Нещодавно дивом потрапила мені до рук книжка-білінгва болгарки Анжели Димчевої «Голки уві сні» (Луцьк, «Твердиня», 2017, 148 с.). У травні цього року у Вінниці, в готелі «Поділля», на міжнародному шевченківському святі спілкувалась я з головою Асоціації болгарських письменників міста Софії Захарі Івановим. Аж раптом до нас підходить його колежанка Анжела і, дізнавшись, що я цікавлюся болгарською поезією та намагаюся перекладати її українською, із радістю підписала мені згадану вище книгу дуже своєрідного жанру ( «ліричні фрагменти») у перекладі М. Мартинюка і В. Мельника.
Анотація відразу зацікавлює нестандартністю форми:
«Всеки от нас е имал неспокойни нощи, когато тревожни мисли са пробо ждали съня му. Но не всеки записва тези безсънни състояния. Има ли смърт намистина, как любовта се превръща в омраза, колко тежи лицемерието? И още призраци: религия, измама, пари, думи, илюзии, завист, самовнушение, отмъщение, свобода… Толкова много са тези «Игли в съня», които не оставят авторката Анжела Димчева да сложи карнавалната маска на щастието и да отмине по есенните улици на България».
«Кожен з нас переживав неспокійні ночі, коли тривожні думки пронизували його сни. Але не кожен фіксував ті безсонні стани. Чи реальна смерть, як любов перетворюється на ненависть, скільки важить лицемірство? І ще химери: релігія, обман, гроші, слова, ілюзії, заздрість, самонавіювання, помста, свобода… Так багато цих «голок уві сні», які не дозволяють авторці Анжелі Димчевій одягти карнавальну маску щастя і загубитися серед осінніх вулиць Болгарії».
Любомир Левчев у своїй передмові , що дістала назву «Ілюзії, які тануть на наших очах» (до речі, так само можна охарактеризувати й ілюстрації та обкладинку роботи художниці Райни Дамяни) називає цю книгу незвичайною – «збірник філософських і поетичних фрагментів, які можна віднести до жанру короткої або афористичної прози, різноманітної за змістом  метафоричного вираження і морально інтимних послань»; «…- це своєрідний внесок у критико-есеїстичну думку болгарської літератури – вони написані поетом і літературознавцем, який добре знає проблеми болгарських письменників».
До всього сказаного слід додати, що 55-річна письменниця з Євросоюзу, авторка п’яти поетичних збірок  та однієї критичної книги. Понад 500 її публікацій фігурують у тридцяти друкованих та електронних медіа. Її вірші вже опубліковані російською, українською, німецькою, польською, сербською, турецькою, італійською та іспанською мовами. Анжела Димчева є лауреаткою кількох національних нагород, а перша збірка, видана чотири роки тому в Україні, має назву «Сезони душі».
Вчитуючись в Анжелині рядки, створені за останні чотири роки, я підсвідомо виділила найцікавіше: Болгарія, мистецтво, поезія, любов, гріх.
Поділюся з вами відкриттями. А насамперед, зазначу, що дев’ятнадцять здвоєних (віддзеркалених) ілюстрацій Райни Дамяни тонко доповнюють і розкривають тексти. Їхній жанр також нелегко визначити: це щось невловиме на межі понять: «відтінення», «відлуння», «крізьтумання»… Якась чорно-біла чи то графіка, чи то акварель, що теж нагадує ірреальні сни: переходи, перевтілення, повені, навіть потоки, мрії, ілюзії, спогади, прагнення, пошуки, пірнання в глибини власної та чужих душ. Власне, це – яскраве співавторство художниці та письменниці, яка пише про життя і мистецтво:
   
«Ти и ти, аз и аз. Мъгла-писък, мъгла-задух, мъгла-кръв… Мъгла като форма на живот».
«Ти і ти, я і я. Туман-зойк, туман-задуха, туман-кров… Туман як форма життя».
   
Або таке, що можна сприйняти і як зображене:
   
«Конвулсиите на Земята изглеждат като рефлексия от неравномерния ритъм на милиони влюбени сърца».
«Конвульсії Землі виглядають як відображення нерівномірного ритму мільйонів закоханих сердець».
   
Мистецтво – це щось «непоясненне в любові»:
 
«Дишам в графика, работя в карикатура, движа се в плакат, говоря в анимация, остарявам в скульптура… Но вали нежност в чужда живопис».

Дихаю в графіці, працюю в карикатурі, рухаюся в плакаті, говорю в анімації, старію у скульптурі… Але ніжність струменить у чужому живописі».
   
Отже, що цікавого я ще вичитала? Про Болгарію, яка мене давно вабить. Дарую для роздумів і переосмислення.
«България е петно от пепел върху картата на света».
«Болгарія – пляма від попелу на карті світу»
«София е така заразена с древност, че виждам духовете на траки и римляни да се качват в метрото заодно с мен».
«Софія настільки заражена древністю, що видно духи фракійців і римлян, які сідають в метро разом зі мною».
   
«България се намира в ерата на най-непростимата духовна и естетическа експлоатация – тя ни води към първобитен век».
«Болгарія перебуває в ері найнепростимішої духовної та естетичної експлуатації – це веде її до первісних часів».
   
«Сълнчогледите – милиони пълнолуния, накацали в зелената плът на България… Да отворим очите им, докато още има деца с нашата кръв».
«Соняшники – мільйони повних місяців, понатиканих на зеленій плоті Болгарії… Відкриймо їм очі, поки ще маємо дітей, наших по крові»

З книжки «Голки уві сні» я зізналася про сучасного болгарського художника Христо Яващева, який здобув світову славу завдяки унікальному мистецтву пакування предметів, архітектурних споруд і природних об’єктів. А також про Юлію Кристову, сучасну болгарську письменницю, філософа, літературознавця, авторку наукового терміну «інтертекстуальність» (як на мене, це і про книги-білінгви).
   
Цікаві визначення дає болгарська поетеса сучасному мистецтву, зокрема – поезії:
   
«Изкуството е сляпо… Щом не вижда, че създателят му е просяк».
«Мистецтво сліпе… Якщо не бачить, що його творець – жебрак».
   
«Усмивката енергизира тялото, музиката инжектира тонус във вените, вярата в доброто е виаграта за мисълта, любовта отключва чакрите на душата и тогава нахлува с лечебната си струя… поезията».
«Посмішка заряджає тіло, музика вприскує тонус у вени, віра в добро – віагра для думки, любов відмикає чакри душі і тоді нахлинає цілющим струменем… поезія».
   
«Поезията е пеперуден мост… По него душата пристъпва чисто гола».
«Поезія – міст із метеликів… Душа по ньому ступає зовсім голою».
   
«Извкуството не иска жертви, защото то самото е жертва на признатия гений».
«Мистецтво не потребує жертви, бо воно само – жертва визнаного генія».
   
З болгарської книги дізналася про етнічні особливості народу, який я так поважаю:
   
«Българинът обича да носи едни и същи дрехи, да дъвче една и съща храна, да се упова на идеята за внезапния месия – още един мит е просто уплътняване на аурата му».
«Болгари люблять носити один і той же одяг, жувати одну й ту саму їжу, уповати на ідею про несподіваного месію – ще один міф є просто ущільненням їхньої аури».
   
І ще зрозуміла, що існує особливий подовжений болгарський тиждень:
   
«За мен седмицата има осем дни. И осмият ден е тогава, когато ще се будя.. с теб».
«Для мене тиждень має вісім днів. І восьмий день настає тоді, коли я прокидаюся… з тобою».
   
А чи знаєте, що, за А. Димчевою, «останній вальс» - це «наука любові»?
А як вам такий афоризм: «Одна лиш невидима нитка взаємності в наших поглядах варта більш за обручку», - він вартий найкращого вірша. І як можна не погодитися з висловом:
   
«Но кое обединява човечеството? Седем милярда любовни истории… И всяка заслужава да бъде разказана…»
«Але що об’єднує людство? Сім мільярдів любовних історій… І кожна заслуговує бути розказаною…
Так само «заслуговує бути розказаною» і творчість цієї лірично-влучної та метафорично-дошкульної письменниці і поетеси.
Вдячна Анжелі за таке чудове знайомство! Чекатиму нових книг!

12 липня 2018 року.