Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Євгена Барана "Наодинці з літературою..."
28.01.2008

Ярослав Поліщук

Автопортрет


Баран Євген. Наодинці з літературою... : щоденникові нотатки, есеї / Є. М. Баран. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2007. – 172 с.

Схоже, публікування актуальних щоденників стає модою. І нема на те ради, як кажуть галичани. Ще нічого, коли б ішлося лише про преференції жанру, – кожен вибирає таку форму, яка здається йому найвідповіднішою до його творчих можливостей, матеріалу та ситуації. Та проблема, як здається, глибша. Щоденник – один із найтрадиційніших літературних жанрів, така собі остання територія, на якій автор міг зберігати й неподільно утверджувати своє право приватності. Правда, досвід ХХ століття, а власне - підневільного існування в тоталітарному суспільстві – розмив і цей останній острівець незалежної думки. Бо в щоденниках тієї пори, поруч зі сподіваною щирістю, подибуємо мовчання й брехню, – словом, вони прозраджують цинізм і жорстку самоцензуру як властиву атмосферу свого часу. Слава Богові, це в минулому. Нинішній літератор знову може тішитися необмеженою свободою фіксувати у щоденнику все, що тільки видасться вартим того.

А все ж оприлюднення актуальних, ще «теплих» щоденників викликає дивне враження. Зазвичай, коли говоримо про цей жанр, передбачаємо певну дистанцію, що ділить автора й читача, – не лише хронологічну, відносну, а й, сказати б, екзистенційну, абсолютну. Це робить наратив щоденника незворотнім: авторські оцінки сприймаємо як факт, як самодостатній монолог, з ними – при всьому суб’єктивізмі – марно дискутувати. Немає сенсу влаштовувати овації чи освистувати актора, якщо він уже давно покинув театр. Таким принаймні є відчуття, коли читаєш щоденники Аркадія Любченка, Григора Тютюнника чи Юрія Луцького.

Інакше – зі щоденниками, які виходять з-під пера сучасників. Оцей бар’єр комунікації в них, зрозуміло, втрачає значення. Взагалі, функції жанру якнайістотнішим чином змінюються, наближаючи його до власне літературних (штучних) форм і позбавляючи автобіографічної (природної) безпосередності, котра завжди була найпитомішою ознакою діарію. І якщо читач відстежує запропоновані йому, скажімо, рефлексії 2006 року, він мимоволі співвідносить їх із власними враженнями, тобто з пасивного глядача чужого біографічного спектаклю перетворюється у співучасника дійства, хоче чи не хоче того письменник. При цьому, попри всі запевнення автора у щирості й патетичні пасажі, важко відпекатися підозри, ніби щоденникар таки кокетує... Бо як інакше пояснити, що він конче хоче показати літературні кухні, комори й закамарки? Ніби від цього нам буде ліпше смакувати те, що зберігається, шаткується чи випікається у цих службових, зрештою, приміщеннях? Оцінки такого автора тим-то цікаві й контроверсійні, що надаються до дискусії чи навіть провокують її.

Щойно до «живого» діарію додано ще одну книжку – критика Євгена Барана. Автор скромно називає її «щоденникові нотатки». Справді, найбільшу частину видання становлять приватні записи з чіткою хронологією – від початку 2000-го року до кінця 2006-го. Поважний семирічний відрізок часу, аби в його межах порозмислювати про поточну літературу, про те, що в ній зазнало змін, а що лишилося невразливим і відпорним до дії часу. Загалом, «нотатки» Євгена Барана цікаві; вони, з одного боку, окреслюють контури його особистих уподобань та смаків, коло спілкування, творчих пошуків, сумнівів та розчарувань. З іншого ж, справа не обмежується лише приватними враженнями, як зазвичай буває у щоденниках, – автор не оминає увагою ні загальної ситуації в країні, ані вражень од рідної Галичини, ані своїх родинно-побутових обставин.

Саме цим і приваблює щоденник Євгена Барана. Це своєрідна мапа його творчої особистості, з чітко зазначеними приємними місцями та зонами ризику. Безпосередні, емоційні, а іноді й сентиментальні висловлювання автора, власне кажучи, інтригують читача, розкриваючи духовний світ окремої людини. В основі – конкретні враження пережитих днів, бо Євген Баран оцінює дійсність саме в її плинності, а літературу зовсім не вважає панацеєю од усіх лих, лише «блідою скалкою життя» (с. 10). Отож, фіксація родинних подій (передусім радості пізнання світу авторовими дітьми, але також спілкування з мамою, дружиною, братом) природно чергується із враженнями від літературних презентацій, зустрічей та розмов.

Діарій Є. Барана є, таким чином, доброю хронікою літературного життя «феноменального» Івано-Франківська. Це життя, по-перше, доволі активне й різноголосе, як доводить автор. По-друге, воно завжди має в собі відвертий чи прихований струмінь конкуренції, змагання, творчого поєдинку, інтриги. По-третє, рідний авторові Станіславів, справді, можна вважати середовищем репрезентивним, він слугує своєрідною міні-моделлю всієї сучасної літератури в Україні. Адже в місті нуртують ті самі течії та вири, що й у літературних салонах інших наших центрів, воно зазнає тиску поколіннєвого чинника й зударення різних ідеологічно-світоглядних позицій. Є. Баран не без дотепності коментує одну з презентацій, коли предметом обговорення була російськомовна література Прикарпаття. Хоча, звісно, виразно проявляється й монолітність Галичини, принаймні, з мовного питання, – бо українська література тут, як ніде, органічна на тлі культурного обличчя сучасності.

Як сказав поет, «росте Антонич і росте трава». Щоденниковий жанр дозволяє все це поєднувати, за всієї непропорційності різних пластів. Таке поєднання відбувається через постать самого суб’єкта оповіді, зокрема - через топос правди, який він прагне послідовно утверджувати у книзі. Здебільшого це сприймається органічно, проте іноді нагадує котурни збурених почуттів та окремих упереджень.

Тематичний спектр щоденників Є. Барана приховує першу суперечність, яка, однак, упадає в око. Це суперечність самоцензури. Назва книги вказує, що читачеві належить сподіватися розмови про літературу. Безумовно, автор відбирав зі своїх записів те, що характеризує літературні рефлексії та може бути цікаве іншим. При цьому цілісність щоденникової оповіді, більшою чи меншою мірою, улягла певній дискримінації. Не про всі літературні справи автор говорить відверто, зокрема замінює окремі прізвища криптонімами (що, зрештою, зрозуміло, з огляду на некоректність публікації актуальних вражень суто приватного характеру, про що вже йшлося вище). Крім того, як бути з роздумами публіцистичного характеру – про країну, владу, політичну ситуацію тощо? У «живому» щоденнику такого типу враження навряд чи заскочать читача новизною та оригінальністю, адже, за потреби, можна знайти сильніші аналітичні тексти, де про всі ці речі написано більш розважливо й переконливо. Отже, окремі з наведених роздумів автора виразно «пробуксовують» у наближенні до читача, як-от оцінки поточної політичної ситуації.

Чого передусім належало сподіватися в межах жанру, – то це безпосередніх оцінок актуальної літератури. Такі оцінки є в тексті Євгена Барана, переважно конспективні й суб’єктивні, як і мають бути перші відгуки на прочитане. Інакше кажучи, йдеться про такі собі чернетки й заготовки рецензій та статей, у яких ступінь осмислення матеріалу буде більш виважений та продуманий. Вони цікаві й оригінальні остільки, оскільки не втілені в інші форми. Але ж автор уже здебільшого оприлюднював свою позицію зі згаданих питань – у повноформатних рецензіях та відгуках, у виданих нещодавно збірках, урешті. У такому випадку щоденникові нотатки втрачають актуальність, а їх вартість редукується до характеристики самої особистості критика. До того ж не тільки високих творчих амбіцій, на брак яких Є. Баран, ясна річ, скаржитися не може.

Сповідальний тон привертає увагу та надає цьому діарію певного шарму. Критичні й самокритичні зауваження (а полемічний поріг мислення автора досить високий, недаремно ж маємо до справи з критиком) сприяють довірі читача до окремих його суджень та висновків. Євген Баран відкидає нарцисичну самопроекцію. Інколи вона, одначе, продирається крізь табу й заявляє про себе у старанному нотуванні оцінок своєї особи в листах та відгуках друзів, навіть у незґрабному студентському віршику. Проте назагал автор постулює себе (послідовно, як і раніше, зрештою) звичайним читачем, без особливих претензій. Тим паче, що тверезо оцінює сучасну добу, коли систематичне читання зі звички перетворюється у рідкісне дивацтво. «...Я всеїдний читач, винятковий у своїй всеїдності. Але в жодній мірі не є критиком. Просто я – звичайний читач у незвичайній культурній ситуації. Тільки й усього...» (с. 82).

Утім, Євген Баран чітко зазначає свою зону присутності в літературі, свою світоглядну позицію, що провокує конфлікт і протистояння з частиною письменницького істеблішменту. «Останні відголоски романтичного ідеалізму в українській літературі.
Настає час прагматиків. Чи допоможе їм цей практицизм, який межує із цинізмом? Не знаю і знати не хочу. Цього нового «рембівського» (сталлонівського) літературного антисвіту. Тихе життя тихої провінції з її тихими радощами – одна з останніх моїх ілюзій гармонійного світу...» (33–34).

Умови приватного гармонійного світу раз по раз порушуються іззовні. У тлі щоденників Євгена Барана залишається і сіра, задушлива доба кучмізму, і сплеск помаранчевої осені 2004 року, і наступні контроверсії влади та політики. Рефлексії автора нерідко зосереджуються на мотиві проминальності. Недаремно так часто в його оповіді вигулькує тінь смерті: ідеться про втрату улюблених російських акторів, загибель рідних, однокласників, колег. Цей мотив неминуче переходить і в есеїстику, розгортаючись там у цілісніші, епічні образи.

Щоправда, не все так просто з культивованими автором правдою та щирістю. Часом Є. Баран мимохіть виявляє нотки заанґажованості чи упередженості. Спрощуючи, можемо звести це до двох комплексів – Андруховича та Процюка. Автор просто приречений позиціонувати себе щодо цих письменників, а утерті стереотипи та плітки нашого літературного «двору» провокують його вкотре брати слово, з’ясовувати та декларувати свої оцінки. Тема Степана Процюка особливо делікатна: вказуючи на огріхи та недотягнення його письма, Баран разом із тим схильний до вибачливих та виправдальних інтонацій; він не приховує, що сприймає прозаїка з належною повагою і серйозністю, тільки от час для розгортання його епічного проекту вважає невідповідним. Не кажучи вже про те, що саме Процюк – один з найколоритніших персонажів щоденника, думка якого дуже важлива для автора, а приятельські стосунки високо поціновуються.

Зворотний ефект – оскарження – спрацьовує щодо Андруховича. Шкода, що, нівелюючи заслуги опонента, Є. Баран сам мимоволі доходить до пліткування, – наприклад, завищує розміри його премій та дискредитує окремі успіхи.

Окремий розділ книги утворила есеїстика Євгена Барана, писана та друкована в останні роки. За обсягом цей розділ значно скромніший, ніж попередній («щоденникові нотатки»).

Та справа не лише в такій диспропорції. Те, що не завжди впадає в око в щоденникових записах, однозначно виявляється у другій частині, – самоповтори. Окремі спостереження діарію (наприклад, про смерть однокласниці Тані чи колеги Леоніда Куценка, про ювілей Франка) розгортаються в самостійні зв’язні оповіді. Не заперечуємо вартості есеїв, які доводять вправність автора, його добре опанування літературної риторики. Але подавати їх під однією обкладинкою зі щоденником було не найкращою думкою: таке сусідство прозраджує композиційну недосконалість книжки.

Висловлена оцінка, можливо, надто категорична й випливає з консервативності мого погляду на жанр щоденника. Так уже склалося, що мені більше до вподоби читання діарію як остаточної й завершеної в собі оповіді «про час і про себе». Чи конче сущому авторові, якому доступна вся гама літературних форм, вибирати жанр «денника» для спілкування з читачем, – питання риторичне. Допускаю це як прийом містифікації (чи – самомістифікації?), але в такому випадку закрадається сумнів щодо декларацій щирості й правди, в які нам пропонують довірити. Така правда лишається векселем без покриття, бо, так чи інакше, автор говорить лише «про себе» й «за себе». І власне, в цьому останньому він симпатичний та переконливий. Без претензій на більше. Тому-то «Наодинці з літературою» Євгена Барана сприймаю як своєрідний автопортрет, а не щоденник у властивому значенні. Як документ стилю мислення й способу світосприйняття критика Євгена Барана.



Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (08.06.2012)
Переглядів: 435 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]