Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Петра Коробчука "Боса флейта"

14.02.2012

Валерій Цимбалюк (м. Ковель)

Флейта боса, або Народження нового міту



Коробчук П. Й. Боса флейта : поезії, переклади/переспіви / П. Й. Коробчук. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 376 с.

 http://www.ri4.lviv.ua/index.php?rubric=studios&subrubric=word_about_word&id=520

Незвична назва поетичної збірки Петра Коробчука «Боса флейта» – це не лише її певне означення, але й певна еманація, певне перетікання вищих мітично-поетичних форм до нижчих, а також певне затвердіння «флейти» як художньо-культурного й архетипного образу в сучасній народній творчості, яку презентує пан Коробчук своєю селянсько-народною душею.

 В його трактуванні аристократично-духовий (а радше всього духовний) образ античної флейти набуває іншого культурного трактування і значення. З легкої руки пана Петра антична флейта перетворюється на народно-плебейський етнічний інструмент в найкращому розумінні цього слова. Вона стає національною, націоналістичною, до болю українською. Відірвана від античного кам’янистого ґрунту й перенесена на українські чорноземи, вона трансформується в дитячу сопілку, співучий щиглик, свистунець. Вона заквітчується лєнтами та квітами, вбирається у вишивану сорочку і стає справжньою українкою.

 Але ми, любий мій читачу, підемо далі й спробуємо зануритися в найкращі глибини (на суб’єктивну думку автора цієї рецензії) та зробити сходження на найкрасивіші (але не найвищі вершини) цієї народно уквітчаної збірки пана Петра. Отже...

 У пана Коробчука присутнє ледь помітне роздвоєння та розщеплення душі на селянську й міську, тобто бунтівний протест проти бездуховного техноміста, де він змушений мешкати і яке він, по змозі, повинен навіть в чомусь і любити. Ось як ємко цей поет висловлює свої почування:

               А я не здамся!
              А я не продамся за долар чи марку,
              та й за ешелони кави й ікри.
              Зафундую дулю
              (щоправда, без маку) –
              нá тобі! гóроде!..
              Не хочеш?
              Не бери…

 Відносини пана Петра з містом непрості, але він теж його по-своєму любить. Як любить свою каву, дощ, плащ, парасолю, Оксану… Він є затятим борцем у місті за своє окремішнє й унікальне місце селюка, етніка, поета… Він є народним філософом і водночас вправним музикою, який краплями міського (сільського?!) дощу грає на бляшаних підвіконнях та ринвах міста. Він є вічним запільником, дисидентом, вільнопочуттєвцем. Він є особою, яку місто не може прийняти й перетравити у своїх нутрощах, але відпустити теж… не може… Бо воно, – гóрод – не в змозі без нього жити: як без природи, дощу, повітря, трави, дерев…

 У «Босій флейті» автор і є цією архаїчною природою міста і справжньою українською душею. Образ міста постає у нього як певна художня замальовка, певна музична деталь, що розкриває його душу і є чіткою ознакою його творів. Пан Петро не є зовсім чужим у цьому місті, але без сумніву він не є у ньому своїм. Він не є в ньому тупою машиною, ланцюговою реакцією, коліщатком... Він лише «одненький коропчук» серед «окатих окунів і безпощадних щук» в набитій дощенту кабіні концентракового горизонтального ліфта людської юрби. І він, як правило, в ньому роздвоєний і навіть щасливий:

               Подивіться:
              це мій двійник. У моєму
              чорному капелюсі. У плащі з мого плеча.
              Розмахує чорною парасолькою з мого (атож)
              гардероба. Охоче
              послуговується моєю лексикою. І кавою. Теж моєю. А я –
              далеко. За кучерявою завісою
              нічної цигарки. Нипаю
              непевний, мов тінь. Тінь
              батька Гамлета матеріальніша за мене.

              Але…
              обійми його – мої. І мій поцілунок –
              мій. Вибачте…

 Отже тут наявне часткове роздвоєння пана Петра, його двоякість, його двозначність… Він не є до кінця собою у цьому магічному місті, бо він у ньому детектив, який розшукує спершу себе як людину, а вже потім як поета. Він одухотворює урбаністичний пейзаж цього міста та оживлює його буденні речі, роблячи їх казковими та незвичними:

               Балконе! Ти
              не каравела, не шхуна, не торпедний катер.
              На тобі немає літеросполучень
              на кшталт «Айседора», «Аврора» або ж –
              «Сагайдачний», «Микола Міхновський», «Степан Бандера» і т. д.

              Балконе! Я
              не маю наміру капітанувати тобою, та й замість
              кітеля із золотими нишивками на мені –
              малинова майка, але ми пливемо…

 Прочитавши наведене вище – перед твоїм внутрішнім зором, любий читачу, постав образ у чомусь романтичного, а в чомусь і наївного жуль-вернівського п’ятнадцятирічного капітана, але нашого – коробчуківського, українського, рідного…

В деяких свої творах пан Петро з’являється перед нами як останній імперець, котрий відбився від дружини князя Святослава й загубився в сучасній технізованій епосі, але він пам’ятає минуле своєї країни та своє власне… Він засуджує слабосилих сучасників, які стали рабами і не борються за власну свободу, за українську націю, що втратила свою життєву експансію. І констатує з гіркотою (точніше – сарказмом), що

               …відсутня в її менталітеті імперська амбіція
              тому й боїться усього як заєць куща боїться

               мав рацію пророчозорий Тарас –
              подножки і грязь.

 Змосковщеність, спотвореність столиці «незалежної» України постає у нього як «вавилонська вежа розфасована на окремі фрагменти / не хотів би тут народитися а тим паче померти…» Де все українське: шляхетне й минуле, можливо, навіки втрачене, бо навіть: «заіржавіли назавжди золотії вороти…» Де елітна нація – українці – перебуває в культурному та цивілізаційному гетто: «не надивуєшся безсилій силі: / аборигени в екзилі…»

 Місто Київ з’являється в пана Петра як певна химера, привид… Як загадка східного мудреця і лабіринт з античного Криту. Для нього Київ – це місто Авгія, що його конче необхідно почистити (звісно, Дніпром! – це моя власна думка) та зробити навік українським, але…: «Нема на нас батька! Ну, тобто Махна!»

 Петро Коробчук як етнічно сільський поет має дар вселятися в українську природу своєю поетичною душею, він є всеосяжний, хоча в деяких місцях і незрозумілий. Але вибачимо шановному авторові цю слабкість (а може, навпаки – силу?!), бо він український поет, деміург, «одненький коропчук», який пливе в акваріумі техноміста в набитій дощенту кабіні концентракового горизонтального ліфта людської юрби зі своєю кавою, дощем, окулярами, Оксаною і живою, мов сопілка, босоногою (босою) флейтою, яка стала у нього українською та рідною…

 

Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (21.06.2012)
Переглядів: 377 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]