Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Євгена Барана "Наодинці з літературою..."
23.05.2011

Олег Соловей

«Божевільний будильник» Євген Баран...

Роман з Літературою

 

Баран Євген. Наодинці з літературою... : щоденникові нотатки, есеї / Є. М. Баран. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2007. – 172 с.

 

 Письменницькі щоденники, як на мене, - чтиво направду захоплююче. Поготів, коли йдеться про оприлюднення творів не колишніх бронзових клясиків, а наших із вами сучасників. Основними об´єктами обсервації в таких щоденниках виступають люди і книги. В наш час цей жанр стає все більш популярним. Є уже навіть кілька письменників, що не перший рік друкують свої щоденники, - варто згадати, принаймні, щоденники П.Сороки, К.Москальця, А.Дністрового... А дехто з них, як от Петро Сорока, вважає сьогодні цей жанр провідним (якщо не єдиним) для своєї творчої діяльности. Не буду великим ориґіналом, коли зауважу, що це направду цікавий жанр. Узнаєш про людину значно більше, бачиш книги, які вона читала й чуєш думки, тими книгами викликані. Несвідомо приміряєш ці думки на себе й порівнюєш із власними думками стосовно тих самих творів або людей. Бачиш багатьох людей, зокрема й спільних знайомих, дізнаєшся про специфіку їх стосунків із автором щоденника; чуєш уривки з листів, зокрема й до себе рідного; на марґіналіях такого тексту виникає ще й письменницький побут, окремі деталі якого завше бувають цікаві, бо дозволяють побачити письменника в звичайних людських, аж надто людських, умовах, себто в умовах максимально несприятливих, скажімо, для творчости.

 Єдине, чого не буде в подібних нотатках ще за життя їх авторів і персонажів, - так це якихось бодай мінімальних окрушин із царини їх інтимного життя; ніяких закоханостей, жодних пристрастей, - ніби письменники й живуть лише заради книг - задля їх читання або написання. Але ця відсутність не викликає відчуття чогось, на кшталт фальшу, - максимум, що відчуваєш, це присутній ефект умовчання; зрештою, це також стилістична фіґура. Якщо ж врахувати, що майже усі письменники мають дружин і дітей, то згадана недомовленість у їх щоденниках сприймається з цілковитим розумінням. Хоча, погодьмося, було би цікаво дізнатися щось про цю сторону їх життя; поготів, що існує думка, що в письменників цей сектор життя є завше заповнений понад цікавими та драматичними фактами і подіями... Втім, чи не з кожного такого щоденника невідпорно тисне похмура людська самотність; і добре, коли поруч є діти, дружина й друзі, численні проблеми яких суттєво відволікають, тим самим рятуючи від численних химерних відлунь, не говорячи вже про паскудне місячне сяйво, яке іноді зазирає у вічі і позбавляє людину такого вагомого внутрішнього спокою.

 Вперше Є.Баран подав мінімальні фраґменти зі свого щоденника в книзі «Звичайний читач» - лише три з половиною сторінки записів за 2005-й рік. Це катастрофічно мало, але й такий мінімалізм із зашифрованими іменами давав розуміння про стиль, специфіку щоденникового мислення автора та його толерантність: «10.12.95. Н. замовк десь з 15 листопада. Як казав про нього Петро Л., він був би нормальним хлопцем, якби не писав віршів». Хто насправді такий, цей Н. - цілком зрозуміло навіть мені, не лише авторові щоденника й Петрові Л. зі Львова. Але я, подібно до Є.Барана, не бачу потреби зайвий раз травмувати людину. Так є, й так повинно бути. Втім, у значно повнішому щоденнику 2000 - 2006 років читач зможе знайти аж надто чимало відвертих і нелакованих місць про достатньо відомих сьогодні письменників. У щоденнику розгортаються кілька сюжетних ліній. Одна з них - стосунки Є.Барана й С.Процюка, двох давніх друзів-колег, настільки давніх, що автор щоденника час від часу фіксує своє охолодження до товариша. Із не надто загадковим N. - узагалі перериває епістолярне взаємнення, але тільки для того, аби знов його відновити. Люди втомлюють значно серйозніше за літературу, - приблизно  таким є один із висновків. Люди часто бувають невдячні - це ще одна істина. Але, врешті-решт, усе окупається літературою, у житті письменника все саме так і відбувається. Я свідомо не цитую зі щоденника Є.Барана, бо цитувати його можна із задоволенням і безкінечно, настільки інтриґуючим чтивом є цей щоденник критика, на відміну від тієї ж «Келії чайної троянди» К.Москальця. Можливо, причина захована у темпераменті, у співпадінні або неспівпадінні якихось не зовсім проявлених реґістрів, не знаю.

 Іноді автор не коментує зображені сцени, як от у випадку з презентацією книги есеїв про свободу: «Так собі презентація. Ульяненко: «Тут сидить «местный писатель» Процюк, з яким я хочу випить. Оце і єсть свобода»...». Як на мене, марно Є.Баран не коментує Ульяненка. Втім, можливо, на час появи нотатки автор не вважав за потрібне ще й коментувати її. Але наважуся додати власний коментар до цих слів Уляна, хоча я і не був присутнім на тій презентації. Сам формат зустрічі-презентації, як на Уляна, містив формалізм, нудьгу і навіть очевидну несвободу. А в залі сидів С.Процюк, його добрий знайомий і доволі близький йому за духом прозаїк, неформальне спілкування з яким представлялось Улянові значно цікавішим за висиджування на презентації. Тобто, я хочу сказати, що його репліка в жодному разі не була якимось бовканням марґінала, якому не терпиться випити; цей письменник всього-на-всього у свій автентичний спосіб висловив те, про що насправді йшлося в серйозних і патосних висловах інших людей під час презентації. Це я до того, що авторові щоденника варто деякі речі все-таки коментувати, тобто пояснювати. Висловлюючи принаймні власне бачення й розуміння, не полишаючи їх натомість у ситуації небажаної двозначности. Бо читачі трапляються різні, треба мати на увазі всі їх ґатунки...

 А, зрештою, я цілковито приєднуюсь до Василя Слапчука, який слушно й проникливо писав у післямові до цієї книги: «На перший погляд, Євген Баран написав книжку абсолютно відмінну від усіх своїх попередніх книг, проте якщо розмислити - різниця не така вже й велика. Як мені здається, специфіка його письма не змінилася (хіба щоденник не можна назвати рецензією на порухи душі і тіла?), просто автор пішов далі, від чужих книг та творів, у контексті яких неодмінно прозирало його «Я», до власного «Я», у контекст якого тепер вводиться література (зверніть увагу на назву книги), - змінився навіть не об´єкт дослідження, а скоріше напрям, автор зайшов з іншого боку. Тож не треба думати, що Євген Баран заліз на чужу парафію, він лише розсунув поле діяльності або, як сказав би Мішель Уельбек, «розширив простір боротьби». Ця книга, основою та родзинкою якої є щоденникові нотатки про українську літературу й людей цієї літератури, як на мене, є найбільш захопливою й читабельною серед інших видань Є.Барана. Пора б йому вже подумати про оприлюднення й відповідну своїх щоденників за наступні чотири-п´ять років. Переконаний, вони знайдуть свого читача, хай навіть і у кількості ста примірників. На відміну від А.Кокотюхи, я не вважаю стотисячний наклад свідченням письменницького успіху. Не накладом, а сумлінням, фаховістю й відповідальністю збагачують книги національні літератури.      
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (08.06.2012)
Переглядів: 433 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]