Нова книга молодої, але вже знаної авторки Марини Єщенко знаменна у кількох моментах: по-перше, письменниця звернулась до жанру повісті (попередні збірки – новелістичні),  по-друге, – до ексклюзивної в українській прозі теми життя-буття бібліотеки. Вже в анотації до цього тексту згадано про «величезні зали-склепи», суворих бібліотекарок, про те, що «змінюються епохи, цивілізація по спіралі рухається за визначеною траєкторією, і тільки в бібліотеці нічого століттями не змінюється». Отож, здавалося б, чим може зацікавити установа, життя якої розмірене, плавне, десятиліттями устатковане, а кадровий склад переважно жіночий? Проте вже в згаданій анотації зазначено, що йтиметься не про погляд зразкового читача на бібліотеку, який приходить до неї за книгами, а про те, що за ширмою парадного входу, а там – молодий і хтивий директор, бібліотекарки-жінки зі своїми успіхами і комплексами, різним життєвим досвідом і внутрішнім кодексом моральності.
Словом, навіть ще не занурившись у текст, читач заінтригований: і анотацією, і власними враженнями про відвідування бібліотеки, котрі не корелюють із заявленими сюжетними перипетіями, і чудово оформленою обкладинкою, на якій зображені стрункі жіночі ноги догори дригом, що тримають стоси книжок, і авторським жанровим означенням – пригодницька повість, і назвою книги.
На мій погляд, вона, книга, засвідчила, що Марина Єщенко напрацювала свій оригінальний стиль, бо, справді, три її книги позначені тотальною іронією, зверненням до  сучасних тем, буденних, звичайних реалій сьогоднішнього життя переважно молодої людини, на яку тисне нездоланний світ абсурду. Проте годі шукати у текстах письменниці похмурих фарб, вона, як і її герої, зустрічає удари щоденності стійко, часто з усмішкою, хай навіть і гіркою… Марина Єщенко уміє так вибудувати сюжет, що за найабсурднішою ситуацією прочитується мудро-авторське: що ж, якщо не можна змінити абсурдність життя, то варто змінити ставлення до цього.
Сюжет повісті розгортається як історія стосунків бібліотекарки Анастасії та директора, а вже на цей подієвий стержень нанизуються історійки-маленькі пригоди інших працівників книгозбірні: Кусі- не Вікусі, Мельнички,  Андріяни Пилипівни, Гліба, Вероніки, Любові Семенівни тощо. Анастасія змальована як дивачка, яка, потрапивши до бібліотеки після вишу, не зраджує своєму професійному кредо – захищати інтереси читачів, тим самим вона протиставляє себе іншим. Як і тим, що вона «звалилася свого часу нам на голову не зрозуміло звідки» (так міркує директор), а в колективі, як усім відомо, практично кожний працівник має протеже (за словами головної героїні, «…всі інші робітники теж чиїсь діти чи племінники»). Авторка прагне виструнчити сюжет навколо проблеми корумпованості у конкретному колективі, протекціонізму, які логічно призводять до нівеляції службових обов’язків, колегіальної поруки, попрання елементарної людської честі й гідності тих, хто сумлінно ставиться до свого фаху.  Насправді, у тексті Марини Єщенко – це лише окремі штрихи до загальної картини входження в новий колектив молодої людини, яка ще не поборена рутиною бібліотекарської праці, а прагне щось змінити на краще, усвідомлюючи, що основна персона в бібліотеці – читач. Лише у фіналі твору все-таки «спрацьовує» це правило – закон протекціонізму, і головну героїню звільняють з роботи – законно і незаконно водночас, бо формальні підстави для цього є – дві догани. Однак вирішальним насправді стає лицемірне правило нашого часу, на жаль, надто поширене у сучасній українській спільноті – «за нею ніхто не стоїть».
Відтак можна сміливо стверджувати, що повість «Бібліотекарки не виходять заміж» насправді не про бібліотекарок і бібліотеку. Адже книгосховище, кабінет директора, читальні зали –  це лише цікаво виписаний Мариною Єщенко антураж, лаштунки сучасного театру абсурду, якому не потрібні професіонали, ці останні могікани-знавці своєї праці, котрі чесно працюють, небайдужі до людей, прагнуть бути їм корисними, допомогти, бо в цьому бачать свій святий обов’язок. Тож дія повісті може успішно перенестися до сучасної української школи, їдальні, супермаркету, поліклініки тощо, і ця колізія – всеохопної солідарності тих, хто має протеже, хто працює сяк-так, часто займаючи посаду навіть не за фахом, – не відзначена конкретною пропискою. Абсурдність нашого часу зокрема полягає у тому, що справжні фахівці, аматори своєї справи часто-густо нікому не потрібні, тому наше суспільство стрімко летить у прірву, бо втрачає свій золотий фонд – професіоналів, і це стосується усіх галузей людської діяльності, не лише бібліотечної справи.
Проте, як уже зазначалося, талант Марини Єщенко не нагнітати ситуації, а, навпаки, шукати вихід із них. От і повість «Бібліотекарки не виходять заміж» закінчується іронічно-грайливо: перед «воскреслим» після лікування директором, який побоюється, що на його місце можуть поставити «когось свого», лежить книжка – та історія, «яку ви щойно прочитали, з усіма соковитими подробицями й підлими моїми [директорськими тобто] роздумами! Нечувано, як таке може бути?». Проте найважливішим акцентом у завершенні цієї правдоподібно-неправдоподібної історії є остання фраза:»З найкращими побажаннями – Анастасія. Цьом». Так молода бібліотекарка, несправедливо звільнена з роботи,  прощається з осоружним директором, з яким вона воювала, захищаючи права читачів. Проте ця боротьба все-таки увінчалася перемогою, бо керівник закладу переосмислив свою місію – він планує покращати роботу бібліотеки: провести інтернет у читальні зали, списати макулатуру, дати доступ до іноземних видань тощо.
Такою – у початку і підсумку – є історія взаємин директора й Анастасії, а ще вона декорована численними жіночими плітками, здогадами, як це буває у замкненому жіночому колективі. Інші історійки занурені у будні бібліотеки, вони нагадують замальовки з щоденного життя книгозбірні і водночас завдяки іронії та всеупізнаваності узагальнюють подвійні стандарти нашого суспільства. Таких епізодів чимало, і всі вони виписані соковито, жваво, переконливо, часто з прихованим гумором. Приміром, виставка художника Василя Паршивлюка як необхідний культурницький захід у стінах храму книги, кульмінацією якого стає абсолютно буденний і реальний поворот: «щойно пробила четверта година – перша зміна, не змовляючись, зірвалася з місця і покинула зал». Або історія з «медичним серіалом» – сексуальними сценами, які спостерігають увечері бібліотекарки у сусідніх вікнах університетської клініки (звідси їхня загадкова для директора любов до другої зміни). Або опис «знаменного дня», коли величезний стелаж упав на Андріяну Пилипівну, яка з колегами хотіла приховати мішок картоплі. Таких мікросюжетів у тексті чимало, і вони сигналізують про те, що авторка не полишає техніку новели і в жанрі повісті, майстерно нанизуючи окремі розповіді на стержень основного конфлікту. Коли Марина Єщенко означила свій твір як пригодницьку повість, то, очевидно, мала на увазі не події, які часто пов’язані із ризиком, а те, що несподівано трапляється, тобто якісь непередбачувані випадки. Саме вони і творять різноманітне плетиво абсурдного життя на сторінках книги.
Попри легкість письма (відповідно – читацької рецепції), твір позначений ускладненими наративними партіями: тут три оповідача. Це третьоособовий наратор (його роль мінімізована), два Я-наратори, тобто Анастасія та директор. У структурі повісті окремі розділи-історійки відокремлені, і це сприяє її композиційній стрункості, а от  переплетення голосів оповідачів часто вводить в оману читача, вимагає його уваги, щоб ідентифікувати, хто ж і що говорить. Можливо, саме в цьому і полягав задум письменниці, але, на мій погляд, такий прийом не сприяє цілісності читацького враження від талановитого тексту.
Тож чи виходять бібліотекарки заміж? Читайте Марину Єщенко і знатимете відповідь на це запитання.

Ніна Бернадська,
доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, фахівець з теорії роману та української літератури ХХ століття