Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Ярослава Поліщука "РЕвізії пам’яті"

29.03.2012

Надія Мориквас

Література в пошуках втраченого часу

 

Поліщук Ярослав. РЕвізії пам’яті : літературна критика / Я. О. Поліщук. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 216 с.


Чому ми такі? Що сформувало і продовжує формувати нас? Що єднає нас, сьогоднішніх, із минулим, із досвідом попередніх поколінь? Можливо, це і є основні питання, на які шукає відповідей сучасна література. Об’єктом аналізу у новій книжці відомого вченого-літературознавця Ярослава Поліщука «РЕвізії пам’яті» є поетика пам’яті. Прикметним для сучасних письменників, на думку критика, є спроби тематизувати або концептуалізувати минуле. Однак йому йдеться про ширше розуміння концепту історії й пам’яті.

Будь-який творчий імпульс, який посилає людина у простір, має колір, який зумовлюють кілька складників: місце, час і вся культурна передісторія людини, яка пише. Тобто теперішнього часу у чистому вигляді в житті не буває, тим паче – в літературі. Ось чому, порівнюючи твори Олеся Ільченка («Місто з химерами») і Володимира Даниленка («Кохання в стилі бароко») про Київ, критик зауважує, що обидва, пишучи про сучасне місто, занурюються в його історію, в його традицію. В обох романах сучасне й минуле переплітаються, водночас твориться образ модерного Києва, який ще, може, й зберіг візію містичного міста Михайла Булгакова.

Ось чому – «Схід Сергія Жадана». У цій статті аналізуються нові твори цього популярного письменника, себто прочитаного, прийнятого багатьма. Критик, розширюючи рамці звичного читацького сприйняття, досліджує ґрунт, на якому зріс Жадан і його поетика «великої депресії». Це простір промислового Сходу, де стоячи вмирають заводи, колишні гіганти радянської індустрії. Тут пейзажі,звісно, не львівські, іронізує критик, маючи на увазі, що саме з таких пейзажів і виростають герої Жадана, його ж ровесники, що вперто відкидають постсовєтські стереотипи, що є часто ідеалами їхніх батьків. Бунт цього покоління, яке відчуває себе на маргінесі історії, незворотний.

В рецензії на роман Володимира Лиса «Століття Якова» критик увиразнює проблематику часу. Здається, цей твір немов спеціально написаний, щоби додати відповідей на питання: «що нас формувало?» Відповідь: у тому числі – й приватний досвід звичайного селянина, який вижив всупереч драматичній українській історії ХХ століття. Чи ж боровся він зі своєю епохою, як стверджує критик? Тільки фактом свого існування. Чи не передалася нащадкам його пасивність і терплячість (завдяки чому він і дожив до ста літ)? Критик делікатно й проникливо водночас відчитує ті смисли, які були закладені в романі письменником.

Запрошуючи до наступної статті, критик з першої ж фрази творить контекст: мовляв, хто любить Любка Дереша, не зможе оцінити Олександра Жовну. З радістю побачила серед рецензованих авторів ім’я цього письменника. Пам’ятаю смак його оповідань ще з часів «Літературного Львова» кінця 90-х. Вже здавалося, він там і залишився, якби не підсумкова книжка прози «Її тіло пахло зимовими яблуками» (2008), яка не пройшла повз увагу критика. Погоджуюся з усіма оцінками: легке ретро, неповторне письмо, не подібне на стиль інших українських авторів межі тисячоліть тощо. Але як прочитується Жовна в контексті студій про поетику пам’яті? Буквально – своїми творами, які передають психіку українців епохи переходу до нового суспільства у 80-90-х роках минулого віку. Це зафіксована пам'ять про стан людських душ у той час.

Підозрюю, що розділ ІІІ «Жіночі апокрифи» був придуманий автором зумисне – для того, щоби умістити статті про романи Ліни Костенко і Оксани Забужко поряд. Бо досі не помічала, щоби цей фахівець літератури ділив її на жіночу й чоловічу. Справді, дуже корисно прочитати фахову рецензію на «Записки українського самашедшого» і «Музей покинутих секретів», які найбільше, і то дуже бурхливо, обговорювалися упродовж одного-двох останніх років. Не вистачає тут, на мою думку, рецензії на роман Василя Шкляра «Чорний Ворон». Адже всі три твори, кожен по-своєму, пов’язують сьогодення з епохою, яка вже стала історією, та досі відбивається в серцях наших сучасників, ділить їх на табори, а часом об’єднує – у пошуках відповіді на питання: де і коли ми схибили, що вплинуло на нас, нинішніх?

Видається, що книга вибраної літературної критики Ярослава Поліщука «РЕвізії пам’яті» не містить жодного, написаного «спеціально», тексту. Кожна стаття, чи вірніше, розгорнута рецензія на книги сучасної української, а в останньому розділі і зарубіжної літератури – це плід постійних студій і спостережень над триванням слова. Навіть якщо мова йде про новинки, ще не вистиглі від читацької байдужості. Так само органічно сприймаються тут рецензії на твори зарубіжної літератури, з якими український читач здебільшого не ознайомлений. У розділі «Чужі дзеркала пам’яті» вміщені відгуки на книжки Александра Ф’юта, Герти Мюллер, Марини Левицької, Павела Смоленськогго, пізню есеїстку Мілоша. Для Ярослава Поліщука, ученого-україніста з ім’ям міжнародного формату, така лектура є цілком природною. Вона повертає наші книжки до спільного європейського культурного контексту.

Очевидно, через брак літературних журналів, а ще – через брак українського перекладу більшість шанувальників книги тільки чули ім’я Герти Мюллер, недавньої лауреатки Нобелівської премії. А про те, що ця висока винагорода – за роман, дія якого відбувається в Україні часів сталінщини, що письменниця зобразила каторгу на Донбасі (і що була така каторга – для виселених румунських німців), знає небагато. Власне рецензія Я.Поліщука, опублікована спершу в Літакценті, була першим відгуком на цей твір. Вкрай важливим видається мені й відгук критика на книжку польського публіциста Павела Смоленського «Похорон різуна» (переклад з польської Андрія Бондаря, 2007). У цій книжці журналістських репортажів йдеться про суперечливу історію польсько-українських конфліктів середини ХХ століття, що й досі розділяє наші народи… Це пам'ять про минуле, яке досі переосмислюється.

Кожен, хто пише, навіть якщо пише про давно минуле, передає дух часу, своє, нинішнє світосприйняття. З цього огляду пам'ять можна розцінювати і як універсальний критерій літературної творчості, і як основний чинник формування письменника і читача. Власне до такого розуміння підводить книжка Я. Поліщука, який відомий тим, що вміє вловлювати тенденції і творити контексти. Це книжка і для спраглого читача критики (є така категорія читачів!), і для кожного, хто любить «серйозну» літературу. «РЕвізії пам’яті» – добрий путівник у книжковому морі. Читати його цікаво, немов художню річ – завдяки вишуканому стилю, ненав’язливій аргументації та інтризі, яка творить сюжет кожної окремої розвідки. Власне, це є збірник окремих розвідок – про імена, твори, явища і тенденції. І дуже добре, що авторові вдалося натрапити на справді якісні літературні твори, з одного боку, а, з іншого, задовольнити наш читацький інтерес до цікавої, неординарної критичної думки про них.

Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (07.06.2012)
Переглядів: 816 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]