Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Петра Коробчука "Боса флейта" (частина 1)
09.07.2012

Віктор Ткаченко (
м. Київ)

Рух манівцями у незвідане



Коробчук П. Й. Боса флейта : поезії, переклади/переспіви / П. Й. Коробчук. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 376 с.

(Початок)

Ще на початку двадцять першого століття до моїх рук потрапила чимала збірка поезій (140 сторінок, приблизно 200 опусів) з дещо дивною назвою. Подарував мені її сам автор з посвятою чи то навмисне напівжартівливою, а чи напівсерйозною – одразу й не второпаєш: «Такому-то ім’яреку – «пасажирові» «Загального вагона» (назва книги – В. Т.). Щиро! Петро Коробчук»...

Виявляється, є ще серед нас чудернацькі люди – не перевелися! – що мають таке собі нестримне бажання навіть у суцільній «темряві» без надії на манливе світло в кінці тунелю і незважаючи на відсутність найменшого комфорту, вперто «мчати» в обшарпаному з усіх боків «загальному вагоні» до заздалегідь наміченої ними мети. А мета прозаїчна – дістатись, достукатись до наших, здається, назавжди закам’янілих сердець своїм дошкульним, чарівним і ліричним Словом...

Несподіваний іронічно-філософський підхід до нашого з вами життя – і разом з тим, серце ніжного лірика, закоханого в довколишнє нас буття. Отаким він мені постав одразу, коли я прочитав першу в його житті збірку поезій. Хоч і був уже деякий час знайомий з ним особисто, жодного вірша якось раніше не читав.

За першою книжкою впродовж останнього десятиліття вийшло ще декілька, зокрема й літературна критика поета, тепло сприйнята як критиками, так і читачами.

І ось урешті-решт нова збірка оригінальних поезій із не менш епатажною назвою – «Боса флейта»…

 пожовтіло тіло трави

посіклося проміння

 

у кліп ока на раз-два-три

відбулась переміна

 

лиш поснідав – а вже й обід

часе – камо грядеши?

 

і дитинство зійшло з орбіт

і роки молодечі

 

затихає і поле і луг

в серці ломка і линька

 

і підморгує зморщок павук

і киває ковінька

 Вже, ясна річ, відчувається, як булатно затверділа рука і думка поета – чіткий ритм, чітка мелодика вірша, тверда форма. Все таки проминуло десять років напруженої творчості не намарне...

Поет не зраджує ліричну Музу. Його ніжна лірика з нотками легкого щему й певного невдоволення втраченого перемежовується з філософськими роздумами:

 Коли осиплеться печаль

і сніг перебіжить дорогу

я озирнуся з-за плеча

на врожаї свої убогі…

 

Змаліло у сльозу життя

таке іздалеку велике…

 

Як буйно врунились жита!

Як мало збіжжя у засіках…

 …нарікає на себе занадто прискіпливий поет… І тут же вибух звичної самоіронії, про яку він ані на мить не забуває, бо така вже в нього весела вдача:

 ти входиш у десятку найкращих

ну як тобі в десятці найкращих?

 

ти входиш у сотню найкращих

ну як тобі в сотні найкращих?

 

ти входиш у тисячу найкращих

ну як тобі в тисячі найкращих?

 

ти входиш у

ну як тобі в

 

…І знову дрібненька пригорща самоіронії:

 

все рідше заходить

у гості вакх

щастя гіркотне як плід горобини

ну а літа

що жили у словах

миші струбили

(корба дороги обвіє чоло…)

 …весело лукавить наш поет. А втім, його багатогранна і яскрава поезія ще не досягла того найвищого злету на вершину поетичного Олімпу, на який він здатен.

Мене вразила власна авторська метафорична багатобарвність мовного стилю, сміливих поетичних форм, ритміки, мелодики, легкий перехід одне від одного. Порівняйте, наприклад, мелодику деяких віршів, і самі переконаєтесь. Ось перед вами спокійно-наспівне:

 у передмісті міста

над берегами ріки —

листя легкозаймисте

барви вогнетривкі...

(«у передмісті міста…»)

 

І раптом наче карбуючи кожне слово:

 

Я осінь перейшов у забороненому місці.

І верещав цвіркун, як п’яний полісмен:

«Ви штрафом не відбудетесь!.. Вже втретє в цьому місяці!..

У вас напевне спільники?!.»

 

Я не назвав імен...

(Записка про осінь)

 А тут зненацька, легко виникають знов сонетно-іронічні рядки:

 вже котрий рік виглядую-вслухаюся

коли немов америку колумб

мене відкриє юний футболіста

і дрож відчує і відчує пристрасть

 

для мешканців всіх рівнів – просто мебля

анахронізм чиєїсь примхи

іподром

для коника будильникового і для

картини — вутлий човен –  порт прописки

 

болячок маю аж цілúй обéрем

ну що спаде? бо й не згадаю всіх –

парадантоз поліартрит і псоріаз

 

на тому світі бідкається Гендель

чорніє Черні ламле пальці Ґріґ

 

куняє тиша кирзова в кутку

(Піаніно)

 Отакий він несподіваний і непередбачуваний поет Петро Коробчук. Відчуття від прочитаного мимоволі викликає різні асоціації: мало не від мрійливо-ідилічних чи ледь завуальованих трагедійно-песимістичних, до відверто обнадійливих, оптимістичних – а втім, почитайте самі:

 Боксує з вітром вітру тінь

на площині із черепиці.

Чорніють вікна золоті,

немов обличчя літописців.

 

Перенаселені сади

драбин і кошиків виглядують.

Щоб горлечко не застудить –

придумала криниця ляду.

 

Трава надією живе

ще народитись коли-небудь…

А дерев’яний журавель

своїх братів шукає в небі...

(Чорнобильська зона)

 Яка разюча сувора метафоричність і разом з тим звукова мелодичність кожного рядка віршів!


(Далі буде)


Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (09.07.2012)
Переглядів: 266 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]