Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Наталії Дев'ятко «Злато Сонця, синь Води»
29.09.2015

Маргарита Крук

«Злато Сонця, синь Води» – український фольк-реалізм




Дев’ятко Наталія. Злато Сонця, синь Води : фольк-реалізм / Н. В. Дев’ятко. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2014. – 140 с.
 

Складно сказати, на що подібна ця книга. Мені важко знайти відповідник не лише в українській, але й у світовій літературі. Таке враження, що цей твір написаний суцільними метафорами.

Якби мене запитали: про що ця книга, складності б не виникло – ця книга про Україну. Живу особу, яка може набувати людської подоби, втілюватися в людях, їхніх думках і переконаннях, бути стихією.

Так само персоналізовані Ніч, Смерть, мають своє втілення загублена пам’ять, страх, сірість і зневіра. Живі явища природи, сонце, зірки, вітер, вода... Весь світ живий, він говорить, його потрібно навчитися слухати і розуміти. Це можуть давні волхви, мольфари, характерники, а ще – хранителі загубленої пам’яті, на яких перетворюються гідні сини й доньки свого народу після смерті.

Та й взагалі, межа між життям і смертю, буттям і небуттям дуже умовна. Мабуть, у цьому творі повністю втілений міфологічний світогляд, яким він був із давніх-давен. Втілений на рівні персонажів, образів, мови, символів, світогляду, коду...

Про цю книгу важко говорити просто, бо про настільки складний текст просто не поговориш. Хочеться й у своїх враженнях хоча б спробувати дорівнятися до його глибини й багатозначності.

Читач твору не є споглядачем, він активний учасник. Всі запитання, які постають перед героями, так само постають і перед самим читачем. Так само читач має зазирнути в своє серце і знайти там чарівне світло Сонця або отруйний морок кривавої пітьми, яка нищить все – людей, душі, пам’ять, історію, держави...

Твір розгортається в кількох площинах: розповідається міфологізована історія українського народу від давніх часів і до сьогодні. Водночас уся ця пам’ять жива, вона не подібна до розділів у підручнику.

Мандруючи чарівним іншосвіттям у пошуках своєї коханої один із героїв усвідомлює:

«А долівка жила своїм життям, ловлячи відблиски скривавленого Дніпра, перетворюючи їх на леза. Гострі леза, викуті не людською волею, а відчаєм. І скільки лез тих – стільки розрубаних доль. Війною, негодою, чужою волею, владою безумних жадібних вождів. І скільки стрічок із цих лез, вплавлених у криваву підлогу, – стільки разів ділили Україну.

Царська Росія і радянська, Польща, Румунія, Литва, Угорщина, Німеччина...

Скільки їх було, тих, хто ласував долями мешканців цієї землі?.. А в підручнику – тільки дати, які так важко запам’ятовуються, які так легко губляться в пам’яті...

Друковані дати у підручнику – не блискучі леза під ногами...» (С.105–106).

Таке емоційне прочитання історії не може не вражати і не залишати слід. Навряд цей твір може залишити байдужим, гадаю, що в нього можна або закохатися, або зненавидіти всім серцем. Цей твір, як справжній живий міф, значно більший за написане, стає дзеркалом для читача, а далеко не кожному сподобається власне відображення.

Книга складається з дванадцяти частин, кожна з яких різна за обсягом і стилістикою. Це різні погляди на одну проблему. Окрім власних назв, кожен розділ має додаткову – один із жанрів української народної творчості «Зачин», «Легенда», «Дума», «Триптих», «Сон», «Голосіння», «Заклик», «Слава», «Видіння», «Казка», «Спогад», «Ворожіння». Таке подвійне називання функціональне та важливе, хоча без спеціальної філологічної освіти воно сприймається чисто інтуїтивно.

Кожен розділ може читатися самостійно, але разом вони утворюють складний багаторівневий і багатогранний малюнок. Під час читання мені подумалося: якщо існують романи в новелах, то можуть існувати й такі «романи в легендах».

Розумні люди назвали роман «фольк-реалізмом», та й справді – реалізму і фольклору в усіх його проявах у творі вдосталь. Часом описане метафорами настільки реалістичне, що мороз іде по шкірі від емоцій. Радієш, плачеш, лякаєшся – і все це насправді. Певно, тому хтось читає цю книгу дуже повільно, осмислюючи ледь не кожну сцену. Комусь же достатньо ночі, бо можна в книгу пірнути, а виринути лише наприкінці. Так було саме зі мною.

Починається твір із легенди, яка називається «Тисячолітнє прокляття». За переказом після хрещення Русі князь Володимир намагався придушити повстання, бо далеко не всі хотіли приймати нову віру і світогляд. Це логічно, й особисто я вірю, що саме так і було. А далі починається містика, бо, за легендою, Великому князю вдалося полонити десятьох з дванадцяти верховних волхвів. Володимир їх стратив, а до того страшно катував. Настільки жахливими були їхні муки, що волхви зрадили споконвічній клятві боронити життя і наслали прокляття на рідну землю.

«Страшним було їхнє прокляття: не знатиме зрадлива земля щастя і волі, потерпатиме від чужих забаганок, розмінною монетою для інших стане, а все, чого люди прагнути будуть й у що віритимуть від щирого серця, на смерть і зло обернеться. Кожен на сто років... Разом вийшло – тисяча літ» (С. 5).

Далі уточнюється, що невдовзі після цього злодіяння князь Володимир помер. Насправді це сталося у 1015-му році. Тобто, саме зараз минає час цього страшного прокляття. У цьому контексті одразу згадується Майдан 2013–2014 років і війна з загарбником, який нині намагається знищити український народ і знову нав’язати нам чужу волю.

Мені стало цікаво: чи існує така легенда насправді? І виявилося, що таки існує. У різних записах вона зустрічається у Наддніпрянщині й Київській області. Тобто, легенда з книги має під собою реальну основу? Зважаючи на останні історичні події, це щонайменше лячно.

Але повернемося до книги, бо вона саме така, що постійно прагне відволікати думки читача від самої себе, підключати унікальний читацький досвід, національну пам’ять, пам’ять роду та ін. Іноді відчуваєш, що за обсягом досить невелика книга є ключем до величезного світу пам’яті. Така пам’ять стосується кожного з нас і визначає наше сьогодення й майбутнє. Читаючи цю книгу, починаєш розуміти, як майбутнє проростає у сьогоднішньому з минулого.

Ось знову я відволіклася на власні думки щодо твору замість того, щоб розповідати про нього. І, як вже сказала, для такої книги це цілком типове.

Отже, тисячолітнє прокляття почало справджуватися, запанувала на українській землі чужа воля, що підкреслюється багатьма прикладами.

І тоді твір переходить в легендарний простір другої частини «Птах із барвистими крилами». Одразу розумієш, що описане тут сталося дуже давно. За часів трипільської культури чи ще раніше, і стосується тих, хто мешкав на нашій землі до нас.

У цій частині вперше читач зустрічається з «хранителями», які всім своїм життям протистоять сірості, зневірі, байдужості, яка, набуваючи сили, приймає різноманітні страхітливі подоби. Однією з таких істот і є Птах із барвистими крилами, якого необачно врятувала від загибелі добра дівчина, хоча весь світ попереджав її про небезпеку.

Хранителі схожі на чарівників, і згодом часто бачиш, що вони в різній мірі володіють чарівними здібностями, але цей образ значно глибший. Хранителі радше стражі, аніж маги, вони боронять саме життя. І за логікою твору хранителі є не лише в Україні, а по всьому світу, в усі часи, а, може, й у багатьох чи навіть в усіх світах. Це їхня спільна боротьба за життя. В ній беруть участь і вищі сили, і люди з сильною волею, ті, хто потім може сам перетворитися на легенду, згадуватись в історії.

І зрозуміло, що такі люди піддаються багатьом спокусам. У передостанньому розділі, названому «Слово чарівниче», картина цієї боротьби зі злом зовнішнім й у власному серці стає епічною. Так само, як і другий розділ, ця частина найбільш метафорична і легендарна.

Ще один розділ, своєрідний плач за живими істотами, духами природи, яких у творі називають «Названими», бо ті мають Імена, – це голосіння «Дух ріки».

Люди своїми нерозумними діями знищують значно більше, ніж просто вирубують ліси чи отруюють річки. Замість знищеної душі світу, яка проявляється в усьому живому, приходить споконвічний ворог життя, названий у цій книзі кривавою пітьмою і порожнявою.

У розділі «Однорівневий Київ», де столиця показана сучасним мегаполісом, герої, наші сучасники, бачать це зло втіленим у штучному підземеллі метро й омелі на деревах. Останнє є ознакою задавненої духовної хвороби, яка так тяжко лікується.

Реальність, міфи, архетипи, легенди, історія постійно переплітаються. Читач подорожує у просторі та часі, поринаючи то в часи доісторичні, то в історичні, то повертаючись у сучасність. Ніколи не знаєш, куди потрапиш, перегортаючи сторінку, але це також захоплює. Поступово до цього стилю подачі інформації звикаєш, як звикаєш до персоналізованих постатей.

Найбільш архетипічним є розділ-триптих «Україно моя», який включає в себе три частини, як три музичних твори чи три частини одної симфонії. Кожне слово – образ, за кожним образом – невимовна глибина.

Україна теж має три подоби: дівочу, материнську і чаклунську. У кожній з них вона себе проявляє в повній мірі. Це лячно, сильно і правдиво. Хоча навряд щось подібне можна знайти в легендах у чистому архетипному вигляді. Україна жива, вона відчуває весь спектр сильних емоцій, її можна зрадити, рятувати, любити...

То чари, втілені в слові, що подібне до образу бандури без струн, яка все одно грає так, що її чує кожне серце, бо ці струни особливі, це струни душ. Тільки людині своїм життям обирати: бути струною в такій бандурі чи бути тим, хто опанує цей інструмент і стане справжнім чарівником.

Це дуже важливо, бо ворожа сторона володіє своєю магією, не менш сильною, ніж магія життя. За архетипним законом, у якому поняття Добра і Зла відрізняються від звичних для нас, Добром є життя в усіх його проявах, а Злом – байдужість, сірість, залежність. Це повністю перекроює світогляд читача, вихованого у релігійній традиції, але згодом починаєш розуміти, що подібний досвід теж корисний.

Наживо з порожнявою читач зустрічається в розділі-видінні. Він хоч і написаний прозою, але настільки ритмізований, що сприймається як пісня. І це лячна пісня, чиїм темним чарам майже неможливо не піддатися.

Два інших видіння – це сон «Колискова для сонця» і заклик «Сонця золотого стяги полум’яні». Це розділи п’ятий і сьомий, які органічно пов’язані із дев’ятим – видінням «Порожнява».

«Колискова для сонця» застерігає від приходу зла, яке приймає подобу ночі. «Сонця золотого стяги полум’яні» кличе у бій заради пам’яті, волі і майбутнього. Герой цього розділу – золотокрилий сокіл – він і змальований на обкладинці. А «Порожнява» пригинає до землі, бо показує, наскільки могутнім є зло, якому люди самі віддали цю силу, коли відмовилися від волі і стали покладатися на рішення інших.

Таке перекладання відповідальності, уникання зайвих роздумів і переживань також підсилює порожняву в усіх її втіленнях. Бо хранитель у першу чергу небайдужий, з небайдужості і сильної волі походить його чарівництво.

Найбільшими розділами книги, окрім «Однорівневого Києва», є другий і десятий – «Поховані між гір» і «Загублена пам’ять». Ці розділи великі, сюжетні, їхні герої яскраві. Більшість із них – люди з нашого часу і реального світу.

Герої розділу «Поховані між гір» мешкають у Карпатах, де все частіше через безвідповідальність людей стаються повені. Троє друзів сподіваються, що коли про ці біди дізнаються, влада допоможе їхнім односельцям. Вони долають важку дорогу, але, натомість, тільки приводять лихо в своє селище. Бо, як крали ліс, так і крадуть, а свідки нікому не потрібні. За кадром залишається доля мешканців гірського селища, бо відтоді головні герої не бачать їх ні живими, ні мертвими. Я таки сподіваються, що нещасних примусово переселили. За антуражем цей розділ нагадує безправні 90-ті роки минулого століття, коли комунікація між людьми була досить слабкою і невелика група цілком могла потім загубитися і не знайтися рідними.

Головний герой цього розділу – юний мольфар Захар, якому судилося увійти до нового кола волхвів, коли буде подолане тисячолітнє прокляття.

Інший юний волхв, який про своє призначення поки не знає, – Остап із розділу «Загублена пам’ять», який може бути й окремою повістю. Тут казка переплітається з реальністю. Один мотив – кохання головних героїв, бо закохався Остап у хранительку, яка відступила від свого слова, відмовилася від чарівництва й свого призначення заради щирого почуття. Інший – загублена пам’ять, яку намагаються зберегти хранителі.

Шукаючи кохану, намагаючись врятувати її від покарання, Остап б’ється з чаклуном, від руїн фортеці Кодак подорожує у минуле, на власні очі бачить війни, в’язниці, голодомор... Йому відкривається жива трагедія українського народу, і все це настільки глибоко та емоційно, як особисто мені, чесно кажучи, ніколи не відкривалася історія.

Дуже багато треба зрозуміти Остапу і зустрітися обличчям до обличчя зі злом, яке приймає тисячі подоб політиків і властолюбців, а врешті перетворюється на вродливого яничара, який забув і зрадив рідну землю.

А наприкінці – ворожіння «Прадавній степ», і вогнище, запалене чаклуном, який чекає першу людину, що відгукнеться на його заклик. Дванадцять волхвів, які служитимуть своєму народу і рідній землі. Але вони лише перші, хто почув заклик і прийшов до чарівного вогнища. Весь народ, вся країна має змінитися, скинути з себе кайдани поневолення чужою волею. Лише тоді злато Сонця буде справжнім, а небо на наших державних прапорах стане синню Води, як це і має бути споконвіку.

Глибина філософська, психологічна, емоційна, історична, легендарна книга – все це в одному творі, який можна перечитувати неодноразово, знаходячи нові смисли й у тексті, й у самому собі.

І, читаючи цю книгу, я ще більше повірила, що ми переможемо, що Україна буде щасливою, багатою і славною державою, що від кожного з нас, від мене особисто залежить, як швидко це відбудеться.

Так і хочеться сказати: «Слава Україні! Навіки слава!»

У книзі дванадцять просто неймовірних малюнків, по одному на розділ, у кожному з яких потопаєш так само, як і в самому тексті. А ще книга має аудіоверсію. Хоча особисто я не уявляю, як усе це можна було ще й озвучити. Але авторка таки цей твір озвучила...

Я дуже рада, що після прочитання цього твору не зневірилися, а відчула внутрішню силу, бо сумніви у собі були, ніде правди діти...

Ми визначили базову аудиторію від дванадцяти років, хоча я думаю, що в першу чергу ця книга для дорослих, емоційно зрілих людей. Хоча... хіба сильні емоції не загартовують душу?..

Якщо є книги, які можуть виховати патріотизм, то ця книга саме така. Кожен читач може пройти нею випробування, зазирнути в своє серце, зрозуміти, ким він є насправді, і стати сильнішим. Було б дуже добре, якби цей твір прочитало якомога більше громадян нашої держави, незалежно від своєї національності.

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/09/29/071019.html
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (30.09.2015)
Переглядів: 211 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]