Головна » Статті » Новини з новин » Новини з новин

Презентація книги Петра Кралюка "Діоптра, або дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі"

ФАНТАСТИЧНА ПОВІСТЬ ПЕТРА КРАЛЮКА ПРО... СЕРЕДНЬОВІЧНУ ЛЮБОВ

 Про що б не писав мій давній приятель Петро Кралюк, пише він про історичну Волинь: звідси його модерні, історичні та міфічні прототипи, колорит, антураж, запахи, зірки і звуки.

Ось і недавно запросив мене на оригінальну, як завжди у нього, презентацію у Рівному щойно спеченого свого духовного продукту – книги «Діоптра, або дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі: Історико-інтелектуальний детектив. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – 116 с.»

Скажу чесно, якби не знав Петра Кралюка і його художніх текстів, мене б занудило уже б від самого переліку частини імен богословів та клерикалів, поданих у «Дотатках та примітках» книги, як-от: Борискович Ісакій, Вишневецький Міхал Корибут, Княгиницький Іов, Рутський Йосиф-Вельямин, Симон Симонід, Транквіліон-Ставровецький Кирило, Кадлубек Вінцентій...

А так – не знаю, правда, кому насамперед славу ґрохотати: книзі, яка видана на високоякісому модерному поліграфічному рівні із графічними вставками: портрет Мелетія Смотрицького, Улас Самчук, князь Костянтин Острозький, «Вид Львова. Гравюра 1617 р.», Оксана Лятуринська, «Титульна сторінка Острозької біблії», «На берегах річки Горинь», Оноре де Бальзак?.. видавництву («твердинці» – Микола Мартинюк, Володимир Камінський, Петро Коробчук – направду гарячі ентузіасти видавничої справи, які знають і люблять літературу)?.. чи універсально-синтетичному вмінню самого Автора, який почався для мене як прозаїк із повісті «Попи марксистського приходу» десь у далекому 1993 році і якого із повагою не так давно рекомендував у Національну спілку письменників України яко член її Приймальної комісії.

У загадкової «Діоптри» така обширна анотація, що могла би слугувати рецензією-саморекламою книжки, автора й видавництва разом узятих. Тут, зокрема, зазначено, що «її сюжет побудований на пошуку не відомого (нібито) до сьогодні твору мовознавця, письменника, церковного й освітнього діяча, архімандрита Мелетія Смотрицького, на думку одного з персонажів – останньої його книги. Написана у динамічному кінематографічному стилі... тримає читача у постійній і неослабній напрузі».

З останніми словами перебір: як на мене, напруги тут немає, а присутній легкий іронічний а’ля Ільф та Петров, ненав’язливий флер, який виникає із інтегрального замісу побутових, символічно-містичних, вербально-знакових деталей минулого й сучасного, факту і фікції, історичного казання та казки.

Знаю подібний детективною зав’яззю, роман Романа Іваничука «Манускрипт з вулиці Руської».

Але не карколомністю сюжету, не стилістикою, навіть не деталізованою скрупульозністю охудожнення середньовічної історії краю наших предків цінний, цікавий, цимусний цей текст, а проникливим відчуттям людської душі, яка, виявляється, не змінюється не те що протягом десятиліть – століттями від того ж плаче і від того ж сміється. Саме Її – мандрівницю у часі – із якоюсь внуківською любов’ю вимальовує доктор філософії Петро Кралюк, прощаючи Їй («бо хто з нас без гріха»), стражденній душі, «вольния і невольния прогрішенія».

Справді, беручи за трансформаційний матеріал тексту середньовічно-містичні, якісь нібито не наші за евфонією імена, прізвища, топоніми, автор уже свідомо-підсвідомо заманює читача – любителя кросвордів. А тут ще й іронія... і наш еротично-політичний світ за вікном... із цитованими піснями на кшталт: «Палюбі міня такой, Какая я єсть...», як кажуть, три в одному.

Тому ще одна безперечна цінність цієї книги в оживленні, олюдненні нашої історії, до правди якої не кожен доступиться крізь туман поржавілого атеїзму, модерних ідеологій та псевдовченості.

 

Ось як передає Петро Кралюк «неприємну розмову» відомого друкаря Івана Федорова із Герасимом Смотрицьким (ХVI століття):

– Разгнєван зєло князь на мєня... За что?

– Ніби не знаєш, московите. Шила в мішку не утаїш. Є чутки, що книги, надруковані на князівські гроші, вивозиш до Львова і продаєш.

– Клєвєта сіє.

– Немає диму без вогню.

Друкар чухає потилицю.

– Всє ми грєшниє, – каже непевно. – Замолві слово за мєня князю.

– Спробую. Хоча нічого не обіцяю.

 

І – тут же – атрибути нашої «цивілізації» чи то пак «культури»:

«Андрій вмикає радіоприймача, переключається з однієї ефемки на іншу.

Дєвушкай сваєй ти меєня назаві,

А патом абнімі, а патом абмані...

Всюди – російська попса. Лізе з кожної шпаринки радіо. Давить, зачавлює. Вульгарна й безпретензійна, враз стає патетично-героїчною:

Шьол с баямі ярастний сорок трєтій год.

У дєрєвні Крюкава погібаєт взвод.

Далі втирають про Велікую Атєчєствєнную».

 

Автор, як усе-таки професійний філософ, а не історик, любить мати справу з міфами: він їх просвітлює історичними фактами, аналізує, тим самим... убиваючи, або принаймні ранячи, як кожну злу чи добру гармонію, очевидно знаючи, що святе, як і грішне місце, порожнім не бувають, тому на місці убитих міфів (мітів) постають нові. Тому мені не подобається, шкода трасуючих «набоїв», коли Петро Кралюк розвінчує історичні міфи, наприклад, про 23 лютого – день народження радянської армії, чи легенду про Павку Корчагіна (відомого письменника-волинянина Миколу Островського), але я світлію від таких його текстів, як «Фінішний топінамбур», цієї ж «Діоптри», де професор-філософ «легко й невимушено переходить у часи нинішні, і навпаки, висвітлюючи повніше чи менше ту чи іншу постать, зокрема Кирила Транквіліона-Ставровецького, Касіяна Саковича, Гедеона Балабана...». Тобто люблю Кралюка-міфотворця, а не Кралюка-міфовбивцю. Казкаря-Кралюка, а не Кралюка-легендника. Бо у казки завжди оптимістичне закінчення, а в легенди – сумне.

Із цього, добутого Петром Михайловичем архівного матеріалу, можна було би зробити наукову книжку: Петро зробив монографію плюс історико-інтелектуальний детектив.

Із цього матеріалу можна ще сотворити ідейно-психологічну драму: взяти б хоча за духовний вибір Мелетія Смотрицького між православ’ям та унією: «Колишні соратники відцуралися й писали на нього злісні пашквілі. А він, сидячи в Дерманському монастирі, наївно сподівався знайти порозуміння між уніатами та православними. Після «Екзетезису...» архимандрит не брався за перо, не полемізував. Усамітнився у своїй обителі. Зневірився в багатьох речах світу цього. Шукав спасіння в аскезі».

 

Петро Кралюк же, як археолог, опускається у занедбані підвали замків, костелів, церков, знаходить там... щось, опредмечує його, обігріває, і пропонує нам – не на продаж (який там навар із тисячного накладу, який при наявності файної книгомережі міг би бути у десять-сто разів більшим), а так – як печерний старець ліки... як дитина усмішку...

Хтось відвернеться, хтось усміхнеться у відповідь, а хтось візьме і передасть «Діоптру» іншому... і нелукаво усміхнемося всі, враз усвідомивши, що сміємося із себе, адже діоптра – дзеркало...

А сміх, як відомо, –- здоров’я.

А нація, яка вміє сміятися із себе, – сильна і безсмертна.

Тому читайте книги Петра Кралюка.

 

Ігор Павлюк

Категорія: Новини з новин | Додав: Dyrektor (07.06.2012)
Переглядів: 480 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]