Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Олега Солов’я "Атоми і Порожнеча"
25.03.2013

Богдан Пастух (м. Львів) 


В напрузі етичного опору

Соловей Олег. Атоми і Порожнеча : рецензії / О. Є. Соловей. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 148 с. – Серія «Літературний ексклюзив».

Навряд чи можна переконати когось у тому, чого той хтось вперто не хоче бачити, відмахується і робить вигляд, що предмету розмови не існує. Мова йде про дисципліну, яку часто не хочуть помічати ні письменники, ні титуловані літературознавці, набираючи відверто зневажливої пози, коли згадується сучасна літературна критика, тим паче, якщо вона справді критична, без похвально-влізливої усмішки, різка, хльостко писана, відверта своїми судженнями, а попри це ще й цікаво написана. Говорити про відсутність сучасної української літературної критики стало вже певною модою, тільки от біда: проблема минула, а розмови чомусь залишились. І можна було би від цього скрушно похитати головою, переймаючись незрячістю деяких дотичних до літератури персон, та з часом все більше переконуюсь: думка кількох ‒ ще зовсім не привід для тривоги. Якщо Григорій Штонь у статті «Так є, але чи так треба» («Українська літературна газета» за 13 липня 2012 р.), наприклад, не сприймає дискурсивної практики сучасних критиків, то тут навряд чи можна бачити малокрів’я останніх, скоріше зудар ґенерацій, не більше, хоч це і так багато. Проблема постає в іншому: в абсолютному відкиданні цінностей, що плекають опоненти, неприйняття їхньої розмови як такої, не частин, фрагментів, де передбачається дослухування, а цілого доказового апарату. Ось одна з причин, звідки беруться заяви про відсутність сучасної критики. І нехай собі, через це навряд чи зміниться ситуація в і так невеличкому українському літературному дворику.

Якось іронічно і напевно дуже самотньо може тепер звучати теза про відсутність критичного письма в сучасному літературному процесі. За останній рік більше десяти назв збірок критичних текстів як одного автора, так і колективних добірок, не говорячи вже про інтернет-ресурси, які часто стають останнім прихистком матеріалів, які з різних, часом саме кон’юнктурних причин, не хочуть публікувати редактори паперових видань, що іноді зорієнтовані на смаки певної частини, групи письменників. Розумію, сказано доволі просторово, але переконаний, кожен побачить тут свій приватний випадок. Такою територіальною одиницею свободи літературно-критичного вислову є мережевий ресурс «Буквоїд» – безгонорарне видання, але що головне – безцензурне. Напевно, саме останньою рисою приваблює він поета, прозаїка, есеїста, критика Олега Солов’я, який ось вже кілька років поспіль є один з тих, хто активно формує критичний настрой цього сайту. Мова навіть не про його численні статті, які осмислюють творчість сучасників, а про формування власного фарватеру, яким просувається сам критик і своєю відчайдушною роботою стає компасом для тих, хто лиш приглядається-думає, чи входити їм в цю не завжди спокійну ріку.

Ще одним доказом існування літературної критики в Україні є книжка того ж Олега Солов’я з контрастом у назві («Атоми і Порожнеча»). Питома вага вміщених тут критичних текстів становлять рецензії, які були вперше оприлюднені на згадуваному вже сайті «Буквоїд». Відповідно вони знані читачеві, але зібрані під одним дахом, промовисто виявляють ще кілька моментів, окрім аналітичних. А саме – вписування, хоч як би це комусь хотілось, донецького сучасного літературного простору в загальноукраїнський мистецький ландшафт. І в цьому намаганні автор увиразнює навіть назви статей («Нічого, окрім Донеччини»), також тут представлено третину текстів, де автор мандрує по східному донецькому кряжу нашої літератури. Ми вже звикли традиційно чути, що схід дав нашій літературі Володимира Сосюру, Івана Дзюбу, Івана Світличного, Василя Голобородька, на них наче закінчився ліміт тієї землі. Олег Соловей власним письмом намагається ламати бетонні міфи про мовний ковпак тієї землі та її невписуваність в сучасний український простір. До речі, критик, оцінюючи ситуацію не лише україномовної літератури на Донеччині, говорить про критичний вакуум і в контексті російськомовної: «Глушина і суцільний пирій у місцевому літературно-критичному господарстві» [33]. Це – тереневі симптоми, а не реакція на мовну приналежність того чи того автора.

Серед персон, творчість яких осмислює Олег Соловей, є маловідомий донецький автор Петро Свенцицький, який вже на поч. 70-х р.р. минулого століття не вписувався в тенденції офіційних літературних норм, і навіть при сучасних ревізіях естетичних канонів минулого його ім’я залишається майже непоміченим, незважаючи навіть на посмертне видання поетичної збірки вибраного з передмовою Леоніда Талалая. Олег Соловей своїми судженнями часто змахує загальноприйняту етичну косметику: «Коли столична інтелігенція свого часу пояснювала власну коляборацію з окупантами неможливістю іншого вибору, вона банально та безсоромно брехала. Вибір був. Одну його відміну репрезентують Василь Стус і Олекса Тихий. Іншу уособлює Петро Свенцицький. Відійти від корита, загубитись у робітничій масі, нічого не просити у влади, ігнорувати владу разом із робітничим класом. На рамена робітника у радянські часи тиснула передовсім імперія алкоголю, тоді як «кадровий» і підгодований режимом інтелігент мусив наражатися на небезпеки або обирати коляборацію» [36-37]. Показав тут критик також поріг брехні в офіційній ліриці того часу на прикладі вірша Віктора Соколова, написаного на виразно виробничу тему про розмови до ранку шахтаря і колгоспниці. В цьому контра¬сті якраз і проглядається чітко етичний профіль Свенцицького, який у поезії «гостро відчуває прикордоння свого Краю, та категорично обирає на користь рідної мови й культури в умовах, наближених до неможливих» [40]. Саме тому ті, хто з заляпаним політикою смислом називають «донецькими» весь схід країни, грішать не менше, ніж законопроект Ківалова-Колісніченка, і не менше за них колись будуть відповідати за це.

Закономірно, критик не оминає і молоде покоління – постать Олексія Чупи. Добре орієнтуючись в поетичних тенденція часу, Соловей радить уникати «інтонаційної залежності»: «Молодому поетові слід усвідомити, що Жадан і славна його генерація 90-х ‒ уже естетичні трупи; час вимагає нових пісень, час застиг ув очікуванні літератури правдивого етичного опору…» [47]. Високим градусом емоцій заряджені рядки про поламану літературну традицію Донеччини, що зловтішним дає право говорити про те, що Донецьк – не українське місто. Але цю перерваність автор пояснює по-своєму: «для таких людей у донецьких степах недостатньо кисню». Та він таки, як показує критик, є.

Якщо хтось запрагне знайти в критичних текстах книжки філологічну анатомію текстів, скажу одразу, вона тут практично відсутня. Олег Соловей оперує насамперед категоріями етики, вибудовуючи структуру своїх текстів в такий спосіб, де питому вагу займає оцінка естетичної, соціальної або націо¬нальної специфіки того чи того твору. Можна зустріти часті переходи в реальне сучасне життя, паралелі з ним. Вміння ловити моменти, що «виростають» з насущних проблем переважно етичного характеру, роблять критичне письмо цього автора доволі діткливим, активнодіючим подразником, на який часто реагують по-різному. Цей власним способом розширений діапазон промовлянь дає можливість авторові при розмові не тримати дулю в кишені, говорити відверто. Проблема мови, видовжена тут в перспективу, звучить з великою дозою смутку, причому йдеться про поезію молодого поета, у якого ще все попереду: визнання, читачі, презентації і т.д. Хоч цього всього у Олексія Чупи може і не бути, бо: «У цій країні не можна просто жити, тут доводиться мучитись, починаючи з вибору власної мови, якою говоритимуть твої друзі, найближчі для тебе люди, твої діти й, коли пощастить, твої онуки» [58]. Не кожен може виявитись стійким до буднів цієї країни.

Ще одна з товариства «посвячених, хворих, затятих» – Барбара Редінґ, яка, як виснував Олег Соловей, таки має здатність щиро посміхатись цьому світові. Рецензія на книжку Барбари Редінґ розкрила ще одну рису критика, яка різнить його з сучасною армією працюючих в цьому жанрі – це вміння віднайти в тілесності відсилання на метафізику душі, показати приречену залежність цих двох начал.

Окремої розмови заслуговують матеріали про творчість Олеся Ульяненка. Їх в цій книжці три. Художнє письмо Ульяненка, попри визнання письменника, залишається для широкого читача складним, в якому останній часто не може здолати опір побутовому жахіттю, картини якого постають практично в кожному романі письменника, але вони промовляють. За цим антуражем прихований сенс, який і витягує на світ Божий Олег Соловей. І в цьому він доволі вправний пошукувач.

Тепер доволі рідко можна зустріти, коли критик пише про журнальний варіант твору (мова про повість Олеся Ульяненка «Ізгої» (журнал «Березіль», 2003 рік) та роман «Умовна історія свинства»(журнал «Кур’єр Кривбасу», 2010 рік)), а не книжку, яку можна піарити або заштовхувати в найдальші мішки з макулатурою. Рефлексії над прозою Ульяненка вирізняються тут якщо не біографічним методом, то принаймні спробою пояснити, в який спосіб світоглядні принципи автора моделювали тип його творчості: «Навіть манеру його звичайного побутового споглядання цього життя копіювати немає ніякого сенсу, як і можливости, надто яскравим є першозразок, занадто багато у ньому болю не кіношного й вигаданого, а білого й справжнього, сплаченого власним життям і власним стражданням; за такого розкладу біль неможливо трансформувати в товар, а відтак розпочати торгівлю» [117]. Часто критик переходить на територію реально прожитих автором сюжетів. На загал, ці рецензії про твори Ульяненка вихоплюють прикметну рису його героя, можливість чи навпаки вбуватись у світ, у час, який Олег Соловей називає «часом вбивць». Наступною цитатою можна було би охарактеризувати збірний тип ульянівського героя: «Він [герой – Б.П.] просто прагне забутись, а відтак остаточно забути про жорстокий світ, що намагається зжерти його своїми метастазами безкінечного та всемогутнього й аж надто переконливого зла» [74]. З певних причин прозу Олеся Ульяненка вже не трактують як лишень показ соціального дна, зображення якого мало що приносять в естетику літератури, але заразом творчість письменника залишається осмислюваною лиш в певних колах, не виходячи на широкого читача. Збір цих рецензій в одній книжці свідчить також про спроби Олега Солов’я викликати читацьку увагу до «можливо, останнього з могікан високого гуманізму» [123].

Серед авторів прозових текстів, які обсервує критик, є твори Степана Процюка. Письменника, який останнім часом дуже впевнено і головне заслужено розташувався в ще наразі існуючий канон літератури (подальша доля канону з погляду сьогодення має доволі сумні перспективи). Олег Соловей розглянув два романи автора «Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка» та «Жертвопринесення». В першому випадку рецензія має дещо компліментарний характер, з висновками якої авторові цих рядків погодитись складно, наприклад: «Викладачеві літератури бажано бути так само невротиком, аби дати раду цим жанровим забаганкам автора твору» [113]. Навряд чи подібна психологічна риса зможе допомогти викладачеві словесності розкласти в науковому апараті принципи художнього письма Винниченка чи взагалі якогось іншого автора. Що ж до другого роману, то тут критик дав кілька тез, які справді допоможуть тлумачити творчість Степана Процюка: «Герої Процюка – це завше ілюстрація топосу поразки» [85], або: «Оскарження Степана Процюка настільки серйозні, його ґротеск такий переконливий і нищівний, що він міг би бути колись прокурором у справі мізерних спілчанських людців, що нищать національну культуру, навіть не вповні це усвідомлюючи» [87]. Можна знайти тут також цікаві роздуми про вставні новели в романі, які, на думку критика, фіксують «метафізичну неможливість людського щастя». Доречними тут виглядають іронічні зауваження про стилістичні проколи автора, наприклад, про «дівчину з неробітничими очима». Як один з висновків про творчість автора, критик говорить про похмурий тон письма, який стає все більш і більш саме таким.

Не оминув увагою Олег Соловей також письменника, вихідця з Запоріжжя Павла Вольвача, а саме його збірку «Судинний гомін». Тут, що важливо, критик показав фрагменти залишків в нашій літературі концепту націо¬нальної крови: «це така собі кровоносна інтимна система відлунь, яка дозволяє уникнути екзистенційного жаху, попри те, що він перманентно нагадує про себе Байковим цвинтарем, убивствами друзів, глухим мовчанням, наглими смертями колеґ-письменників, які все густішають… і, нарешті, ‒ вишкіреною радістю тупо-вдоволеного сьогодення стріляє просто в твоє обличчя» [15]. Поетична артикуляція цього автора своєю жорсткою ритмікою, сильним наголосом, рваним боєм притягує читача. В цій рецензії критик представив тематичний набір збірки, також показав один з улюблених прийомів поета вживляти в свої тексти імена реальних людей: Супи, Уляна, Холодного, інших. Прийом цей, на думку Олега Солов’я, розкриває залюблене вглядання Вольвача в світ, в людей, в різних людей.

Критик спробував розібратись і представити читачеві власні пошукові досліди над поезією збірки Івана Андрусяка «Неможливості мови», де показав змінність авторського світогляду, еволюцію поета, його з часом притишене слово: «Ясно, що двадцять років тому ліричний суб’єкт поета не зауважив би весняного, ще трохи заспаного павучка, і не повів би із ним розмову» [8]. Рецензуючи поетичну збірку Джакомо Гавроша, Олег Соловей ставить питання про рецепцію сучасної молоді, вихованої в десятиліттях «постмодерного шабашу», таких «архаїчних жанрів», як інтимної, любовної та еротичної лірики. Трапляються і парадоксальні твердження, яких краще би тут не було. Наприклад, міркуючи про вірш «Зараз ти докуриш свою цигарку і підеш назавжди», автор заявляє, що героїня вірша цікавіша за Джульєту, напевно, йдеться про шекспірівського персонажа, який критикові чомусь менш цікавий. Так і хочеться тут сказати: «Переборщив!»

Читачі мережевих ресурсів, які орієнтуються на літературно-критичну практику, можуть здивовано запитати про те, а чому при такій активній роботі автор представив порівняно невелику кількість власних текстів. Напевно, це компетенція видавництва, а відтак, вся робота ще попереду. Вдумливий читач знайде тут багато такого, що може скріплювати, апробовувати його думки після читаних ним книг сучасних авторів. Окрім того, ця книжка стане в пригоді тим, хто прагне формувати власні береги сучасного літературного канону.


// http://www.litgazeta.com.ua/node/3837
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (29.03.2013)
Переглядів: 303 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]