справу.

***

Я неабияк ціную найліпші тексти Е.Барана (а поза текстами – саму його присутність у літпроцесі). Можливо, він пам’ятає, до яких жанрів я свого часу вперто його схиляв. Зрештою, я все розумію: щоденна суєта, праця в апараті Спілки, безкінечні поїздки-виступи у зв’язку з народженням-смертю-відродженням-пошануванням-увічненням, – з’їдають його особистий час творчости, компенсуючи непоправні втрати принагідними (часом аж надто кумедними) літературними преміями та іншою народною любов’ю включно з медаллю ім. І. Мазепи (sic!). Все це, по-своєму, печально і, – найголовніше, – нема на це ради. («Погода не переміниться», – писав клясик американської літератури, згаданий у цій книзі). Тим не менше, з усього цього туману громадського борсання та пов’язаних із ним теперішніх медитацій і афоризмів вимальовуються тугі обриси людської долі, чогось такого, що сам автор давно вже окреслив, як льос. І – зовсім на останок. Вітаючи автора з ювілеєм, хочу побажати йому здоров’я й мудрости, а відтак сказати: кидай, Евгене, скороминущу «подвижницьку працю» для мертвих і живих, – маєш достатньо ще часу попереду, – то попрацюй заради культури Нації, себто у напрямку тієї дивної споконвічної метафізики, яка єдина ще й досі зберігає хоча б мінімальний сенс. Бо поза цим нікого із нас немає. І взагалі, – нічого більше немає. Культура Нації – єдина наша релігія.

15 липня 2016 р., м. Вінниця

 

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/07/18/123638.html
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (26.07.2016)
Переглядів: 125 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]