Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу В'ячеслава Васильченка "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"
14.03.2013

 Олена Рижко, письменниця, літературознавець (м. Київ)
 
 Детектив українською, або Свій до свого по своє


 

Васильченко В’ячеслав. Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки : детективний роман з елементами містики / В. М. Васильченко. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 336 с.

// Віче. – 2013.
– № 11. – 14 берез. – С. 7.

Ми передчуваємо цінність алмазу, але милуємось діамантом – удосконаленою (завдяки огранці) версією першого. Так само й з текстом. Коли до рук потрапляє чернетка (волею випадку або з огляду на професійні обов’язки), розмаїтість очікувань можна звести (як мінімум) до кількох напрямів: «за що мені оця карма?!», «нудота» (і, на жаль, не Сартр), «нічого нового під небесами» та «ось воно!». Натрапивши на пожадане «ось воно!» – безсумнівно! – радієш, однак беззаперечно щасливим чуєшся тоді, коли в долонях твоїх зблискує коштовність. Байдуже, в якому виявленні! Чи-то діаманта у вишукано-гармонійній оправі біло-жовтого золота, чи-то Тексту, відшліфованого й солідно виданого.

Так сталось, що новий детективний роман з елементами містики дипломанта Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» київського письменника В’ячеслава Васильченка «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» потрапив мені до рук і на етапі «ось воно!», й у втіленні добротно виданого луцьким ПВД «Твердиня» (2012, 336 с.). І обидва рази мій дух розкошував. Люблю милуватись коштовним камінням і не люблю критику задля критики. Тому, шановний читачу, просто поділюсь із тобою насолодою пізнання граней хорошої книжки. Отож…

Грань перша. Естетика видання. «Твердиня» постаралась – єдність стилю витримана в усьому: обкладинка, ілюстрації, шрифтові виділення і навіть посилання (їх позначає відбиток вовчої лапи). А ще – якісний папір і хороша верстка. Від чого і книжку в руки взяти приємно, і не треба боятись, що вона (книжка тобто) в тих-таки руках розсиплеться (як, на жаль, багато інших ниньки).

Грань друга. Сюжет. Переказувати його не варто. Бо то все одно, що повідомити зацікавленому глядачу фінал довгоочікуваного фільму. Зауважу лишень, що інтрига закручується довкола дуже нетипового вбивства дружини відомого банкіра. А не типовість у тому, що головний підозрюваний – вовк. Ба! Більше! Вовкулака. Розгадати ж таємницю береться професор філології (за сумісництвом – детектив-любитель) Богдан Лисиця, що в майбутньому, вочевидь, поповнить ряди славнозвісних слідчих, як-то Еркюль Пуаро чи Шерлок Холмс. Адже на рахунку Лисиці вже є розкриття кількох так само заплутаних справ у Франції та в Україні. До речі, вперше як детектив професор Лисиця постає перед зацікавленим читачем у романі В. Васильченка «"Гаудеамус” в исполнении смерти, или Vivant, professores!» (Рівне: Волинські обереги, 2009. – 262 с.) Вовчо-вовкулацька тема варіюється і в основному тексті роману, й у відступах, що становлять собою уривки зі статей Володимира Ярчука (таке псевдо обрав Лисиця для реалізації ще однієї власної іпостасі – виступів у газеті «Презумпція»). Коротше кажучи, напружене, динамічне розгортання подій добре тримає увагу, а інтрига зберігається аж до останніх сторінок.

Грань третя. Авторський стиль. Окрім іншого, «Дворушників» можна означити як детектив інтелектуальний. Ігри розуму отримали майстерне лінгвістичне втілення: індивідуальний стиль письменника характеризується афористичністю («Нуль, навіть помножений на три, однаково залишається нулем»; «Усе корисне – несмачне, а все смачне – некорисне», «Цілеспрямоване перелопачування порожньої породи неодмінно приводить до самородків») й майстерним використанням фразеологізмів – народних і авторських (пестить пір’я синьому птахові удачі, морили мовчанням, принцесоподібна персона, гіпсокартонний галас, територія свіжих пліток), взятих незмінними чи дотепно трансформованими («Не пощастило в коханні – пощастить в розслідуванні»; алюрити на території). Що цілком зрозуміло, адже фразеологізми є предметом наукових досліджень автора. Проте далеко не кожному науковцю вдається так органічно й соковито сухі постулати теорії втілити в практику життя.

Один з улюблених прийомів – іронія. Часом, незлобива («А дівчина молодець [] горішок міцненький. Панянка не з простих. Троюрідна племінниця Брюса Вілліса»; «Нижня щелепа професора впала на підлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. І в такій позі застигла на якийсь час. Ну, Сергійчик! Ну, чудило! Та від своєї роботи хочеться на море втекти, а тут ще він із шизонутими пропозиціями! І щелепа крейзіфроґом пострибала блискучим ламінатом»), а, часом, і нищівна. Не менш улюбленою постає й словогра: нерухомість залишалась нерухомою,

Не залишають байдужими й промовисті алюзії (натяки) на діяльність численних «героїв» сьогодення. Чи-то з царини літературної («Здавалося, що напроти – ідеальна жінка, від якої народиться нове людство. Лагідне. Привітне. Сонячне. Яке не знатиме, що таке матюки, наркотики і порно. Навіть перламутрове»), чи-то з політичної («Слава Богу, обійшлося без еменесників. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолі»).

Безперечними достоїнствами роману є й інтертекстуальність, багаторівневість письма, доречне й майстерне вплітання поетичних рядків, численні підтексти. Додають перчику роману й численні оказіоналізми (авторські неологізми), надто ж – перифрази: рушнична людина, остриптизений професор (тут, до речі, згадується Михайль Семенко з його «обезженщеною пустелею»), здивованоокий, ордозаври, вичавленолимонний, сільський демосфен, «беззалізокінні» кияни, стеження – ДжеймсБондування; а також дотепи («До вулиці Саксаганського, де мешкає Надія Довгань, найзручніше добиратися від метро Льва Толстого. Пішки. У київському рейтингу транспортної надійності цей вид посідає перше місце. Трошки поступаються йому килим-літак, помело й гуси-лебеді. П’яте місце впевнено займає метрополітен») та слова зі зменшувально-пестливими суфіксами, що у невластивому контексті стають засобами гумору й іронії: думченята, банкірчика, гетьманченятко, успішок. Мова ж персонажів завжди психологічно виправдана, тож у читача не виникає сумнівів, що студент-економіст київського вишу чи бабуся з села під Києвом говорять саме так.

Грань… Не зовсім грань. То де ж нам поставити кому? Пам’ятаєте давній мультик, у якому герой мусив зробити нелегкий вибір – поставити кому? «Скарати не можна помилувати». Від правильності рішення залежало ні мало ні багато – життя. От і перед нами досить часто (як мінімум, кожного разу, коли на очі потрапляє нове видання) виникають схожі (хоч, на щастя, і не такі драматичні) дилеми: «Пропустити не можна читати». Звісно, кожен вільний чинити так, як вважає за потрібне.

Що ж до роману В’ячеслава Васильченка, то маємо якісний твір – детектив, написаний добірною українською мовою (а мова, як відомо, невіддільна від мислення, тому й передає найтонші відтінки нашого світосприйняття та світорозуміння) на українському матеріалі, що відбиває українські реалії та спроможний задовольнити найвибагливішого читача як щодо канонів жанру, так і щодо стилю. Текст не лишень захоплює динамікою й гостротою сюжету, а й спонукає замислитись і над болючими проблемами сьогодення, і над місцем кожного з нас у цьому сьогоденні. А ще – пишатися тим, що на книжковому ринку з’являється конкурентоспроможний продукт вітчизняного виробництва. Гідний нашого вибору. Отож я знаю, де поставити кому. А Ви?


Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (19.03.2013)
Переглядів: 1108 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/9
Всього коментарів: 1
1  
В'ячеславе Миколайовичу!
Я із захопленням прочитала Вашу книжку «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки», яку отримала в подарунок на день народження... Книга для мене завжди була та залишається чудовим подарунком.
Це перша Ваша книга, яку я прочитала. Хочу зазначити, що раніше ніколи не читала детективи, та й особливо не цікавилася таким жанром. Та після «Дворушників…» я змінила свою думку.
Що стосується книги, то хочу відзначити: по-перше, чудовий літературний хист. Книга читалася досить легко та зрозуміло. По-друге, захоплюючий, неочікуваний сюжет, який не дає можливості відірватися від книги до самого кінця.
Сюжет, інтрига, легка манера письма примушує ковтати одну сторінку за іншою. Адже відсутність інтриги в детективі – це, мабуть, крах твору, а в «Дворушниках…» вона відчувається на кожній сторінці. Кожного разу, коли виникають версії для встановлення вбивці, в голові відразу думка: «Ну, це вже точно він, всі докази на обличчя».
Хотілося відзначити й газетні замітки про вовкулаків, вони вносять свій колорит в твір.
Від книги я отримала багато задоволення, рекомендую прочитати книгу «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки», навіть тим, хто не є прихильниками такого художнього жанру.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]