Головна » Статті » Новини з новин » Новини з новин

Книжка на вихідні від Жанни Куяви: Микола Мартинюк «Під мурами твердині»

15.12.2013 

Сайт «Слово Волині»

Книжка на вихідні: Під знаком «Книга року ВВС-2013»

Цієї грудневої п’ятниці, тринадцятого, стали відомі переможці престижного літературного конкурсу «Книга року BBC-2013» та «Дитяча Книга року ВВС-2013». Найкращими цьогоріч визнали новинки під назвою «Далекий простір» письменника, філософа й критика Ярослава Мельника (видавництво «Клуб сімейного дозвілля») та «Хто зробить сніг» Мар'яни й Тараса Прохаськів (Видавництво Старого Лева). Цікаво, що Ярослав Мельник народився у селі Смига Дубенського району Рівненської області, а нині живе у Литві та Франції. Одразу після нагородження на своїй сторінці у Фейсбуку Ярослав Мельник написав: «Це для мене приємна несподіванка, яка ще більше приємна, що проблема свободи людини, яка стоїть у центрі моєї творчості, сьогодні реалізується на моїй рідній землі. Незрячі маси прозріли і побачили далекий простір, (а) правителі – незрячі».

Як відомо, автори-переможці у кожній номінації отримали премію 1000 фунтів стерлінгів (це понад 13 тисяч гривень), а видавництва, де вийшли друком книжки переможців, отримали право використовувати логотип конкурсу «Книга року ВВС» на всіх наступних виданнях цих книжок.

Редактор Європейського Хабу Bсесвітньої служби ВВС Артем Лісс сказав, що роман Ярослава Мельника – це антиутопія, яка досліджує питання свободи. Романіст пише про свободу бачити, уникнути світу сліпих – але водночас і про свободу уникнути світу тих, хто може бачити – і хто править сліпими… Крізь призму мандрівки головного героя цей роман дуже яскраво показує, що означає свобода і яка її ціна.

Про дитячу книжку Мар’яни й Тараса Прохаськів висловився Джонатан Чарльз, директор з комунікацій ЄБРР, мовляв, з неї наймолодші громадяни України дізнаються про дружбу, а також про те, як триматися разом і долати страх.

Приємно, що до «довгого списку» цьогорічної премії «Дитяча Книга року ВВС», що нараховував 13 літературних новинок, увійшла історична повість лучанина Миколи Мартинюка «Під мурами твердині». Цю «підліткову» книгу автор називає справою «майже всього свого життя» і є вона першою з трилогії «Мій суддя – Бог».

Книга «Під мурами твердині» – про рідню землю, про її історію. Ошатне повноколірне видання, чудово проілюстроване художником Андрієм Гупалом, приурочене першій літописній згадці про селище Жидичин, що під Луцьком. У ній ідеться про приїзд 6 грудня 1227 року на прощу в Жидичин молодого князя Данила (того самого, котрий Галицький), сина Великого князя Романа Мстиславовича з династії Рюриковичів. Разом із братом-княжичем Васильком він береться об´єднати роздроблені після смерті батька Волинсько-Галицькі землі. Себто повість побудована на реальних, але дуже далеких подіях. Тому авторському домислу, зрозуміло, тут відведено одне з чільних місць.

З першої сторінки твір переносить читача у прадавні часи. Понад те, непросте письмо волинянина попервах спантеличує і змушує спотикатися, як об камінці, об складні й невідомі слова. Втім автор переймається їхніми роз’ясненнями і робить це майже посторінково. До того ж згодом ти й сам розумієш, що повідується тут про добу, коли мова й говір людей були саме такими. Запопадливий мовний дослідник та вимогливий стиліст Микола Мартинюк осипає нас снігопадом стародавнього, самобутнього, колоритного та автентичного волинського словотворення. Тут вам замість відчайдуха – одчаюга, замість думки – помір, замість півня – кокот, а замість злодія – тать. І спиняється погляд на сполученнях «бегетання ярчат», «шмуляння патика», «пристаркуваті зіваки», «жовтороті зіпаки»... Письменник воскрешає і великих історичних постатей, що аж відчувається, як глипають на тебе з-за сторінкових повік, і оживлює мову, якої, мабуть, ніде більше не почуєш.

Відтак читач мимовіль бере участь в описуваних подіях, і чується між рядків, що маємо знати, чиїми дітьми є, і як тяжко земля, що нею ходимо, але часто гребуємо, виборювалася, аби називатися нашою. А не чужою.

«...Кругом тьма-тьмуща пожадливих кривдників, які часто-густо, забуваючись, здіймають на землю Руську свої паскудні брудні руки... Так і глипають на сей ласий шмат, захлинаючись слиною... Та скільки б їх не плодилося, і як би ордами не сунули сюди, посліплені жадобою легкої поживи, ще не родився той народ (і не народиться повік!), який би зміг примусити русичів не те, щоб на колінах зігнутися в покорі, але й поставити хоч на одне коліно», - зазначає автор те, що й нині є для нас актуальним та важливим.

Загалом читання повісті не буде легким, радше уважним і терплячим. Мусиш стежити за кожним словом, за кожною дією – чи то автор про підступність і зраду повідує, чи запеклі бої описує, чи кохання й розчарування емоційно та зворушливо відтворює... Перед нами – ніби фільм із дуже короткими епізодами. Відволічешся на мить – і загубиш нитку сюжетного плетива, заплутаєшся у прочитаному. Але стане тут емоцій та задоволення і для хлопчаків, котрі про княжих войничів та їх ратні обладунки люблять читати. І для дівчат, які перейматимуться долею сміливого, хоч і юного,

Ратибора, що мріяв стати дружинником князя Ярослава Інгваревича, або ж хвилююче стежитимуть за трагічним безталанням бідолашної митарки Вислави.

А ще ця книжка припаде до смаку поціновувачам філігранного художнього письма. До слова, у повісті дуже багато описів природи, які спершу наче й заважають пильнувати за сюжетними перипетіями, а згодом, як оті кольорові акварельні зарисовки, лишень допомагають зриміше уявляти прочитані картини.

У книзі зазначено, що ця історико-пригодницька повість адресована аудиторії середнього та старшого шкільного віку. Насправді ж охоплюють сумніви, що, скажімо, семикласники подужають цей непростий говір і важкувату повідь. Та очевидно Микола Мартинюк писав свій твір для особливих читачів: зрілих, незалежно од віку, та вибагливих у виборі книжок.


//
http://slovovolyni.com/ukr/blog/29/14819/
Категорія: Новини з новин | Додав: Dyrektor (20.12.2013)
Переглядів: 382 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]