Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Анжели Димчевої «Игли в съня/Голки уві сні»

27.04.2017

Олег Соловей (м. Вінниця)


Обриси останнього берега


 

Димчева Анжела. Голки уві сні : ліричні фрагменти / Анжела Димчева ; пер. з болгар. Миколи Мартинюка та Віктора Мельника ; обклад. й ілюстр. Райни Дамяні. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2017. – 148 с.
 

Історії, ясна річ... Усі люди поміж собою

схожі. Для чого ж ми нудно розповідаємо все

нові й нові історії? Остаточна вичерпаність

роману. Повчальних смертей уже не існує:

сонце згасло. Ми потребуємо несусвітні

метафори, щось на кшталт релігії, яка бере

до уваги існування підземних автостоянок.

Мішель Уельбек. «Історії»

 

Чергове видання-білінгва від видавництва «Твердиня» представляє читацькій увазі збірку болгарської письменниці (поетки й критика) Анжели Димчевої «Голки уві сні». Перекладачами виступили Микола Мартинюк і Віктор Мельник. Що це за голки, яким присвячена та з яких складається книжка? Про це дізнаємося дещо вже з передмови Любомира Левчева: «Ці короткі фрагменти були написані Анжелою Димчевою упродовж чотирьох років і відображають її погляд на світ і людину початку 21 століття. Акцент робиться на сутності мистецтва, зокрема – на ролі, бутті та складному внутрішньому світові митця в сучасній Болгарії; вона не нав’язує категоричних думок, а промовляє кришталево чистими метафорами про варіативний характер ряду понять і актуальних дилем у взаєминах в сучасному суспільстві: любов, лицемірство, ненависть, нещастя, релігія, смерть, обман, гроші, крадіжка ідей, слів, повернення, ілюзія, заздрість, “нескінченний перехід”, самонавіювання, помста, свобода, точка перетину і т. ін. Я вже казав якось: не надія помирає останньою, на жаль! Останньою помирає ненависть. Давайте подумаємо про ілюзії, які тануть сьогодні на наших очах, – про що нам говорять ці авторські фрагменти». Отже, йдеться передовсім про думки, обрамлені живою авторською емоцією. Ясно, що це ті думки, які не полишають нас ні на мить, викликаючи строкатий спектр емоційних реакцій на світ довкола, на нову і не надто комфортну реальність ХХІ століття: «Християнська цивілізація здається без бою – це криза релігії, в якій після 2000 року вже немає істинної віри, а тільки глобальні інтереси; сьогодні європейські церковні інститути – то просто фінансові корпорації». Слушно, а крім того ще й сміливо, знаючи, яку безмежну владу мають сьогодні згадані інститути, поготів – у православних суспільствах. Професор Кирил Топалов своєю чергою додає в післямові до книги: «Читаючи рукописи Анжели Димчевої, залишився переконаним, що це їй дало багатий успішний досвід для дебюту і в такому непростому літературно-філософському жанрі, який обов’язково потребує не тільки письменницького, а й людського досвіду. Життєва й художня зрілість її мислення дозволяють їй проникнути на численні території думок і почуттів котрі зазвичай пропонують широкий спектр поштовхів для художнього осягнення “обставин буття”, на які людина не завжди звертає достатньої уваги, вважаючи дрібними й банально-щоденними, або ж, збита з пантелику саме в банальній повсякденності, втратила своє внутрішнє око для найповніших і найважливіших із них. <…> Вражає широке коло “тем”, які вибудовують простір художньої інтерпретації авторки, підкреслена сповідальність цієї інтерпретації, характерна й пізнавана риса творчого налаштування Анжели Димчевої у її дотеперішній поезії, що не тільки робить книгу авторсько-читацьки впізнаваною, але й допомагає її сприйняттю радше як поетичної, ніж есеїстично-етюдної». З наведених цитат читач уже розуміє, що зустрівся із текстом, авторка якого балянсує між лірикою та есеєм, перебуваючи, по суті, на природній своїй території. Тим більшого, за таких обставин, можна вимагати від неї.

Основне відчуття від книги пов’язане з втратами та поруйнованими ілюзіями, точніше з ситуацією прощання із ними. Вже перший запис занурює читача (передовсім болгарського) в атмосферу травми, ледве не відчаю: «Болгарія – пляма від попелу на карті світу». Попри те, що речення це звучить у спокійній інтонації ледве не банальної констатації. Або те саме, але у ширшому контексті: «Сьогоднішнє посттоталітарне суспільство в Болгарії – сирота з потворним емоційним розвитком; для нього всі моральні цінності поступово стали віртуальними іграми. Віртуально убити й украсти не гріх, просто потрібно тренуватися, щоб полегшити їх сприйняття суспільством в реальності. А інтимні таємниці політиків несподівано перетворилися на PR-кампанії, рівноцінні грошам і владі. Поки герої коміксів не вийшли зі зброєю на майдани і не закрутили рондо історії… Є під сонцем дещо нове – збочення бути політиком». Відштовхнувшись від проблем її батьківщини, авторка невдовзі сягає ширших узагальнень, говорячи про глобальний світ і безмежні можливості для людської комунікації, які лише поглиблюють та пришвидшують загальне падіння в морок фальшивої та імітаційної екзистенції: «Отруйне інформаційне опромінення – повільно діюча отрута, що деформує на генетичному рівні – клітинне, психічне, емоційне. Світ – не просто божевільня, він будує інкубатор знеособлення – там незабаром з’являться на світ однакові, нечутливі бройлери – без м’язів, без усмішки, глухі та сліпі до автентично природних дотиків. Можливо, й любов буде вимірюватися бітами інформації, а самопочуття індивіда – мегабайтами його мозкової потужності. О, як вони тоді позаздрять нашій свободі обійматися невіртуально…». Або, знов-таки, актуальне не лише для Болгарії, а для всієї евроатлянтичної цивілізації: «Повітря настільки переповнене аерозолем лицемірства, що люди починають зазнавати мутацій. Площина очевидного – це, по суті, ребус примарностей». Перманентна редукція колись вагомих конвенційних понять і категоричних імперативів (як певного комплексу правил: «Злам ілюзій страшить не менше, ніж зламаний хрест. Кожний символ – наслідок обманутих очікувань, а їхня тінь змінила форму, але не дихання»), – це, певно, і є світом сучасної літератури, художньої та всієї іншої літератури останніх років двадцяти п’яти. Передовсім ходить про прощання зі світом справжнього та автентичного, зокрема й мистецтва: «Читач (глядач) шукає сьогодні тільки “таблетку” інформації». Або ось так, із алеґорією: «Самозаражене ілюзіями Мистецтво не поміщається в кишені, на тарілці, в домі чи сім’ї. Воно є частинкою міфічної влади – комашкою надодержимості, яка несподівано злітає. До вогню…». Або й суворіше та глибше, уникаючи тропів, натомість апелюючи до проблемно-історичного, що зазнає остаточної верифікації в наші дні: «Сьогодення – на шляху до здійснення пророцтва Ролана Барта, що світ рухається до фетишизації емблеми “Письменник без літератури”. Мова перестає описувати історичне й ментальне буття людини як соціальної істоти, романна форма мінімізувалася до хаотичної картини первинних пристрастей, а поема та класичний вірш поступаються місцем східним формам – хоку (тривірш) і танка (п’ятивірш), як і мініатюрі, есею, поетично-музичній репризі… Метафора і найуживаніші тропи досягають крайніх метаморфоз – або абсолютно абстрактні, або до смішного знеособлені. Якщо мовна структура вже не шукає просторового розміщення, а “базікає” горизонтально – тут і зараз – щоб “вхопити” читача з першого ж мимохідь кинутого погляду, імітувати якусь істину, незалежно від того, чи нашкодить вона кому і чи мова йтиме про її першопричину, про виконання божественної місії – Любов!». Або й зовсім у стилістиці благання-попередження: «Відчиніть вікно, поки комп’ютерні “вікна” не замурували нас остаточно…». Зустрічаємо дещо й про цеховий вимір (зокрема й про те, чому не буває так званих літературних шкіл, sic!): «Пишуча братія… Настільки недоречне словосполучення! В чорнилі різних авторів гени настільки несумісні, що почерк – це, по суті, відстань. “Братство” двох пер було б рівноцінним епігонству, плагіату чи… авторському самогубству». При цьому авторка воліє бути чесною та зрозумілою без зайвих підтекстів, алюзій та інших текстових ускладнень; адресатом її думок є передовсім звичайні люди. Природня метафоричність поетки, тим не менше, вносить свої корективи, й над деякими сентенціями читачеві доводиться призупинятися, аби подумати трохи довше: «Шлях між двома творчими душами є незримою любов’ю. Антеною в небутті. Чорною дірою, яка об’єднує і розділяє їх». Втім, хто про що у таких випадках, а поет – про поезію: «Поезія – найзаразніша хвороба, яка лікується ще більшою кількістю поезії…».

Але, про що би не писала жінка, вона завше пише про любов. Або про негаразди із нею. Отже, можна припустити, що жінка завше пише й мислить чоловіка, і А.Димчева – тут не виняток: «Мене звинувачують, що надто багато копаюся в питаннях любові. Але що об’єднує людство? Сім мільярдів любовних історій… І кожна заслуговує бути розказаною, а не повні ненависті сценарії політиків, злодіїв і вбивць». Або: «Конвульсії Землі виглядають як відображення нерівномірного ритму мільйонів закоханих сердець». Або інакше, але насправді в тому ж напрямку: «Отримавши все, людство б загинуло. Не від переїдання, а через відсутність уяви. Особливо в любові…». Цілком очікувано та природньо з любов’ю пов’язана ненависть, якій також знайдено місце в книзі: «Тваринне в людині страшніше за простий інстинкт, тому що – крім боротьби за виживання – вона рухається через ненависть». І ще раз про людину в любові, власне – про особистість: «Навіщо намагатися робити з людини ідеальну статую? Особистість справді красива, коли не може бути врятована від власної гріховності». Соковита думка, життєвий досвід, право на узагальнення, – все це присутнить у останньому реченні, але що на це скаже православна церква? Щодо мене, то я вітаю право авторки на таку особисту свободу, – в думках і вчинках, в житті та в мистецтві, – на те ми й люди, а не покірні вівці під наглядом тоталітарного пастора. Теперішні міркування А.Димчевої досить часто позначені мінорним маркером, походження якого, знов-таки, комплексне (тут і політика, й соціяльно-економічні чинники, й навіть суто біологічний фактор, позаяк авторка все ще жива істота): «Старіння схоже на заразу, проти якої немає вакцини». І знову про любов: «Непоясненне в любові – все мистецтво зачинає свої символи в його пошуку, але врешті-решт пояснює свої твори через знаки ненависті. Заперечення виявляється афродизіаком для публіки, згущенням емоцій, потужнішим викликом. А любов залишається тільки магнітом для уяви – парфумами надії». Але в цього поняття стільки емоційних ракурсів та смислових обертонів, що його не так просто вичерпати, – навіть у жанрі ляконічних максим, що звучать у стилістиці майже одкровення: «Найстрашнішим є не цунамі в океані людей, а порожня кімната, в якій ми колись кохалися». Або щось таке, що представляється суто індивідуальним переживанням миті, хоча іноді, напевно, відкривається й багатьом іншим людям: «Одна лиш невидима нитка взаємності в наших поглядах варта більш за обручку». Досвід людини, будучи в кожному випадку неповторним, водночас надається до таких от узагальнень: «Забуваються дати, люди й події, забуваються перемоги й поразки, та аромат закоханості залишається незнищенним…». Або ось так, із присмаком ледве відчутної провокативности: «Не розумію чоловіків. Вони найпримхливіший природний феномен, в якому одне кулясте еґо за мить трансформується з дощової краплі в агресивний торнадо. Я заплющую очі…». Або і так, – не без нотки заслуженого самовдоволення: «Образ поета – надбудова на фізіономії чоловіка. Це прояв таланту, під чию владу потрапляють тільки розумні жінки».

Як помічає уважний читач, суб’єкт фрагментарних малюнків Димчевої, судячи з усього, вже розгледів конфігурацію останнього берега, він скелястий і непривітний, але уникнути зустрічі з ним уже неможливо. Єдине, що нам залишається, – зберігати власну гідність, хоча б мінімальні рештки колишньої людської гідности, і, по можливості, спокійно сприйняти жахливу невідворотність. «Обриси останнього берега» – це назва крайньої в часі книги вибраних поезій Мішеля Уельбека. У його віршах ідеться про всі ті ж негаразди й печалі сучасного евроатлантичного світу, що і в абзацах Димчевої, лише в іншій стилістиці та іншими словами (більш колючими та жорстокими образами й сюжетними колізіями: «В останній ранок там, де снігу глиби: / Вокзал, народ знетямлений блукає. / Коричневий труп цуценяти – ніби / Метафора: мовляв, тут виходу немає»). Загалом, серйозна вдумлива література створює впродовж останніх ста двадцяти років єдине смислове панно, лейтмотивом якого є пролонґоване в часі прощання з ілюзіями. Можливо, навіть – прощання із людством, принаймні з його культурою. Це прощання відбувається в контексті нестерпного душевного болю, який поширився на всі континенти. І це – ясна річ, печально. Втім, чесність із собою – річ таки необхідна, без цього ніяк. Вселенська суцільна рефлексія агонії й смерти – це і є основне наповнення експресіоністичного літературно-мистецького дискурсу. Але не тільки фіксація злочинів, а інтенція опору. І справа навіть не у Третій світовій, дещо залізно анонсованій світовими маніяками, а в нашому природньому логічному русі – від початку до кінця. Тобто, це історія з апріорі сумним фіналом, – ось, про що забули колись попередити наших предків.

Трапляються в книзі і вкрай суб’єктивні рефлексії-твердження, але це – нормально. Навіть і в тому випадку, коли вони стосуються не лише чайок над морем («Тільки чайки не зрозуміли, що все прекрасне – минуще, і далі продовжують танець над хвилями… Так само, як складки мого духу в руках моря»), але і поетів, себто людей: «Поети не старіють ніколи. Слово – то їхня друга кров, їхня постійна регенерація… Запитайте поета, чим для нього є реінкарнація, і він скаже вам: знов бути поетом!». Але чи не найбільше в цій книзі свідомого й навіть напівусвідомленого оскарження: «У повсякденному віртуальному світі, де погані новини є провідними, хейтерство, перетворене на стиль, прирівняне до гідності. Багато молодих поетів у нас обожнюють хейтерство, карикатурна порнографія заволоділа ними, як чума. Вони починають жити в клітці антимови, яка є не тільки граматичним, а й семантичним нонсенсом». Найбільше претензій до того, що економісти вважають сучасним ринком (явище, апріорі згубне для істинного (чесного, некомерційного) мистецтва): «Сам капелюшок може бути для художника більшим джерелом натхнення, ніж красиве обличчя під ним. Та коли мистецтво підпорядковується вульгарному менеджменту, бачимо тільки товар, а не дух живопису». Зрештою, не Димчева перша фіксує таку печаль. Згадаймо хоч би й нашого В.Домонтовича з його повістю «Франсуа Війон»: «Зневажені янголи, затулюючи обличчя крилами, засоромлено відходили на задній плян. Їх заступили люди, метушливі, самовпевнені й гордовиті. Техніки й банкіри. Біржові маклери, кіноактори, спортсмени. Соціяльні й релігійні реформатори. Учені й винахідники. Будівники крематоріїв. Доглядачі в концтаборах. І всі вони однаково певні себе й однаково горді з влади свого розуму й наслідків праці своїх рук». Із мінором Димчевої складно сперечатися, до нього можна хіба приєднатися. Але що далі? На це питання авторка, по суті, не дає відповіди, перекладаючи її на окремо взяте читацьке сумління. Воно і зрозуміло: все – у наших руках, хоч іноді й здається, що всім заправляють фінансисти й політики. Але насправді, все у наших конкретних руках, – ми завше маємо можливість для пасивного опору; маємо право не приєднуватись до вульгарної більшости, зберігаючи власну самість, залишаючи за собою розкіш вільної духової одиниці. Можливо, саме на це й натякає авторка своїми розпачливими малюнками на тлі брутальної монументальности ринкової сучасности. Якщо услід на Димчевою уважніше придивитися до уявного світового тирлиська-полотна, то кожному вільно буде угледіти обриси палімпсесту справжности (автентичности), – як мистецтва, так і самого життя.

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/04/27/075254.html
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (31.05.2017)
Переглядів: 114 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]