Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Ольги Ляснюк «[без іронії]»

30.05.2017

Ігор Ольшевський (м. Луцьк)


Цього разу – «без іронії»


Ляснюк Ольга. [без іронії] : проза / О. Л. Ляснюк. – ПВД «Твердиня», 2016. – 136 с.

Трапляється, що якась одна грань творчості митця ніби “затуляє” своїм “блиском” інші, й це нерідко схиляє оцінювати його творчість лише (або в основному) за нею: мовляв, пише він чи вона римовані чи неримовані твори у “стовпчик” – значить поет, і навряд чи може щось екстраординарне сказати в прозі. Чого гріха таїти, іноді, на жаль, так і буває, й навіть класики тут не є винятком – той же стражденний “Доктор Живаго” Бориса Пастернака багатьма сприймається саме як “проза п о е т а” і не більше – якщо забрати звідтам геніальні (чи не “найпастернаківськіші” з-поміж усіх) вірші героя роману, твір одразу потьмянів би, й залишився б суто політичним, а не літературним явищем тієї непростої епохи). Якщо ж автор пише в рядок – отже, на думку загалу, він прозаїк і, напевно, багато в чому “програв” би, якби почав писати поезії. А якщо ще й пише…

Та надворі сьогодні ХХІ вік. Нелегкий, жорсткий, часто трагічний, сповнений стрімких змін в усіх сферах життя – іноді таких стрімких, що мимоволі закрадається думка, чи не прокляв нас часом хтось із китайців ще у двадцятому столітті за відомі рішення ХХ і ХХІІ компартійних з’їздів – адже це у них найстрашніший прокльон: “Щоб ти жив у епоху перемін” (хоча ні – після тих з’їздів був період Леоніда Ілліча, а він перемін не вітав, будучи прихильником стабільності – звісно, в його розумінні).

Не є нині винятком і літературний процес. Проза не тільки зрівнялася з поезією в “правах” щодо неприбутковості й некомерційності (звісно, якщо це не детектив, не еротика чи містичний трилер), вони, схоже, “змовилися” і утворили новий синтетичний вид – “проезію” (не вірите – запитайте у Ігоря Павлюка). Межі між ними не стерлися, але й читач, і дослідник опиняється перед потребою вже не зациклюватися на одній грані, а сприймати автора – як людину й творця, – як цілісний кристал. І Зиновійович тут не єдиний. Наприклад, слідкуючи за книгами волинянки Ольги Ляснюк, вже не один рік (а особливо, починаючи зі збірки “АНАЛОГіЯ” (2006) помічаю саме такий підхід. Іще одним підтвердженням видово-жанрового синтезу стала нова книжка письменниці (й “за сумісництвом” – голови обласної організації НСПУ) “Без іронії”, що побачила світ наприкінці минулого року зусиллями Поліграфічно-видавничого дому “Твердиня” (директор – Микола Мартинюк).

Символічною є вже назва збірки. Притаманна для постмодернізму тенденція ховати діткливість власної душі за іронією або навіть показним цинізмом тут змінюється пронизливою сповідальністю цієї душі – іноді на рівні болісного крику, іноді – на рівні довірливого шепоту, який має право почути лише найвірніший друг, при цьому лірична героїня повністю усвідомлює труднощі такого переходу:

“Це не так просто. Це зовсім непросто. Для мене. Написати без іронії, без самоіронії. Бо це означає триматися без цвяхів, якими мене прибито до світу, до оточення, до чогось ще. А ти кажеш: “Напиши без…” Виймаю всі цвяхи, складаю їх куди подалі і пробую триматися без них. Вибач, якщо не втримаюся. Вибач, якщо впаду. Вибач, якщо не встану. А може, воно того варте? Бо, може, я полечу? А якщо ні, значить ні” (“[без іронії]”).

Що це – початок новели? Прозовірш a la Галина Орлівна чи Анрі Мішо? Спроба вживити епістолярій у художню канву оповіді? На будь-яке з цих питань можна відповісти “так” або “ні”. Можна назвати більшість творів книжки новелетами, й це теж не буде помилкою. А можна сказати, що це просто “текст”, як полюбляють говорити постмодерністи. Й, либонь, кожен, хто дасть ту чи іншу відповідь, по-своєму матиме рацію. Я ж утримаюсь і від першої, й від другої, й від “енної”, позаяк маю в запасі ще одну – це недатований ліричний щоденник спостережливої й дуже вразливої людини (тож твори ще можна визначити й як “записи”), щоденник, героями якого є природа, пори року, погодні явища, люди, “брати наші менші”, дерева, минуле, сучасне, майбутнє… Це біль авторки за довкілля, за людські уми й серця, за Україну, де на східних кресах точиться війна й проливається кров, яку не сплутаєш із вишневим соком (“Звукоряд”), – хоч у національній традиції (згадаймо фольклор, згадаймо Тараса Шевченка) усталилося порівняння її з вином, а битви з бенкетом, – це біль за “наші безмірні поверхи трауру, сліз і безпорадності” (“Втеча”). Можна помпезно оспівувати велич українського духу, сягаючи у своїх фантазіях ледь не палеозойської давнини (мовляв, динозаврів тоді ще не було, а українці вже були – ходив колись такий анекдот), а можна, як Ольга Ляснюк, вслухаючись у вібрації голосних та приголосних, із яких складається ім’я Вітчизни, розкрити їхню суть перед тими, котрі ще не визначилися, ким вони є в Україні й ким є щодо України (порівнюваної письменницею із “розламаним мостом”):

“якщо тобі ще важко її вимовляти, склади її з пазлів чи кубиків – по літері, одна до одної, а коли складеш, вона відразу заб’ється у тебе замість серця, і тоді ти відчуєш усі розчавлені вишні.

а коли складеш її з пазлів чи кубиків – чіпляй на карту, бачиш, ти знаєш, де саме мають бути ці літери” (“Звукоряд”).

Власне, це навіть не один щоденник, а цілих три. Якщо перший має назву “Внутрішні персонажі” (зрештою, всі виношувані письменником чи художником óбрази – внутрішні, зовнішніми є лише імпульси до їх виникнення), то “ймення” другого – “Сентименти”, одразу налаштовує на елегійно-ностальгійний лад, і це видно вже з першого твору:

“Так часом буває: втрачається щось найголовніше, що тримало, або за що тримаєшся. Це як із повітряними кульками – відпустиш – і все. Одна моя подруга постійно повторює: “Треба мати, до чого повертатися”. Так і є. Але часом оте “до чого” губиться чи просто відвертається, чи ми від них відвертаємося… От тоді й живемо повітряними кульками, які безцільно носить туди-сюди…” (“Точка опори”).

Підмічено точно, але лірична героїня (вона ж авторка) розуміє, що самої лише констатації мало – щоб не бути в житті такими-от “бальонами” чи – ще гірше – перекотиполем (повітряні кульки хоч літають, і часом досить високо), треба дослухатися слів мудрої подруги й мати за дороговказ те світло у вікні, яке завжди манитиме до себе, сповнюючи усвідомленням: “Доки люблю і пам’ятаю, доки мене люблять і пам’ятають – доти я живу”:

“Одного разу, не те, щоб гуляючи – радше валандаючись, я побачила, як біля візочка з дитям зібралися мама-тато-бабусі-дідусі, усі намагалися щось подати-показати-розсмішити. От вона – точка опори тих людей.

Після цього випадку я якомога частіше, чи то переходячи дорогу, чи рахуючи зорі, опершись очима на небо, чи біжучи наввипередки з часом, уявно чи реально, ні, не тримаю, а тримаюся за руку своєї доньки, яка, ще будучи геть маленькою, заявила цілком авторитетно: «У моєї мами дві дитини – я і Україна…»”.

Ще одним складником точки опори є для Ольги Ляснюк пам’ять про рідних та близьких – бабусю, дідуся (“Подарунок за вікном”), гостей шестирічної іменинниці Олі – діда Дупчака та баби Ганьки (“Зозуляста курка”), бабусиної подруги баби Гольці, у хаті якої так смачно пахло молоком та кукурудзяними паличками, й здавалося, що саме там ночує сонце (“Кукурудзяні палички”), а ближче за часом – чоловіка (“Сенс життя”). Втрати – це завжди біль, завжди скорбота, і час далеко не завжди лікує (а найчастіше зовсім не лікує), проте письменниця, пишучи про дорогих людей, ніби “воскрешає” їх у своїх творах, знову ж таки наголошуючи: для тих, кого любиш і згадуєш, смерті немає. Те ж стосується й пам’яті про вояків, полеглих і на минулих війнах, і на теперішній (показовим із цього приводу є твір “Безтурботність. Колишня” із пронизливими, з сердечного болю зродженими рядками, в чомусь співзвучними з джон-доннівським “не питай, по кому подзвін, він – по тобі”: “…в кожного з нас на плечі стоїть кут труни, тієї, в якій поховали Героя”). Точка опори (ні, таки мабуть, варто було б саме т а к назвати другий розділ книги) – і в умінні, спілкуючись із людьми, або просто спостерігаючи за ними, відкривати найголовніше, задля чого варто жити. Так, у новелеті (нехай буде й так!), присвяченій пам’яті чоловіка письменниці Богдана, лірична героїня бачить крізь вікно двох літніх людей – судячи з усього, подружжя, – котрі, взявшись за руки, поспішають до храму Божого: “Парочці на двох, мабуть уже за 140… Дивлячись на них, я не боюся старіти”. Й додає: “У такі миті не розумію сенсу життя – я його відчуваю”.

Зворушливою є історія зустрінутого в міжміському автобусі зовсім незнайомого чоловіка – судячи з вигляду, безхатченка (“Шизік”) Своєю зовнішністю й далеко не парфумерними пахощами він не викликає в більшості пасажирів нічого, окрім відрази. Але гострозора письменниця звертає увагу на інше – спочатку на усмішку, яка у прибульця “якась така – ні для кого, ні для зовнішнього світу”, а “для самого себе”, а потім, коли автобус доїхав до кінцевої станції, – на єдину істоту, яка радо зустрічає цього усміхненого дивака: “Його зустрічав… пес. Весело підскакував, виляв хвостом, і аж скавучав від радості. А він дістав булочки і почав годувати чотирилапого. Йому, мабуть, і самому хотілося їсти, але собі він не лишив жодної крихти – усе віддав другу”. Перехожі сміються з безхатченка, називають “шизіком”, однак авторка, спостерігаючи за ним і собакою, доходить парадоксального висновку: “Оце й було абсолютне щастя – без брендів, трендів, бірж, валют, дорогоцінних металів і т. д.”. І далі зізнається: “На мить мені захотілося стати бездомним псом, якому дивакуватий бомж привіз дві булочки із сусіднього міста”.

Третій розділ книги містить твори, вже відомі читачеві зі збірки “АНАЛОГіЯ”, з якої, либонь, і почалися “проетично-проезаїчні” (sic!) експерименти Ольги Ляснюк. Але це не дає жодного права вважати “Без іронії” книгою вибраної прози. Твори, які “перекочували” до нового видання – наново осмслені й подекуди навіть “переназвані”. Таке ж повторне осмислення пропонується й читачеві – це стосується й “Дівчини з постмодернізму”, й “Казки для дорослих” (із таким болісним передчуттям війни), й “Пульсу”, і “Не-поета”, і “Злочинної”, й “Тобі – чужому”, й інших текстів, і, звичайно ж, повісті (чи як її назвати – будь яка назва вбиває суть) “Театр одного глядача”, яка з кожним новим прочитанням, сповнюється нового змісту, до пошуків якого схиляє “відкритий фінал”. “Повторення – мати навчання” – це прислів’я стародавні римляни, гадаю, не сп’яну придумали…

Нова книжка Ольги Ляснюк просто рясніє нестандарними образами – в обійми осені герої падають як у бездонну криницю, лірична героїня “дихає” пульсом коханого, а “дитячому привиду осені” збирається пошити “кофтину з «бабиного літа»” (перед тим напоївши гарячим чаєм і почастувавши яблучним пирогом), пахощі дитинства утворюють “перехрестя”, березень у неї “перебинтовує ліве крило голубові миру”, а небо, завісившись “джинсовими хмарами” замість фартушка, “готує коктейль із дощу та снігу”. Маємо тут і творення нових слів, але знову ж таке незвичне – в неологізм тут нерідко сплітається кілька слів (подібно, як у Джойса: “Деві Бірн позіхнувпосміхнувсякивнув усе разом”). Як приклади з “Без іронії” – “мама-тато-бабусі-дідусі” (“Точка опори”), “гриби-яблука-вишні-чорниці-квасоля-іщекупавсього” (“Сенс життя”), “голова-душа-серце-судини”, “ноги-руки-шлунок-нирки” (там само), “родичі-друзі-близькі-і не дуже” (“Перероджена душа”) тощо. Зловживати цим, звісно, не варто (поляки кажуть: “Co za dużo, to niezdrowo”), але й експериментувати ніхто не заборонить – особливо, якщо це доречно.

З огляду на сказане вище маю констатувати, що книга відбулася, а презентації (на одній з них я мав честь бути) засвідчили новий творчий успіх Ольги Ляснюк.
 
// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/05/30/071737.html
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (31.05.2017)
Переглядів: 137 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]