Друзяки

На нашій вулиці жила Свєтка, уявіть собі, одна тільки дівчина на всю вулицю! Свєтка була старша від нас із Льоньком аж на три роки. Я мріяв колись із нею одружитись. І Свєтка була не проти! Коли мені було років три чи чотири, ми навіть розписувалися із нею на лопухах! І весілля тоді зіграли.

Але Свєтка швидко мене й зрадила: рівно через тиждень вона розписалася із Стасиком Шпичаком. Правда, розписувалися вони вже на папері і Стасик казав, що це більше чесно, бо лопухи швидко в’яли. Через Свєтку ми із Стасиком навіть билися. Але Свєтці я зраду таки простив, бо вона одна, а хлопців же багато! От і не змогла втриматись.

 

І от, сидів я після лікарні у хаті й чекав на те, коли ж той ґудзик із мене вийде, аж тут Свєтка – прийшла і запитує:

– Коля? Тобі самому, певно, нудно?

– Нудно… Тільки що поробиш? Мені, Свєто, не можна тепер виходити надвір…

– А давай тоді ми будемо гратися в індєйців, у тебе в хаті!

– Як це – в індєйців? – я зацікавився.

– Ну, треба спочатку зробити луки…

– У нас з Льоньком луки є! – я аж підскочив.

– Ще треба розкраситися по лиці й по голих грудях червоними фломастерами, зробити із блискучих хусток спідниці, на голову надіти корони із пір’я, і обчіплятися намистом, а тоді…– жваво взялася за справу Свєтка.

– Гукай Льоньку! – не дослухав я її до кінця.

 

…Льонько як почув про нову забавку, не роздумуючи зараз же й поліз до себе на горище, набрав там повну торбу гусячого пуху, ще й на всяк випадок прихопив п’ятнадцять гусячих крил та й приніс усе це добро до мене, і висипав посеред хати.

Свєтка ж була старша і вже багато чого вміла, та й дівчина ж! поробила усім трьом із тих крил корони. А пух ми уже всі разом порозсипали скрізь густенько по полу.

– Це буде сніг у горах! – каже Свєтка, й розкидала пух ще й по стільцях, а перед тим понакривала їх простинями.

Хустинки ми взяли із шафи, вибирали найкращі, із люрексом, порозмальовували лиця фломастерами.

– А намисто куди? – питаю я у Свєтки.

– Намисто індєйці чіпляють на вуха і в ніс!

Взяв я шкатулку із маминими прикрасами, вибрав собі звідти скляне намисто із найбільшими намистинами, Льонькові дав жовте, маленьке, а Свєтка почепила на вуха золотий ланцюжок з кулоном.

Льонько собі якось те намисто почепив на голові так, що воно звисало йому аж до носа, а мені ну ніяк не вдавалося опустити бурулі, аби вони висіли так як треба. Я вже аж був розсердився, що дав Льонькові таке зручне намисто, а собі взяв гірше.

– Ти візьми й відірви дві намистини, – порадила мені Свєтка. – І вклади їх до носа – засунь у ніздрі. Ніс роздується, знаєш, як буде класно?!

– Точно! – каже Льонько. – І вийде, Колька, ще й краще, ніж у мене!

Я так і зробив. Розрізав ножицями нитку навпіл, дві намистини від разка відділив, а інші зв’язав назад, як воно і було – навіть не видно! А тоді всунув намистини у ніздрі. Подивився у дзеркало.

– Кра-со-та! – каже Льонька.

– Да-а-а… – я аж загордився.

Почали ми гратися. Але – тільки –тільки я натягнув свого лука, хотів із нього у Льонька стрельнути, натужився, з усієї сили вдихнув – і… втягнув одну намистину собі у ніздрі. Мені тоді від страху аж дух забило – тут ще не вийшов з мене ґудзик, як на тобі – вже й намистина в носі!

А воно ще й, зараза, дихнути не дає – забилося дуже глибоко в дірку.

– А-а-а-а!!! – схопився я за ніс!– Задихаюся! Вмираю!

– Що таке?! – злякалася Свєтка.

Як ще й на те – убігла на той крик до хати моя матір, тільки-тільки прийшла з роботи, уся на нервах.

– Та й*** же ж вашу мать!!! – побачила вона «поле бою».

А я ще й злякався так, що кинувся бігти в кухню, схопив там до рук ножа й верещу:

– Заріжуся!!! Не дає дихати! Краще я сам заріжуся!!!

Мусила моя мати все як є кидати й знов бігти в колгосп за машиною.

Відвезли мене до лора. А той встромив у носа трубку й намистину витягнув.

 

 Міжсезоння, або «У вирії»

…– Ну спасибі, – каже я до продавця. – А своїй напарниці передавайте гарячий привіт.

І тільки я відвернувся, щоб геть іти, як тут чую:

– А це, може, ти, Миколайку?!…

Розвернувся я назад, аж то – «Ельвіра»!

– Не зрозумів…

– Точно ти, Колька! Скільки літ, скільки зим?! Боже, як же ми давно не бачилися!!!! – скочила на ноги відьмище, та й кинулася обійматись… – Що, не впізнав мене? І я тебе теж не відразу; года-года… Але – почула, як ти із моїй сусідом говориш, та й впізнала по голосу! Колька!!! – цмок мене у одну щоку, тоді – у другу.

Я вже тоді уважніше й придивився:

– Невже це ти, Свєтка?…

– Що? Хіба так дуже постаріла?

– Та ні, напроти… Така стала … гарна.

– Ну, живу в місті, треба тримати форму! А ти, Коля, що хотів, кросівки?

– Та, вже ось купив, – показую на коробку.

– Віддай назад! Я тобі зараз виберу у себе найкращі!

– Та ні, – кажу. – Я так не можу. Ти не сердься, Свєта, але я вже буду ходити у тих, що взяв.

– Да… шкода, – зітхнула моя подруга дитинства. – А пам’ятаєш, Коля, як ми розписувалися на лопухах? Як у тебе в хаті у індійців грали? А у війну?

– Чого ж це я не пам’ятаю? І як зрадила мене зі Стасиком, теж не забув, – сміюся.

– О! Бач, який ти! – штурхонула мене в плече, я мало не впав. – Де ж ти тепер живеш? Що робиш?

 

Так проговорили ми із Свєткою, може, із добру годину. Але – тільки хто завертав до її палатки, Свєтка як гляне грізно, то люди й боялися про щось запитувати.

– Свєт, – сказав я на прощання, – я тобі по старій дружбі хочу одну безцінну пораду дати.

– Ну, давай!

– Тільки ти не сердься.

– Та ну ти що, Коля!

– Давно ти тут взуттям торгуєш?

– Другий тиждень! Робила в школі вчителькою, але рішила йти на пенсію по вислузі. Такі, Коль, нерви! І ось – тепер торгую! Нехай би чорти забрали хазяїна разом із його магазином! Пекло! То що ти, Коля, мені хотів казати?

– Будеш, Свєтко, сьогодні вдома, – то гарно вмийся, розчешись, або … краще кидай ти цю палатку на хер!

– А за що мені тоді жити?…

– То торгуй! Бо ти, чесно кажучи, тільки людей собою відлякуєш.

– Це я ще, Коля, не привикла. Знаєш, як було у школі: треба увесь час на дітей гавкати і лякати, бо інакше вони мені на голову вилізли б. От у мене й зробився такий погляд, це, Коля, вже професійне!

– Тоді, йди краще в міліцію…

 

Нова бригада

Якось на початку зими зірвався сильний буревій, щось заіскрило на трансформаторі і вимкнулося у нас світло.

На вулиці ніч, хто туди мав лізти? А ми у вагончиках топили електрокамінами.

– Хлопці, поки приїдуть електрики, ми тут до ранку й позамерзаємо! – кажу я.

А Сергій тоді придумав:

– Давайте підемо на сусідню дачу, до банкіра, та й попросимо, щоб він увімкнув нашу переноску в свою розетку?

Пішли ми до Сєргєя Олєговіча, сказали, що у нас сталося, він і дозволив.

– Добре, несіть …

А наша переноска була без коробки, в кількох місцях зовсім без ізоляції, і замість розетки стирчали тільки два голих провода.

Виніс я переноску хлопцям, а сам лишився чекати у вагончику. Через кілька хвилин гукнув Данило:

– Бери, Коля! – і подає мені провід через вікно.

У мене ж були мокрі руки, а переноска увімкнута, як узявся я голою рукою… Рубонуло мене так, що я аж у куток відлетів, упав і лежу; спробував рукою поворухнути – а не можна, зовсім її не відучував – як відмерла! У голові мені закрутилося…

До вагончика забіг Левко – побачив, що я лежу бездвижимий, і злякався.

– Ти що, придурок, – кричить він до Данила, – подав Миколі включену переноску?! Його ж он на смерть убило! Повний капут!!!

Схопив Левко мене попід руки та й виніс надвір. А я – увесь білий, мов полотно.

Але – полежав я трохи на холодній землі, і почало мене млоїти.

За добу я тільки трохи й відійшов…

– Знаєш? – сидів я на порозі біля вагончика і розказував Левкові. – Я тоді лежав посеред двору, сніг мені мете по обличчі, я дивлюся в небо – а там… журавлі летять ключем. Я собі думаю: куди ж вони летять? І, головне, звідки?… Звідки ці дурні журавлі летять?! Це ж і позамерзати могли б у заметілі. Думаю: у них же десь були свої гнізда, батьки, ставок, на якому жаб ловили. А тоді – чомусь знялися на крила й полетіли… Ніяк не зрозумію…

– Ми і є ті журавлі… – зітхнув Левко. – Ось бачиш, куди нас від дому позаносило?

 

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Повний текст роману Зінаїди Луценко «Я, Миколайко...» замовляйте і читайте у паперовій версії.