05.07.2016

«Вечерняя Одесса»

«Бий, дзвоне, бий! Хмару розбий!»

Микола Мартинюк (справа) і художник «Твердині» Андрій Гупало. Фото автора

На фото І. Колтакової: Галина Марчук проводить майстер-клас на дзвіниці

Нещодавно процитувала я на сторінці «ВО» вислів київського видавця й мистецтвознавця Ніни Прибєги: «Чому Одещина не на Волині, а Волинь не на Одещині»? Тобто, мало ми, мешканці різних регіонів, спілкуємось, мало знаєм одне одного…

Досі культурні контакти з тим же Луцьком складалися тут на рівні особистих відносин. Наприклад, з одеським Музеєм-квартирою М. Реріха підтримує дружні стосунки видатний український тибетолог Олена Огнєва, що захистила свого часу дисертацію під проводом зірки світової індології Григорія Бонгард-Левіна.

А на нашій книжковій виставці-форумі вже не перший рік «світиться» луцьке видавництво «Твердиня». Невеличке… але таки поважне: «Поліграфічно-видавничий дім», засновником і директором якого є Микола Мартинюк. Виникло воно 2004 року й почало з видання дитячої та музичної літератури, а тепер набуло солідного науково-популярного, краєзнавчо-культурологічного профілю. Пропонує читачам проекти-серії «Пантеон», «Неймовірно, але факт!», «Літературний ексклюзив», «Хронотоп», «Волинь унікальна», «Письменники Волині — лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка».Та не тільки заради «місцевого патріотизму» працює «Твердиня»: вона охопила авторів Чернігова, Києва, Сум, Харкова, Донецька, Ялти, Одеси, Львова, Рівного, Вінниці, Івано-Франківська; поза кордонами — Македонії, Польщі, Білорусі. Як свідчить сайт «Твердині» — видано книг близько 400 найменувань загальним накладом понад 700 тисяч примірників.

Книги «Твердині», що я їх гортала на прилавку, а надто історичні праці, були, як то кажуть, різного достоїнства, — з деякими авторами кортіло гаряче сперечатися. Врешті я зрозуміла, що видавнича політика Миколи Мартинюка коректна й виважена, що його позиція скидається на нашу найпершу журналістську засаду: я вам надаю інформацію до роздуму, а ви самі робіть висновки, навіть попри емоційні ескапади авторів наданої інформації.

Проект «Твердині» працює на порозуміння й єднання: щорічник «Дзвони в історії і культурі народів світу».

Це збірники наукових досліджень кампанологів: науковців і практиків, що вивчають старовинну традицію церковного дзвону. Кампанологів України, Білорусі, Росії. Викладено статті українською та російською мовами. Мова, завважте, не стала тут на перешкоді, не є предметом амбіційних спекуляцій. Наприклад, дослідник Богдан Кіндратюк з Івано-Франківська пише і українською, й російською. Стаття, яку він запропонував журналу в 2015 році, була призначена до публікації в збірнику Х міжнародного інструментознавчого конгресу «Благодатовские чтения» у Санкт-Петербурзі.

Розумієте: до неба, як казав хтось мудрий, наші паркани не доходять. А от дзвін — лине у небо. Дослідження Олени Шатько з Білорусі «Судьбы церковных колоколов Беларуси в годы Великой Отечественной войны»: дзвонами на окупованих територіях німці переймалися не заради спасіння душі й церкви. Німцям був потрібен кольоровий метал. Бургомістрам було доручено організувати збірні пункти. А за спробу втаїти церковний дзвін — страта на шибениці. До статті додаються фотографії дзвонарів, що, ризикуючи життям, врятували й зберегли спадок народу і храмів.
 

Драматична праця киянина Романа Захарченка: «До сторіччя «евакуації» дзвонів зі Східної Волині влітку 1915 року: мовою документів». Йдеться про вимушений вивіз дзвонів західної частини цих земель, «що перебували під прямою загрозою прориву німецьких та австро-угорських частин».

До речі, була ж і евакуація під час Другої світової війни, — сталася подія, що про неї 26 жовтня 2015р. повідомив сайт Науково-методичного центру дзвонового мистецтва Волинської області: «Знайдено дзвін «Голуб» Івана Мазепи. Цю визначну пам’ятку українського мистецтва виявив на дзвіниці Нікольського кафедрального собору в Оренбурзі російський вчений, старший викладач кафедри історії Росії історичного факультету Московського університету імені М. Ломоносова Аркадій Тарасов. Автор дзвона — видатний український майстер з Глухова Карп Балашевич. «Голуб» — таку назву дзвін отримав через рельєфне зображення птахи на стінці, — був відлитий 1699 р. Також його прикрашали зображення людини з булавою, герб гетьмана, сюжет «Воскресіння Христове», орнаменти, включаючи поясок янгольських голівок»…

Після драматичної історії з Мазепою дзвона доправили в Домницю, в монастир Різдва Богородиці. Чернігівський етнограф Борис Пилипенко виявив його лише 1927 року, після чого «Голуба» перевезли до Чернігівського історичного музею. Під час війни дзвін загубився. Нині дзвона обстежено; знайдено на ньому рельєфи герба й «фігуру на весь зріст, одягнену в жупан, з шаблею при боці». Дзвін дав тріщину й позбавлений язика: попереду, сподіваємося, реставрація…

«ЯКІ Ж ВИ МОЛОДЦІ»,– кажу Миколі Мартинюку. «То ж хіба ми, — посміхається видавець. — То проект Галини Степанівни Марчук, краєзнавця й кампанолога. Вона й сама — дзвонарка! І веде в Луцьку фестиваль дзвонарського мистецтва».

І вже ХХІІ фестиваль дзвонового мистецтва «Благовіст Волині»відбудеться в замку Любарта у Луцьку 23 серпня нинішнього року! Фестиваль супроводжуватиме VІ міжнародна науково-практична конференція «Дзвони в історії та культурі народів світу». Дуже цікава й пізнавальна, як поглянути в регламент…

Дзвонарське мистецтво — складова духовного світу українців з часів древньої Русі. Благовісний дзвін лунає на церковні свята. Дзвонами сповіщали про затемнення сонця чи місяця, сповіщали про пожежу, проганяли епідемії і моровиці. Дзвони зустрічали негоду:

Бий, дзвоне, бий!
Хмару розбий!

Тіна Арсеньєва

// http://vo.od.ua/rubrics/kultura/35963.php