Рух манівцями у незвідане

Коробчук П. Й. Боса флейта : поезії, переклади/переспіви / П. Й. Коробчук. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 376 с.

(Продовження)

 Як і більшості справжніх поетів йому також притаманна імпульсивність внутрішніх глибинних почуттів і настроїв, що виплескуються з його душі, коли стає нестерпно:

 дощ завмер у падінні

(множина в однині)

дні такі безподійні

наче ночі на дні

дивний світ осіннєвий

(Тадж Магал і Нотр-Дам)

ні Ліліт ані Єви

та і ти – не Адам

темні пригорщі тиші

теплі спалахи слів

а прогнози невтішні

а діагнози злі

……………………

ранки схожі на рани

і любовей і зрад

дні такі безпорадні

ночі – теж без порад

 За нарочито надуманою епатажністю легко вгадується тверда, професійна рука поета, який з філігранною довершеністю трансформує нічим непримітну буденність, нашу навколишню рутинність через ті ж уже знайомі власні глибинні почуття в ліричну мелодику чарівних і магічних слів:

 День, що минув, так і не став хітом…

Він був лише зі мною наодинці,

а заклопотані дівчата й молодиці

(хто у розкішній шубі, ну а хто

обмежений заношеним пальтом)

не бачили його.

І думалось: «Куди ці

людиська пруть, все валом, як ординці?

який жене їх біс, а чи фантом?»

А снігопад, як Моцарт, світлим був.

Нашіптував щось про земну журбу

і про небесну радість в перспективі.

Я перекреслив зле, лихе забув,

і на локальний біль наклав табу.

...Вигадував слова пахучі і пестливі…

 Петро Коробчук – багатогранний і талановитий поет. Тож, м’яко кажучи, не мав рації вельмишановний пан Олександр Ірванець, коли у передмові до першої книжки Коробчука – «Загальний вагон» – стверджував, що пан Петро поет від себе. Мені прикро за таку оцінку. Виходить, що можна ні сіло ні впало отак просто навчитись віршуванню. Смію наполягати: поети бувають тільки від Бога. Інших поетів у природі не існує. Всякий талант або є, або його нема. Ну, обділив нас Бог, сірих, а обраних наділив. Є, правда, ремісники, які навчились римувати. Ось кого не перелічити в нас, так це отих «від сохи», «від землі», «від станка»... Тут варто пригадати образний вислів І. Франка: «...великі поети ніхто не подібний один до другого, кожний має щось свого, осібного... те, що з власної душі, з власного чуття вносить у свою поезію і в суспільність».

 ну що братове

ну що сестринство

засядемо не біля карафок

з відбитками пальців

попереднього покоління

не біля полив’яної макітри

самі знаєте з чим

сестрове братове

влаштуємося доокола

криниці історії

зачерпнемо правди

перехилимо істину

аби тільки

не вдарила в голови –

ненависть

 Ось вам і яскравий приклад непересічної суспільної значущості поезії такого штибу. Поет не замикається на самого себе, купаючись у словах заради слів, а йому болить майбутнє, і він намагається заронити в душу кожного з нас свій біль за Неньку Україну. Майже у кожному вірші – і навіть у напівжартівливих чи жартівливих – відчувається гострота й емоційність водночас, прагнення охопити всю складність і жорстокість людського життя, намагання передати його з великим ліризмом.

 зустрілися двоє

та й заспівали у три голоси

четверо здибалося і

з’ясували – аж троє із них –

гетьмани

дéсятеро збіглося а то й більше

і ну лупцювати одне одного

аж чуби тріщать

напевно у них така національна риса

невід’ємний складник менталітету –

бий своїх щоб чужі боялися

а чужим так страшно

ажно за боки хапаються

нáрід

і все у них не так

як у людей

 Як людина Петро Коробчук торував нелегкі життєві шляхи. Де він тільки не працював! Та важка й нерідко виснажлива фізична робота лише загартовувала його і дала змогу краще пізнати навколишній світ. Мені близька його життєва філософія, наука пізнавання світу крізь призму життєвого дискомфорту. Він свідомо не шукав легких шляхів. Така вже його вдача! Тож безперечно, ця книжка поезій – результат його багаторічних сумнівів, болісних шукань і душевних мук.

Ще вкотре завважу, що Коробчукова поезія наскрізь пронизана самоіронією – і це закономірно, адже, на щастя, наш поет не страждає амбіційністю – «зірковою» хворобою багатьох з людей, які причетні до мистецтва:

 ...Позаяк ти не птиця – перелетиш Дніпро,

перешкандибаєш перевернуте небо.

Правду кажуть, що ти — Утеклий Петро.

Воно, може, й так, але не від себе.

І взагалі, даремний маршрут.

Правий берег – віддзеркалення лівого.

Розміняв гніздо на, скажімо, лігво.

Там ти не був собою, але і тут...

На вітер – потуги крилатих сил.

На вітер – петит і пунктир, і курсив.

Перспектива якщо не лиса, то сива.

Жили натруджені перепроси,

і замість амброзії, замість роси –

висьорбай з класиком пляшечку пива...

 У своїй маленькій передмові ще до першої своєї книжки поет сором’язливо зізнавався в тому, що напустив, мовляв, тьму-тьменну «зайців» до «Загального вагона». Не вірте, любі читачі! Петро Коробчук лукавить. Якщо по правді, мені вони у жодній його збірці на світ-очі не попадались. Ну, може, якийсь там і заскочив, бідолаха, так я його не зауважив. Можливо, сховався, псяюха, десь у тамбурі! Тьху ти! ми ж про «зайців», а я вже й про собак заговорив... Краще на мить зануритись у вир поезії:

 і не кажіть

бо й слухати вас не буду

а соловейко –

таки українець

хіба так виспівує несамовито

який-небудь нахтіґаль

або расіньйоль

хіба ж так виводить солодко

какой-нібудь славєй

навіть і курський

не переконуйте

не переконаєте

а соловейко

українчик-таки

 Який нищівний сарказм! Кому, як не нам, українцям, притаманне оце одвічне самовихваляння!.. Замість того, щоби працювати, проливаючи сім потів, як інші народи, ми часто займаємось нікчемним непотребом – длубанням у самих собі та шукаємо різних ворогів (а воріженьки-то тії у нас засіли!). А ще, мовляв, ми не такі, як усі... Отже, громадянській поезії поета притаманне в’їдливо-влучне слово, як, можливо, нікому з сучасних українських поетів (вони в нас здебільшого рюмсають, розмазуючи шмарклі), за що її (поезію) можна, скажімо, навіть поставити на щабель зі Словом будь-якого класика – і я, признаюся відверто, не боюся цього зробити…

Петро Коробчук відомий нам ще й як гарний перекладач. Зазвичай він залюблений у кримськотатарську, російську поезію… Ось яскравий взірець перекладу з кримськотатарських поезій Дженґіза Дагджи, чи переспіву, адже кожна мова притаманна лише тому чи тому народові, яку передати просто так неможливо. На мою думку, можна лише передати форму, зміст, ритміку, мелодику і навіть дух доби, в яку творилася поезія поетом тощо, але не таємниці чи найпотаємніші тонкощі незнайомої нам мови чужого народу, якою народжувалася поезія:

 День на спочив іде… За горбами вже він.

Вечір тулиться ніжно до спин полонин.

Загостились хмарки – невагомий вісон –

На бескидах стрімких і запалися в сон.

Задрімало дівча, задрімав кипарис.

З моря лине до них заколисливий бриз.

Стереже ізгори ясен місяць-вівчар

І отару хмаринок і тиші нектар.

(«Вечір у селі», Крим, 1940)

 Або переклад з російської поезії Алєксандра Кушнєра:

 …Вона вже – дух безплотний,

Окреслений штрихом,―

Свій шлях безповоротний

Звіряє із рядком.

І плине у тумані

Між скель і між страхіть

Рисунок Модільяні

Над річищем століть.

(Уривок із «Пам’яті Анни Ахматової»)

  Я не знаю, у кого вчився Петро Коробчук майстерності поетичній, натомість одне знаю напевне: справжнім талантом його наділив Бог, а все інше, мабуть, від кожного потроху. Хвала Господу, у нас є в кого повчитись. Одначе ще важливіше – знайти себе і не загубитися серед інших.

 На щастя, поет знайшов себе і не розчинився в інших. Його шлях самобутній – це його шлях, яким він уперто й настійливо торує свою творчу стежину манівцями у незвідане, постійно експериментуючи…