Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

В’ячеслав Васильченко несподівано небагатослівний...

Романіст в амплуа новеліста

В’ячеслав ВАСИЛЬЧЕНКО

ГРАВІТАЦІЯ

Богдан дістав металеву гривню, приготовлену ще в номері. У променях вечірнього сонця засяяв латунним золотом Володимир Святий. Із хрестом у правій руці та зображенням Десятинної церкви – у лівій. Якраз те, що треба для «величної місії».

Завтра він їде додому. А сьогодні – принесе серйозну жертву. Йому. Найголовнішому Морському Божеству. Це ж воно тут усім заправляє. Щоб так усе було. Ну, класно... І не п’ятака якогось кине. А щоб точно повернутися. До цього кримського раю.

Присів і щосили махнув. Тонке блискуче кружалко вирвалося на волю, ніби втомлений неволею звір. Що воно хвацько розтинає повітря – ледь почув на початку. Далі звук затих. А політ продовжився. У князів часто так. Що хочуть – те й роблять. Князі ж.

За мить монета ковзнула водою і стала металевим крейзіфроґом.

Удалося. З камінцями – а вибирав завжди плесковатих – виходило так нечасто. Скільки їх уже втопив. Рука набита.

Гривня перестрибувала від хвильки до хвильки, ніби захотіла вислужитися перед повелителем. Змогла.

«Шість», – порахував. Задоволення проросло крилами на спині. Небагато ж людині треба. Хай і ненадовго, та все одно. Шматочок щастя. Відкуси хоч його. Якщо все не зможеш.

Дарина стояла позаду. Спиною бачив її. За ці кілька днів навчився. Відкрив у собі такий дар. Чи, швидше, вона це зробила…

Шикарна жінка. Все у неї є. Все, чого він хоче. Коли вперше побачив, серце підказало: вона. Така, про яку мріяв. Яку підсвідомо хотів знайти в кожній новій знайомій. Ніби накидав чітку та вивірену мірку.

Але зараз ненавидів її. Цю шикарну жінку. Яку створив своєю уявою. І, здавалося, знайшов. Зустрів. Тут. У Криму. На Південному березі. Де сам Господь би велів це зробити…

– А чому ти не сказала, що в тебе є чоловік? – запитав Богдан, не озираючись. Свербіло це зробити вже з півгодини. Але терпів.

Дарину струснуло. Відчула, як устелений камінцями берег різко смикнуло вперед. Ледь не впала. Усе. Кінець фільму. Кінець життя. The end. Недовгим же воно виявилось.

– Як?! – вирвалося з вуст, ніби серце вирішило так утекти з приреченого тіла. – Як ти дізнався? – Очі розширилися. На обличчі закам’янів переляк.

– Хіба це щось змінить? – розвернувся до неї, і камінці скреготнули невдоволено.

– А так би ти мене заміж покликав? – десь узялася утомлена крива посмішка.

– Думаєш, не здатен?

Дарина не відповіла. Просто пішла вздовж прибою. Зробила кілька кроків і завмерла. Наче загальмувала, щоб подумати.

Богдан наздогнав, але нерішуче спинився. Ніби наткнувся на невидиму стіну. Чи вона таки була? Устигла вирости за цих кілька хвилин.

– Я думала, що це все для тебе – чергова курортна інтрижка. І я – ще один рядок у довгому списку. – Жінка не поверталася. Ніби боялася глянути в очі. Раптом не знайде там підтвердження своїм думкам?

– Дякую, – холодно відповив Богдан.

Це слово прохромило її. Прошило. У тому місці, де ще недавно палахкотіло щасливе розбурхане серце.

– Вибач. – Дарина ніби танула.

– Невже ти нічого не відчувала? Не бачила серцем мене? Таким, справжнім, я ще ніколи не був.

Богдан говорив «у спину». І здавалося, що слова відскакували, ніби гумовий м’ячик від стіни. Щоб упасти поряд.

Дарина різко розвернулася. Подалася вперед. Знову скреготнули камінці.

– Відчувала… бачила… І тому – боялася…

– Себе чи мене?

– Нас.

– А ми були?

– Були.

– А тепер?

– Тепер боляче.

– Навіщо ж ти так?

– Не змогла нічого з собою вдіяти. Наче хвиля накрила. Я ж уперше тут. У цій казці… Крим… Ніколи моря справжнього не бачила. Усе тільки в кіно та по телевізору. А тут відразу – й на Південний берег! Така краса скрізь. Насолода. Рай. І… ти… Усе разом. Така сила. А що я? Жінка… Слабка... Але… Перед таким цунамі ніхто б не встояв. Ти ж не знаєш, як це важко. Чотири роки він не встає з ліжка. І я постійно з ним. Це тисне. Мозок кипить. Нерви вже не витримують... Навіщо я тоді сіла за кермо? Гм… Ішов дощ. Асфальт мокрий. А я ще й року не водила. Не розрахувала... Машину занесло... Я інстинктивно вивернула. Увесь удар прийшовся на нього. Подушка безпеки була тільки у водія… Це я його таким зробила… Навіщо ту кляту машину купували? Кредит брали. Зі шкури лізли, щоб виплатити. А потім… Останнім часом мені часто хочеться вмерти. Не можу дивитися на його страждання… А коли ще й про свої згадаю… Але – не маю права. Хто ж біля нього ходитиме?.. А про море… Це його ідея. Щоб я відпочила. Добрий він. Бачить, що мені непросто… Грошей трошки відклали. Позичили ще. Він домовився з хлопцями своїми, що вони по черзі побудуть з ним. Поки я тут… Якщо чесно, я й не кохала його. Ніколи. Оце вперше говорю про це. Раніше нікому не казала. Якось відбулося все так… Чоловік посватався, а я погодилась. Усе мені кавалери були не такі. Хотілося чогось… чогось… Такого… На білому коні… І тут – ти…

Богдана гризло зсередини. Слово «шок» навряд чи могло б передати все те, що відчував. Злочинець. Він – злочинець. Страшний… Хоча ні. Цього мало. Він просто нелюд. Злочинець відсидить. Його можуть помилувати. Відпустити за правильну поведінку. А як спокутує він? Чим? І хто взагалі може помилувати нелюда??? Ця жінка спочатку розібрала його на запчастини. Переродила. Зробила іншим. Кращим. Окриленим. І можна б радіти. Якби… Якби не ця убивча правда. Яка його знищила.

Сьогодні вранці, розповідаючи по телефону другові про цей шалений курортний роман, жартома кинув: «А пробий, ким вона є у звичайному житті». Сергієві це – як два пальці об асфальт. Начальник же управління в СБУ… Але потім… Світ перестав рухатися. Сонце упало в море. Навіки. Втопилося. А море без сонця над собою – просто багато води… Це його сонце втопилося в чужому морі. І тепер йому холодно й темно… Чому так? Біля кожного щастя обов’язково чаїться лихо… Не можуть вони одне без одного. Не можуть…

У Дарини задзвонив телефон.

– Привітики… Та нормально. Відпочиваю. Ага, вже чорна. Як негристоска… Ага, скоро приїду… Що?.. Що ти кажеш??? Цього не може бути! Це брехня!!! – Крик привернув увагу парочки, яка прогулювалася неподалік. Вони зупинилися й подивилися в бік крикливиці. Та безсило опустила руку з телефоном, дивлячись під ноги.

– Його більше немає. – Руки трусилися. Губи трусилися. Та очі залишалися сухими.

Богдан проковтнув. Його вкрило морозом. Відчув себе не просто нелюдом. Демоном. Агасфером. Сатаною…

– Уночі він перерізав собі вени.

– Як? Чим? – Богдан не міг повірити.

– Попросив ножа. Щоб м’ясо порізати. Кум приготував.

– Я не знаю, що сказати. – Чоловік опустив очі.

– Не треба нічого. – Голос у жінки хрипів. Але сльози не з’явилися й зараз.

– Поїдеш зараз чи вранці?

– Уранці. Першою маршруткою до Сімферополя. А там піду до начальника поїзда. Якось доберуся.

– Зараз у номер?

– Угу.

– Можна тебе провести?

– Ні, – аж кинулась.

– Не хочеш нікого бачити?

Дарина покивала.

– Ти мене ненавидиш?

Покрутила головою.

– Себе, – ледве вичавила жінка.

– Чому?

– Зуміла зробити нещасними двох чоловіків. Одного взагалі вбила.

– Це не ти.

– Не треба. Я не дівчинка. І що таке життя – знаю.

– Усе в руках Господніх.

– Пробач. – Аж тільки тепер її очі змокріли.

– Забудь, – спробував усміхнутися Богдан. Нічого не вийшло. – Не завжди ми сильніші за долю. – Хотілося скреготіти зубами. Накинутись на когось і загризти. Господи! Треба триматися. Щоб не наробити дурниць.

– Він хотів дітей. Дуже хотів. Але так нічого й не вийшло...

Сльози нарешті потекли. Але Дарина не звертала на них уваги.

– У тебе…

– Не треба, – закрила вона долонею його рота. – Я піду.

– Це… назавжди?.. – лагідно вивільнився, щоб запитати.

– Не кажи нічого.

– Але ж…

– Я знаю…

Дарина обхопила Богдана і вп’ялася в його губи. Він захотів її пригорнути, але вона вирвалася й побігла. Богдан теж побіг, та біля скверика зупинився. Утомлено підійшов до дерева і з силою вдарив. Болю не відчув. Побачив, як на збитих щиколотках виступила кров. Дістав хустинку. Приклав. Червоне почало просочуватися крізь тканину й розпускатися химерними кривавими квітами.

– Я не зможу без тебе. Я тебе ко… – долетіли здалеку Даринині слова. Але не всі. Останнє обрізало риданням. З якого виривався галактичний сум. Воно ще якийсь час чулося, а потім стало віддалятися і скоро замовкло зовсім.

Богдан і далі не рухався. Дивився скляними очима туди, звідки долинув коханий голос, спотворений до невпізнаваності. Дивився. Але нічого не бачив. Між очима та свідомістю обірвався зв’язок. «Система» більше не працювала.

Відчув біль. Рука ж! Згадав. Глянув. Закривавлена хустинка почала висихати. Перетворюючись на полотно абстракціоніста.

«Сум топлять у чарці, – подумав. – А себе – у морі».

Гладячи понівеченого кулака, рушив до води.

Ступав кам’янистим берегом, ніби мінним полем. Хотілося, щоб це було правдою. І тоді – навмисне б наступив на залізяку, напхану вбивчою силою. З радістю.

Зупинився перед прибоєм.

Море байдужно відраховувало секунди свого стомільйонлітнього існування.

Німе. Тільки прибій ритмічно шепче одвічну молитву, щоб усе й далі залишалося таким. Яке йому подобається.

Завтра він поїде. І тільки його зарізана душа лишиться тут. Язики хвиль залижуть її рани, і скоро (дуже хочеться, щоб скоро!) вона повернеться до рідного тіла…

Якби ж…

Дурня. Неможливо це. Не скинеш, як змія шкуру. Не залишиш тут. А вдома – не наросте нова.

Носитимеш постійно із собою…

Її знайшли наступного дня. Ранковий спортсмен вийшов на пробіжку. Вона лежала під вікнами пансіонату. Експерти припустили, що самогубство сталося посеред ночі. Сила удару була така, що – без варіантів. У долоні жінка затиснула гривневу монету. Коли її дістали, Святий Володимир завиблискував під променями вранішнього сонця…

Київ, Біличі, 12–14.02.2015

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (06.05.2015)
Переглядів: 1329 | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]