Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія гна книгу Степана Процюка "Тіні з’являються на світанку"

05. 01. 2012

Олег Соловей

Перед самотнім дзеркалом

 

Процюк Степан. Тіні з’являються на світанку : есеїстика / С. В. Процюк. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2011. – 216 с. – Серія «Літературний ексклюзив».

http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/01/05/115544



Завдяки специфіці сучасної доби

 вияви любови сьогодні практично

зведені до нуля. Але ідеал

 любови залишається незмінним. 

 Перебуваючи, як і кожний ідеал,

 поза часом, він не здатний ані

 змінитися, ані зникнути. 

 Мішель Уельбек. «Залишатись живим»

 

Степан Процюк знову приходить до читача із новою книгою есеїв. Значною мірою вона складається з текстів, написаних свого часу для ґазетної колонки у льокальному топосі Івано-Франківська. Натомість, більші за обсягом і вагоміші за змістом, твори друкувалися у всеукраїнських журналах і ґазетах, тож переважно, є вже відомими уважному читачеві. Я давно вже помітив і для себе відзначив (на прикладах есеїв Є. Барана, В. Махна, Ю. Андруховича, І. Андрусяка, А. Дністрового та інших авторів), що есеї значно цікавіше сприймаються не по окремо, а в складі концептуально впорядкованої збірки. У такому вигляді вони зазвичай додають у семантичних обертонах, ніби «підіграючи» один одному й витворюючи цікаві й пишні інтелектуально-почуттєві ансамблі. Актуальним, як на мене, є цей нюанс і для збірки есеїв С. Процюка «Тіні з’являються на світанку».

Нова книга є чітко структурована за п’ятьма розділами. Перший розділ представляє твори глибоко інтимні для автора й, відповідно, вагомі або найвагоміші. Вони ж є і найбільшими за обсягом, вибираючи більше половини сторінок усієї книги. Це такі твори, як «Тіні з’являються на світанку», «Страх смерті», «У передпокоях Лабіринту», «Тричі виконаєш, тричі засумніваєшся»... В цьому ж розділі артикульовані та осмислені основні концепти всієї книги. А один із найвагоміших концептів, як на моє прочитання, є страх. За законом будь-якої притомности (діялектики), цей полюс має врівноважуватись рівнозначним, тобто не менш вагомим, концептом. І, як на мене, його направду не складно побачити та відчути; у цьому випадку можна говорити про усвідомлену покору та смиренність. Зі смиренністю в сучасному світі справи не такі вже й прості. Ліберально-демократичні цінності відсунули на марґінеси поодиноких аристократів духу, а натомість активно популяризують типову людину з натовпу, сірятину і посередність, яка щиро вважає, що здатна схопити бога за бороду. Втім, лише справжній природній талант і людина в усіх сенсах самодостатня, спроможна заявити, подібно до Чеслава Мілоша, про себе наступне: «Звідки походить моє смирення? А звідти, що я засідаю за виписування знаків на папері в надії щось висловити, я вмію займатися цим цілі дні, але коли поставлю крапку, то бачу, що не висловив нічого». І це анітрохи не кокетування, це чітке усвідомлення реальних обширів порожнечі, боротись супроти якої тяжко, але необхідно.

Вже у першому есеї «Тіні з’являються на світанку» йдеться про страх, чи пак, невроз безсенсовости. Автор міркує про різні його формати, першопричини і наслідки боротьби з цим найбільш неприємним для людини відчуттям. Звертаючи увагу й на майже екзотичні його форми: «Невроз безсенсовости часто причаєний у трудоголізмі, яким людина хоче захиститися від жаху залишитися наодинці із собою. Адже стосунки віч-на-віч із собою часто нестерпні для обтяжених гармонійними дисбалансами. Компульсивний секс, кожен приватний донжуанізм чи мессалінізм, є, як на мене, також поверхневою захисною реакцією, потребою заповнення часу». Не забуваючи й про ситуації, в яких людина ніби як вимушено втрачає означений сенс життя: «Є люди, у яких життєві обставини склалися так драматично, що відчуття часткової втрати смислу життя назвати неврозом не повернеться язик. Особливо посилюються такі стани після втрати близької людини. Я пам’ятаю, як моя, нині покійна, мама казала після смерті другого немовляти-сина, що не хоче жити... Але вона ще мала мене і чоловіка, а також стареньку матір». І тут невипадково постає проблема дзеркала, яку автор зводить до нарцисизму або відчуттів, породжених усе тим же страхом людської минущости, хоча, як на мене, все набагато складніше. Навряд чи обов’язково йдеться про катастрофічне роздвоєння особистости, але – про величезну потребу провадити майже подвійне існування, виправдовуючи власну інакшість навіть перед собою, не говорячи вже про інших. Сіре оточення не терпить інакшість у щонайменшому вияві. Такі речі бувають актуальними передовсім у дитинстві, про що ми чуємо, зокрема, і від С. Процюка: «Я часто любив ходити до лісу, що був неподалік. Не надто заглиблюючись у хащі, я сидів, відшукуючи гармонії поміж деревами. А ще безперервно грав у футбол, а зимою – у хокей. Такі виснажливі спортивні марафони послаблювали мою рефлексивність і нахил до безсоння. Від п’ятого класу я почав носити окуляри, чим ще більше став осібним на тлі тодішніх «дружбанів», від яких всіляко намагався приховати своє інше життя: поміж книгами і зірками. У такому подвійному вимірі проходили мої отроцькі роки... ».

В уявному нашому дзеркалі завше буває інший. Але раптом ми усвідомлюємо, що у дзеркалі зовсім нікого немає. Зрештою, невідомо, що гірше, – коли у дзеркалі інший, чи коли там, направду, зовсім нікого немає. Продовжуючи міркування про сенс життя, автор наводить приклади як великих святих із минулих епох (Симеон-стовпник, Авґустин, отець Піо), так і кривавих диктаторів (Гітлер і Сталін), – об’єднавши їх на підставі різних сенсів життя, але присутністю мети. На жаль, у цьому контексті в автора так і не прозвучало поняття пристрасти, тим часом, як на мене, – воно є центральним. Безсенсовість життя не відкриється тому, кого полонила пристрасть, – в широкому розумінні. Пристрасть випалює нашу млявість і змушує бути постійно в формі. Думаю, самому Процюкові пристрасть цілком відома. Наразі вона виявляє себе в його жертовній відданості літературі, власне, певному напрямкові літератури, спільним знаменником якої є відчитування все того ж сенсу людського існування. Подібна стратеґія і робить письменника безкінечно самотнім. Точніше, він виглядає людиною перед самотнім дзеркалом, а наскільки він сам є самотньою людиною, – не знає, можливо, і сам. І тут йому не зарадять ані деякі співрозмовники у Фейсбуці, ані рідні та найрідніші люди. На жаль. Бо ці речі – походженням із метафізики, яка залишається поза людським розумінням. У цьому може зарадити виключно література (або мистецтво), тобто його індивідуальна творча діяльність і творчість близьких за духом його колеґ, яких небагато, але трохи ще є. І вся ця література поруч із ним і разом із ним – вдивляється в тьмяне самотнє дзеркало, на іншому боці якого – нікого, лише неспростовна у своїй порожнечі вічність. Думаю, Степана Процюка передовсім напружує відчуття вимушеної остаточної дискретности екзистенційної самости. Можна вірити в душу, варто вірити в Бога (точніше, не вірити, а, за прикладом Ігоря Костецького, – бути впевненим, знати про Його існування), але ж це нічого не змінить і не поправить у нашій колись перерваній діяльності в світі людей. І це, як на мене, найбільша драма людини, яка й провокує болюче відчуття безсенсовости існування. Навіть, якщо повірити в безсмертя людської душі, дуже складно собі уявити, що ми колись повернемось знову у світ людей і допишемо незавершені книги або народимо ненароджених дітей. На цьому глухому перетині і виникає відчуття все тієї ж безсенсовости буття, точніше, – однієї його форми, яка й представляє собою людське життя з усіма дрібними (з погляду вічности) його проблемами.

Гординя породжує страх, а смиренність повертає таку бажану рівновагу. Напевно, такий звичний для художніх творів С. Процюка автобіографізм, у цій книзі є щедро оплачений власними емпіричними дослідами (не говорячи вже про нарізку кадрів із власного реального життя у теперішній інкарнації), цілою системою здобутків і втрат, невдалих спроб, помилок і не менш реальних, натомість, саторі чи пак, щасливих і своєчасних осяянь. Можливо, хоча і не факт, наполягати не буду, висловлю лише ряд припущень, версій і змоделюю внутрішню парадиґматику книги, в осерді якої, як завше, знаходиться автор. Автор, якому не дозволено в жанрі есею сховатись за рятівну й непроникливу маску, як це можна (й навіть потрібно!) собі дозволяти в ліриці та художній прозі. Есей висвітлює не лише об’єктивну предметність, про яку автор має бажання й можливість сказати слово, але й сутність самого суб’єкта, – адже суб’єкт відкидає тінь, допоки він є суб’єктом. Цю реальність цілком усвідомлює і сам С. Процюк: «Кожен письменник, що досліджує не лише гармонію, але і моторош людської душі, сам має досвід спустошливих станів. Будь-яка словесна форма психотерапії завжди є трохи автопсихотерапією. <... > Тому вагомий автобіографічний елемент моєї есеїстики, гадаю, аж ніяк не пов’язаний із самозамилуванням. Швидше він нагадує тотальний експеримент над собою. Є «вичавлюванням» із себе раба пристрастей і залежностей. Боротьбою з власним тіньовим "Я"».

Цією рисою есей і приваблює інтелектуального читача, як, до речі, і певний тип письменника, не менш інтелектуального та, сказати б, емоційно розкріпаченого. А крім всього іншого, есей вимагає від автора якоїсь особливо тремкої правди, позбавленої зовнішнього театрального антуражу: «Десь у середніх класах я пережив дуже гостре своєрідне відчуття. У якійсь книзі я прочитав, що багатий син, котрий став буржуа, не захотів взяти маму, яка любила театр, із собою на прем’єру, бо вона могла його скомпрометувати своєю простацькою поведінкою. Я несподівано почав плакати – і не міг заспокоїтися протягом кількох годин. Пам’ятаю, як мені стало шкода мами цього новоспеченого буржуа. Власної мами. Можливо, першоосновою мого плачу було співчуття до своєї матері, а також осяяння, як мало я зробив для неї... Я подумав, що люди даремно гризуть і ображають одне одного, адже все закінчується смертю. Тобто я вперше тоді пережив болісне почуття солідарності з людиною із минулої епохи, іншого віку і статі. За тих кілька годин мені стало безмежно жаль всіх. Якщо би такі стани почали провідувати мене частіше, то не впевнений, чи зараз я писав би цього есея... ». А, в суті речі, що відбулося в описаному епізоді? Щось екстраординарне? Звичайна людська (дитяча) реакція на несправедливість світу. Ніби то й так, але чим більше таких ситуацій у людини в дитинстві та юності, – тим більше у неї шансів стати письменником. Принаймні, так уважав Мішель Уельбек у міркуваннях про ґенезу письменника та про обставини, які його формують. У цьому випадку можемо констатувати, що з дитинством і юністю у Степана Процюка все гаразд, усе склалося (якщо за Уельбеком). Пишу саме про цю ґенезу письменника, попри ті страшні випробування, яких зазнала родина С. Процюка, про які він сьогодні пише відверто і страшно (смерть через недбальство лікарів двох молодших братів-немовлят Ігоря і Тараса, деякі інші проблеми родини, пов’язані з батьком-політв’язнем тощо). І попри навіть те, що в наступному есеї книги «Страх смерті» автор зауважує: «Щастя всередині формується з дитинства. Одним із найважливіших джерел майбутніх душевних метань і борінь є, як на мене, невдало адаптоване дитяче усвідомлення смерті». Зрештою, і щодо інспірації власної творчости автор так само висловлюється гранично чітко: «Напевне, одним із витоків своєрідної палітри моєї творчості є дитяча травма подвійної брато-смерті». З точки зору глибинної поетики, шлях Процюка – це на диво чесна дорога письменника; не фантаста і белетриста, але автора творів, які, за великим рахунком, давно вже оплачені власним його стражданням. Направду, не можна спокійно читати рядки, присвячені матері або згаданим уже молодшим братам: «Мовчанка і розпач. Далі нічого не тямлю. Через кілька днів до мене прийшло перше усвідомлення тліну і жаху». Письменник був під ту пору лише п’ятилітнім. Звідси і його зрозумілий висновок: «Зрештою, переважна більшість наших фобій починаються з трагічного дитячого відкриття тлінності і відцвітання всього живого, що нас оточує, і вічного циклічного кола... ».

Цілком зрозуміло, що письменник має бажання висловити свої міркування про «ідеальне» письмо, яким він його уявляє: «Хоча есеїстика, а тим паче романістика, виключає – така природа цих жанрів – повну лапідарність вислову, але писати прозу чи есеї без словесних брязкалець – будь-яких! – є моєю мрією, досягнути якої хоча би наполовину не так легко... ». Йдеться про бажання письма без красивостей і афектацій. Що на сьогодні ще не завше вдається письменникові. Ну, а той факт, що твердолобий читач не сприймає сьогодні почасти й письменницький патос, говорить уже не на користь самого читача. Своєю чергою, від читача есей вимагає, можливо, ще більшої праці й не меншої відкритости, – принаймні, перед власними метафізичними дзеркалами, які, хоч-не-хоч, – а доводиться годувати, бодай на мить зменшуючи їх страх і самотність. Утім, читачеві все-таки, дещо простіше: він бо знаходиться не на освітленому подіюмі, а в темній і, по-своєму, затишній залі – він, можливо, і співучасник, але, передовсім, – реципієнт. Після, місцями довільних (особливо, щодо «людини-епохи» Майкла Джексона, бо для мене, приміром, цього персонажа в серйозному культурологічному значенні, – взагалі не існує) прикладів, які кожен із нас здатний множити безкінечно, – автор таки виходить на слушний і навіть оптимістичний висновок: «Ніхто із нас не знає глибинного сенсу життя. Незважаючи на це, кожен знає його найкраще, якщо вміє дослухатися до далекої і прекрасної музики власного єства. Наше справжнє «Я» таки здатне, під опікою Творця і природи, переступити через саморуїнницьке тління, несучи гармонійне світло собі і ближнім! Адже коли ми по-справжньому живі, а не є автоматами на ногах, керовані тиранією неврозу, смерті немає. Є лише життя, у якому нам потрібно так багато відчути і зрозуміти, хоча би заради вічного поклику тремтливої зірки дитинства... ». Зрештою, в певному сенсі, це вже й не зовсім наша проблема, якщо вже Творець вирішив дати нам шанс відчути себе в людській подобі, пожити серед людей, пізнаючи складний комплекс емоцій і відчуттів, відомих лише людині.

Смерть або, радше, страх смерти, чекання смерти, – це один із найрадикальніших виявів анонсованого деструктивного концепту в книзі С. Процюка. Страх смерти відомий, мабуть, усім. Або навіть так – усьому живому (а в безпосередньому контексті сього страху є ще таке поняття, як інстинкт самозбереження). І що з цим робити, хтозна. Втім, у С. Процюка є деякі пропозиції цілком конструктивного змісту. Значною мірою, саме цій проблематиці і присвячена вся нова книга есеїв. Це навряд чи психоаналітичні етюди в чистому (медичному) вигляді, але все-таки можна говорити, за колишньою радянською аналогією, що письменник виступає майже лікарем наших душ: «Моя мета – поставити певні питання, на які немає однозначних відповідей. Зрештою, у лікаря-психотерапевта, письменника чи священика є немало спільного, передовсім у сфері життя людської душі». Інша справа, чи кожна людина здатна довіритись лікареві, але це уже інша історія й інша проблема.

Есей «Двадцять чотири ритуальні часточки» присвячений темі кохання і, у певному сенсі, може вважатися повістю, – навіть деяку фабулу можна виснувати. І природній перебіг цієї умовної історії кохання нагадує більшість таких історій. Особливо ж, якщо звернути увагу на фінал: «Ви вже нічого не можете дати одне одному. Навіть ненависті. Швидко наступить лише холодна байдужість. Вам уже не треба кохатися. Для вас, конкретних, статевий акт уже не був би насолодою. Навіть коли розглядати його як злучку самця і самиці. Але навіть ви вже розумієте це. Навіть ви, колишні коханці із тисячорукою енергією і тисячоротими ликами... ». Найцікавіше, що в такій ситуації пропонує автор колишнім коханцям. Навряд чи хтось відгадає, якщо не зазирав до цієї книги. Він пропонує цілком християнські речі, але під знаком акцентованого ритуалу; не просто мирне назавше розлучення близьких допіру людей, але розлучення, як усвідомлений крок: «Тричі поцілуйте одне одного в голову. Тричі поцілуйте одне одному руки, якими ви так багато закохували і запещували. Тричі поцілуйте одне одного в губи, які ви цілували нескінченну кількість разів. Все закінчено. Підводьтеся із колін. Прощайтеся. І розходьтеся різними дорогами. Холодна кров ритуалу поволі змиватиме ваші образи і ваш біль. Тільки доведеться довго чекати. А ви ж нетерплячі двоє. Але доведеться чекати. Довго. Можливо, усе ваше подальше життя». Все. Читачеві здається, що можна перевести подих і вдячно помислити про своє, особисте. Але на нього чекає наступний есей «Тричі виконаєш, тричі засумніваєшся», що має ляконічну присвяту – «Присвячую Р. ». Намарно хтось узявся б до дешифрування цієї присвяти, не стану робити цього і я. А мова сьогодні вкотре про людські стосунки, про людські відчуття; можливо, про найголовніші в житті відчуття: «Сумно. Самотньо. Боляче. Чітке відчуття порожнечі. Щоправда, можна тричі засумніватися, чи це направду порожнеча, чи лише один з її передпокоїв. Гадаю, людина не може витримати відчуття істинної Порожнечі. Те, що ми так називаємо, є лише грою світлотіней цього згустку великої таємниці». Процюк на деякий час забуває про Ірвіна Ялома і Карен Горні і говорить до нас, як поет. Зрештою, він і є поет. Тому то слова, – початки абзаців, – «сумно, самотньо, боляче», – звучать тричі ліричним рефреном і лягають у душу важкуватим коштовним осадом. Читачеві вкотре є про що думати, у чому засумніватися, з чим погодитись і навпаки.

В другому розділі передовсім зацікавлюють короткі тексти майже мемуарного змісту, а присвячені вони рідним і знайомим автора. Хоча тут же додані, в певному сенсі, контекстуально «чужі», есеї про Ф. Ніцше й А. Шопенґавера, – «Кров і сльози Фрідріха Ніцше» та «Невротик у мантії генія». Втім, і вони не чужі, – мова в них про все тих же невротиків, якими письменник опікується вже не перший рік не лише в есеях, але й у художній прозі. У Ф. Ніцше й А. Шопенґавера, можливо, інший масштаб, ніж у інших персонажів і героїв, та й у часі вони суттєво віддалені від автора, але в якості об’єктів короткочасного дослідження – цілком удячні, мабуть, постаті. Есеї, присвячені членам родини письменника, як на мене, є дуже вагомі не лише для розуміння художньої прози С. Процюка (і, передовсім, найновішої повісти «Бийся головою до стіни»), але і для взаємнення з його суто людською поставою. Ці есеї дають можливість чіткіше зрозуміти, хто такий Степан Процюк, із якого дитинства походить, і де знаходяться всі його речі, умовно кажучи, – саме сьогодні та саме тепер. Герої саме цих есеїв невдовзі вже в якості персонажів пройдуть сторінками направду пронизливої автобіографічної повісти «Бийся головою до стіни». Письменник укотре продемонстрував, як саме і чим він оплачується, теперішній його автобіографізм, який підкупає, дивує і заворожує. Втім, я свідомий того, що знайдуться й блазні, які відверто або ж приховано будуть душитися смішком у кулачок. Вони лише знайдуться, а письменник уже написав і про них – у есеї з цієї ж книги «Смішок у кулачок»: «Направду, сіризна має багато приводів для злісного хіхікання у пещений кулачок. Не вірте, коли посередність стверджує, начебто вона вболіває за талановиту людину з близької сфери діяльності. Напевне, буває і таке диво, я не виключаю цього. Але значно частіше маємо заздрість, замасковану позірним співпереживанням, тиху безсилу ненависть, радість від тимчасової невдачі таланту й етичний сморід хіхікання в кулачок... ». Окремої уваги заслуговує есей «Історія одного донкіхотства», присвячений постаті університетського викладача С. Процюка, Любові Миколаївні Кіліченко. Автор із вдячністю розповідає про дещо нетипову людину науки й освіти, яка навіть доживши до мерзотних ліберальних часів, зберегла у собі та намагалась плекати в учнях віру в абсолютні та позачасові цінності: «І тут з Любов’ю Миколаївною відбулася миттєва метаморфоза. Її лице то червоніло, то блідло. За мить я почув монолог про те, що кожний істинний український інтелігент <... > не повинен тужити за дебелими гонорарами, він має бути готовим працювати навіть задурно в ім’я любові до Вітчизни. Я почув про бідність Сковороди і Шевченка, Нечуя-Левицького і Свидницького, про зречення і незриму світську схиму, про непомітних сільських учителів-героїв... ». Думаю, С. Процюк тоді встиг почути значно більше, ніж наразі повідомляє в есеї. Подібний досвід удячного спілкування з університетськими учителями та науковими наставниками мали більшість із нас, і в тому, зокрема, неабияке наше щастя. Пригадую, в останніх своїх книжках до постатей власних учителів звертався Є. Баран. Як на мене, це добрий знак, і добре, якщо зерно, яке кинули в землю, проростає і колоситься. Є у таких речах неабияка перспектива, тобто більш, а чи менш чіткі обриси будучини.  

Третій розділ розпочинається із міркувань про жіночу істерію. На жаль, є відчуття, що авторові цей предмет відомий не з других рук. А крім того, в розділі триває розмова про стани людської психіки, що позначені буквально метафізичною неперехідністю: мазохізм, біль і гнів, депресія та мізантропія. Говорячи про ці, аж надто вагомі для кожної людини поняття, письменник частенько містифікує читача, вдаючись до формул: «одна моя знайома... », «один мій колишній товариш... », водночас щедро ділячись із читачем власним приватним болючим досвідом, це – поза сумнівом. Утім, автор не зрідка вдається і до сумної іронії: «Наш біль і гнів набагато небезпечніші за нежить чи грип. Хоча більшість із нас чомусь думають навпаки... ». Цікавою є підсумкова думка щодо феномену депресії, втім, не знаю, наскільки наш автор є тут ориґінальний: «За великим рахунком, депресія – це розплата за наші компроміси і помилки упродовж життя. Наша психічна культура залишається на вкрай низькому рівні, з тими всіма «візьми себе в руки», «ти мужик, а не дитина», «перестань сумувати». Адже душі не накажеш! Нам лише здається, що тоталітарне ставлення до себе чи інших може порятувати ситуацію». Третій розділ непомітно переходить у четвертий, присвячений розмислам про різні, часто майже утилітарні речі. Як от міркування автора про друзів узагалі та про власних друзів зокрема. Вони видаються мені цікавими, і, хоча нічого особливо нового і не несуть, але незайве нагадують про вагоме: «До друзів слід бути терпимішим. Бо інших ми чомусь не маємо. Як відомо, наші приятелі – це ми. Або наші підлаковані чи погіршені тіні. Такими ж ми є для них». І тут я подумав, що Степан Процюк уважає мене своїм другом, а я, відповідно, – його... Фіґура умовчання видається мені в цьому місці значно доречнішою за дурнуватий смайлик. А взагалі-то, письменник ділиться власним досвідом, час до часу звертаючись до досвіду великих і відомих персонажів світової історії. Це завше цікаво, хоча і загальновідомо, що чужі помилки нікого нічому не вчать. Але, зрештою, мова не про підручник, а природні людські реакції на, знов-таки, світ подібних до себе людей, не більше.

Читачеві, який дістався останнього розділу, що складається з трьох невеличких есеїв, може здатися, що нарешті Процюк бешкетує. Зрештою, десь так воно і є, таки бешкетує. Але цей письменник і бешкетує по-своєму, специфічно, вдавшись до роздумів про алеґорії, яких так багато, наприклад, у його романах, включно з романізованими біографіями Василя Стефаника та Володимира Винниченка. Нічого дивному в цьому, звичайно, немає, – це щодо письменницької любови до алеґорій. На те він і письменник-експресіоніст, аби оминати примітив реалістичного зображення, віддавши перевагу вираженню глибоко-інтимного та остаточно невивчено-потаємного у людській свідомості. Останній есей має надто промовисту назву, за якою тягнеться досить примітний шлейф, – «Тріумф волі». Ясно, що читачеві одразу пригадається славетний кінорежисер Лєні Ріфеншталь (1902 – 2003) з її чи не найвідомішими кінострічками, створеними в часи нацизму: «Тріюмф волі» (1934) і «День свободи – наш Вермахт» (1935). Наскільки такі речі видаються провокативними, скажімо, сьогодні, – не знаю. Хоча, передовсім, у письменника йдеться про людську волю та, як розуміє читач, про її тріюмф над спокусами, які знесилюють і винищують людську особистість, зокрема, й людське здоров’я. Не говорячи вже про бігуна на стадіоні, який цілком співвідноситься із самим письменником (це для тих, хто його трохи знає). Біг – це рух, а рух – це життя. Алеґорія в першій частині диптиху «Тріумф волі» закликає до живого життя вже сьогодні, не відкладаючи це право й це щастя на завтра: «Доки живий – живи. Доки здоровий – будь паном свого тіла. Доки любиш – люби». Є щось особливо оптимістичне й здорове у цих коротких імперативних реченнях. В другій частині есею між рядками нехитрої розповіди звучить незайва молитва. Вона супроводжує намагання людини відродитися ще за цього життя. Зусиллями автора, чоловікові це вдається: «Новонароджений чоловік падає колінами на пісок і палко та безладно комусь дякує. І вдруге. І втретє». В есеї «Лялька» наш автор уже вкотре пояснює свою чи не найулюбленішу алеґорію, яка відгонить і християнською містерією, і чимось досить інфернальним... Присвятивши окремий розділ алеґоріям, письменник, можливо, натякає (або навіть гучно волає, вийшовши сього разу в етер на відкритій та загальнодоступній частоті) своїм інтерпретаторам: його не можна читати поза змістом і сенсом численних алеґорій, якими так рясно всіяні його романи й значно давніші короткі повісті. Пристрасть до алеґорій, як я вже зазначив, є, мабуть, нормою для письменника, який добровільно прийняв, як орґанічну для себе, поетику експресіонізму з її технічними можливостями та етичними вимогами. 

Слова Мішеля Уельбека, винесені в motto до цієї рецензії, звучать як мінімум оптимістично. Втім, написані вони ще двадцять років тому. Проґнозувати ступінь деґрадації сучасного людства (зокрема, обсяги банківського кредитування і пов’язаних із цим проблем), – справа, мабуть, невдячна, – навіть для Уельбека. Але навряд чи сам Уельбек і сьогодні б відмовився від власного вистражданого ідеалу любови. Принаймні мені хотілося б вірити, – як у самого Уельбека, так і у твердість його, озвучених свого часу, переконань. Це я до того, що сьогодні, опісля виданих останніми роками книг Процюка, стає цілком зрозумілою причина нелюбови багатьох наших критиків і колумністів до його творчости. Процюк для них – занадто серйозний, він занадто мало сміється (зрештою, про це вже давно написав Євген Баран). У скурвлену добу суцільного блазнювання – він один із небагатьох, хто нагадує, що світ є стражданням, що колись було недобре, сьогодні – погано, а невдовзі – буде ще гірше. В такому суворому обрамленні він намагається донести до читача свою тремку й тендітну звістку про любов, тобто власний вистражданий ідеал любови. Але не сприймають. Не чують. Не прислухаються. І це теж зрозуміло, сьому є логічне пояснення. Процюк нічого не відкриває заново, нічого ориґінального не пропонує, не роздає абориґенам дешеві люстерка й буси, і навіть – не матюкається. Він всього-на-всього вкотре проходить тоненькою стежкою небагатьох. Але у цьому, як видається, немає і жодного подвигу. На те він і є письменник, а не просто людина, що пише тексти. Здається, він сам, без жодного стороннього втручання, обирав свій жереб, – ще тоді, коли у дитинстві мав необачність уважно вдивлятись у зоряне небо. Це небо і досі його тримає.

Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (07.06.2012)
Переглядів: 800 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]