Спеціальна відзнака

за ексклюзивний жіночий твір

Міжнародного літературного конкурсу романів,

кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей

…Ввімкнула настінного світильника. Скупе, ніби припало чорною кіптягою, світло охопило лише ту куценьку частину просторої кімнати, де лежали дрова: килимок із бляхи на долівці та дверцята груби. Відчинила їх, кинула тонке гілляччя в чорну діру до зіжмаканих газетяних клаптів та непотрібних папірців. Ураз відвернулася, немов побачила перед собою щось огидне, наосліп, проте вправно, черкнула мале пуделочко сірником та з заплющеними очима вцілила ним усередину груби. Не озираючись, хряснула закіптюженими ґратками розпалене вогненне дійство і за мить у кімнаті зачулося легеньке потріскування.

– «Ти моє сонце, ти моя радість», – заспівала, присівши на ослінчик, і далі, не дивлячись на вогонь. – «Боженько мій, моя власна душа», – вигадувала-творила нескінченну пісню. Щодня Іванна доповнювала її двома-трьома рядками.

– Івасику, то я сьогодні, як і домовлялися, молочну кашу варитиму, так? – звернулася до чоловіка, що непорушно лежав на великому ліжку, що стояло біля найдовшої стіни кімнати. – Вчора що було – вівсянка? На маслі? Тоді сьогодні макарони, так? Так, моє сонце, – відповіла замість мовчазного коханого. – Тоді зроблю їх із тіста, щоб смачненькі тобі були. Перш макарони зроблю, а тоді козу піду доїти, – взялася розв’язувати хустку і розщіпати ґудзики на куфайці. – Ой ні! Спершу козу подоїти, тоді макарони ліпити. Так же? Чи як, Івасику? – Іванна говорила, не відводячи очей від стелі, де бачила свою розмиту тінь.

Чоловік і далі колодою лежав на ліжку.

– Чекай-но, давай разом подумаємо, що перше: козу доїти чи макарони ліпити? Івасику, що перше? Га? – зиркнула на вогонь, який палахкотів у грубці, й раптом мишею скочила до чоловіка, глянула у ледь відкриті очі:

– Івасику, ти спиш, чи вже встав?

Повіки лежачого ворухнулися.

– Рідний мій… небо моє… боженько мій, – ласкаво говорила, ніжно цілувала недвижне обличчя. – Встав, золотий мій Івасику, – гладила бліді шоки. І все цілувала їх. І все голубила. – Люблю тебе, ріднесенький, – її щоками посунули швидкими цівками сльози, стали вмивати обличчя коханого. – Бачиш, знову вмиваю тебе слізками, а ти казав: усі їх виплачу. Не виплакала, бачиш? І скільки треба, стільки й матиму їх, бо вони найчистіші, бо вони тільки для того й призначаються, щоб твоє личко прегарне вмивати, Івасику! Телесику мій золотий, – розчісувала пальцями золоті кучері чоловіка. – А як поїси, то й волоссячко викупаємо, і вушка помиємо, і шийку… мою... мою найпахучішу у світі шийку. Який же ти пахучий, Івасику, який же ти пахучий, – ткнулася носом у чоловікову шию й чутно задихала. – Хороший мій, любий, який же ти пахучий! Люблю тебе, люблю, – поклала голову на худі груди, шепотіла про любов. – Зараз, зараз я все приготую, Телесику, зараз, – схопилася й тепер уже назад застібала ґудзики куфайки й зав’язувала довкруж шиї довгі кінці пухової хустки. – Йду-йду я доїти козу… Чекай-но, – стрепенулася, – а може, ти пив би щось, Іванку? Які губенята, сухенькі? – нахилилася, кілька разів поцілувала лежачого у вуста. – Сухенькі, пити хочуть, зараз, зараз, губочки мої дорогі, губочки мої золоті, – побігла на кухню, з нижньої, пофарбованої у тьмяно-зелений колір шафи дістала півлітрову банку з молоком. Перелила його у невеличкий, чисто вимитий чайник із довгим вузьким носачком і за мить уже сиділа на високому стільці біля коханого Івася. Лівою рукою підняла йому голову, а правою напувала.

Як завше, Іван був неслухняним. Він ніяк не хотів відкривати рота. Тому щораз Іванна силоміць накрапувала йому на язик молочні цятки і під її невпинні благання ті краплі так-сяк прослизали у продухвини чоловікового горла.

Так і цього разу: цяпнувши до Іванового рота кілька капель козиного напою, Іванна тішилася, що вони покотилися йому всередину, а не витекли назовні.

Вона винесла молоко назад у кухню, «на холод», схопила мале відерце й почалапала до хліва доїти козу.

Господарка у Іванни була невелика. Коза, шестеро кролів і п’ятірко курей. Ради Івасика вона навчилася доїти молочну Зосю, яка дісталася у спадок від нині покійної баби Агрипини, в чиїй хаті Іванна жила п’ятий рік. Плодовиті на добрі яйця сокотухи теж іще хазяйчині. А от кролі – то вже добуток Іванни. Сама про них поклопоталася, сама годувала, парувала, по клітках розпоряджувала… знову парувала, годувала… А врешті брала кожного другого самця за задні лапи, вішала догори дригом на товстій яблуневій гілці, розмахувалася важелезним дрючком і вбивала вухатого одним лишень ударом. Патрала тварину, і з дієтичного м’яса варила юшку, суп, ба навіть борщі, якими годувала свого Івася. Що з того, що він їв менше од горобця?! Але ж їв! Ось уже четвертий рік так їсть. І живе. ЖИВЕ! Ось що тримало Іванну на землі, у цім поліськім селі, на вулиці Смолянистій. Інакше давно пішла би деінде, може, й геть за обрії сього краю. А з коханим – хоч по той, ніким незвіданий бік усесвіту, чи навіть – у пекло. Аби лишень разом. Бо Іванна не тямила себе без Івася і то – чистісінька правда. Якщо він є, то і вона є. А без нього… Нема її без нього. От, як води у відрі, яка або є і тоді нею можна напитися, або вона скінчилася і треба йти по неї до криниці. Так і Іванна. Жива й необхідна, як вода, – коли з Івасем. А без нього – струменем витікає з життя: біль-скорбота її випиває…

Іванна доцідила останню краплю Зосіного смачнючого напою. Поставила відро коло колодязя, накрила цідилком. Зайшла до клуні, наскубала з копиці добрий жмут духмяного сіна, кинула його в жолоб у кучу, де годувалася Зося, та у всі шість кліток із кролями. Кури теж ураз заворушилися-закудкудахкали, почувши тупцювання господині. І недаремно, бо вона і їхній хлівець не оминула: жбурнула з-за порога цілу жменю картопляних товкачів. При цьому попрохала:

– Ціхо-ціхо, мої хороші, ціхо-ціхо, не горланьте! Тю-тю-тю, – кликала до їжі. – Даю-даю вам поїсти, бачте? Чи не бачте? Їжте-їжте, – здобрювала голос. – А горлати нащо? Ще прикличете кого. А нащо вам хтось?! Ціхо-ціхо, дзюбайте картопельку… А я іду до Івасика, бо він сам у хаті. Вас он скільки разом живе, вам не страшно, правда ж? А він сам. Він без мене ніяк, – вертіла головою, правлячи свою правду. – Йду-йду, Івасику! Йду-йду, Телесику, – пришіптувала, чимчикуючи до відра з молоком. Аби й справді не прикликати кого. Бо колись мала вона непроханих гостей. Перелізли через ворота школярі, Варки Гайдашучки Максимко та Павлик Рибачуківський, – і нумо тарабанити у вікна. Злякалася Іванна. Але знала: ніхто їй зла не заподіє, бо з усіма в селі у мирі жила, нікому прикрощів не завдала. І з школярами дружила, бо, працюючи у сільському клубі художньою керівницею, усілякі свята з ними організовувала, цікавощі та веселощі вигадувала, пісні найновіші розучувала… А те, що нині живе так, як живе, то це сугубо її справа. Так виходить, так їй добре, по-іншому не хоче.

Вона ж по хатах не жебрає, їсти не просить?! Сама дбає про себе і про Івасика. То що не так? Те, що теревені з бабами не править? А хто вирішив, що то добре і що так має бути? Гой, знали б ті баби, що ліпше б вони по хатах поралися, чоловікам сорочки прали й самогону пити не давали! А то й самі кучкуються там-сям коло випивки, а вдома тим часом бісики заводяться. Бо в хаті не самогон, а добро родинне пригрівати треба! Нічого його туди-сюди, як горілку, розносити, де-небудь, як непотріб, покидати… Так думалося Іванні. От вона й жила у добрі. Всі закутки добром, наче вазонами, припасувала. А зла до хати не пускала, якби хто й хотів занести.

Отож стукали хлопчаки, стукали, довкіл хати кружляли, гомоніли про щось, але нічого так і не вибігали. Іванна стрималася: не вийшла до них і ні словом не озвалася. Хіба повідчиняли всі двері у хлівах ті паскудники! То повибігала надвір уся Іваннина господарка. Одначе і коза, і кури з кролями так звикли до своєї чудернацької господині, що ввечері, якраз тоді, коли вона зазвичай виносила їм поїсти, всі, як уродилися біля дому, кублилися на своїх залюблених доглянутих гніздах та кучах. Отака була господарка в Іванни. Незвична, як і вона сама. Навіть велися ті дзьобики-хвостики (бувало, й так кликала своїх годувальників Іванна), ніби й собі перелаштувалися на нічний сценарій буття. Чуючи кроки господині, і коза, і кури з кролями давали про себе знати, натякаючи, що теж не засинають, а чекають на її прихід. Що вдієш, коли саме так складаються обставини? Недаремно ж у народі приказують: чий хліб їси, під того дудочку й скачи.

По тому, як процідила молоко у дві півлітрові банки, прополоскала цідилка й розвісила його на низеньку мотузку, Іванна подалася до хати. В коморі знайшла дві тверді картонки, залишки од колишньої клубної роботи­. Коли працювала в сільському будинку культури, їй не раз доводилося оформляти всілякі стінгазети, вивіски, плакати чи вирізувати з картону чималі букви, аби згодом їх розфарбувати й прикрасити святкову ялинку написом «З Новим роком!», чи іншим разом – сцену – привітанням «З 8 Березням!» Допіру цей цупкий папір мав замінити вибиті у дверях веранди шибки, що «заплатили» за Іваннин переляк колядникам.

– И-и-и-и-и, – ледь чутно донеслося з кімнати.

Іванна, де стояла, там впустила долу картонки, миттю відважила дверну клямку, підбігла до розбурканого невідомо чим Івасика. Його каламутні очі розширилися так, ніби вийшли з берегів повік, а з відкритого рота текла глизявим потічком жовтувата слина.

Жінка притьмом дістала з-під подушки, на якій лежала голова Івася, м’яку пелюшку й пильно обтерла схвильоване обличчя.

– Наснилося щось, Івасику? – обома долонями, повносило й завзято стала розгладжувати чоловікові груди, живота, – як те роблять мами немовлятам після сну. – Чого ти так? Чого, Івасику? Все добре, все доб­ре, – заспокоювала, а врешті помітила, що темні кола чоловікових зіниць поволі світліють і звужуються. – Все добре, я тут, коло тебе… Я з тобою… Зараз минеться… Зараз все зроблю, хороший мій, любий мій, – зі старанного розтирання її рухи обернулися на пестливі й легковагі.

Чоловік помітно вспокоївся.

– Зараз, Івасику, зараз я повернуся, тільки вікна у веранді залатаю, зараз повернуся, бо… щоб не вдерся хто до нас, то піду залатаю... Зараз повернуся…

Іванна вийшла на кухню, схопила картонки й шмигнула у веранду. Хутко впоралася із «заскленням» шибок, тож заходилася носити з колодязя воду. Іван смирно лежить, то пора й погосподарювати. Налила води у дві великі каструлі, занесла їх до кімнати, поставила у чималу пічку, вимурувану прямісінько у центрі чималої грубки. Хтось із прапращурів хитро задумав і чудно постарався, коли залишив у грубці добрячий отвір. У ньому мудрий майстер прилаштував величеньку брилу-плиту, яка, нагріваючись під вогнем, так само підігрівала все, що на ній поставиш. Тому взимку Іванні і на кухні не треба було морочитися з куховарством, бо в кімнатній пічці могла приготувати що завгодно! Зачинялася ця диво-конструкція двома великими дверцятами з тонкого, дочорна закіптюженого, металу.

Тепла вода призначалася для купелі. Прання нині Іванна не зачинатиме, бо ж Різдво.

Налила пригорщу молока у манюній чавунний горщечок, поставила його у грубку. «Закипить, тоді кину туди макаронів», – намірилася. Підійшла до вікна й натиснула на вмикача, що ледь виднівся угорі. Кімнату обдало темнаве, з іржавим відблиском, світло. Яскравих лампочок в Іваннинім хазяйстві не водилося.

…З-під теплої ковдри у білісінькій пошивці виднілося лише його обличчя. Худе й безкровне. Зі впалими щоками-рівчаками та гострими межами-вилицями. Невисокий лоб, прямий продовгуватий ніс, сухі, злегка потріскані, бляклі й без контурів губи. Тонкий, аж прозорий шар потемнілої шкіри вкривав випуклі очні яблука, що тонули у посинілих глибоких западинах. Часом та зморшкувата шкіряна завіса ліниво розсувалася й на світ показувалися загрузлі в болоті свинцевого туману невиразні очі. Чи бачили вони що? Хтозна. Однак, бувало, сіпалися, або вкривалися ще дужчою димовою завісою, то світліли, й наче осявали природною голубизною, а, бувало, й плакали… А отже, жили. В якомусь власному світі, що його не пізнати навіть Іванні.

Як пуп’янок розкривається пелюстками, так виростала над хво­робливим Івановим обличчям розкішна кучма попелясто-золотистого волосся. Час до часу Іванна підстригала посічені кінці, втім, ніколи не переходила межі: кінці мали торкатися плечей і ні на міліметр не бути коротшими чи довшими. Бо так любив Івась, чия голова нині скидалася на сонях.

– Ось, кашка вже готова, Івасику, – дістала з груби казанка, зачерпнула з нього півчерпака гарячого рідкого наїдку в глибоку глиняну тарелю. Хвилин із десять колотила ту молочну страву ложкою: видмухувала гаряч. Врешті поставила тарілку на манюній ослінчик, прилаштувала його на ліжко коло чоловіка, узялася коханого годувати. Спершу разом із подушкою підняла його голову. Далі двома пальцями лівиці роззявила йому рот, затим хутко клала півложки каші до свого, пережовувала зварені кльоцки-макарони й маленькими цівками виливала в Івасів. Якщо бодай п’ять таких дзюрків проскочать усередину, – обід удався! А як ні, то Іванна візьметься готувати суп.

– А що, присмакувала тобі кашка, Івасику? – мовила Несміяна по тому, як у неї все вдалося: заплановані п’ять цівок таки булькотіли в Івановому мізерному шлунку. Та допіру на неї ледаче поглипували непроглядні, задимлені позирки. – Недаремно я старалася, еге ж, Івасику? От і попоїв, от і добре! Як же добре, Івасику, що ти попоїв! – витирала чоловікові губи чистим рушником. – Який же ти у мене розумник, Івасику, який же молодець! – вдоволено похитувала головою. – А каша тепла, то, може, тобі душно? Що? Душно? А де ручки? Де ручки мої золоті? – відставила долу стільця з тарілкою, відкинула ковдру до Іванового пояса.

Миршаві руки-палі лежали вздовж такого ж висохлого нерухомого тіла. Чоловік був убраний в білу майку, з якої виднілися худі, обсипані, наче просом, синявими плямками груди та світло-голубі кальсони.

Іванна обмацала Іванові руки, живіт, шию.

– Ні, не впрів, Івасику, ні, – припала до рук і стала цілувати їх од кінців трісок-пальців до самісіньких плечей. Спершу одну, відтак другу. Непорушними були ті руки, не могли віддячити за доброту Іванні. А вона й не шкодувала про це. Бо, «аби разом, аби коло нього».

Бути-жити-існувати сама Іванна не вміла. Пробувала, але без Івася у неї мову відбирає, а в голову нечистий тиблі молотком забиває. І серце пече, як ошпарене киплячим смальцем. І біль той нестерпний руки їй паралізує, а в ногах заводиться мошкара, що жалить ядуче. І йти тоді несила. І думати годі. Хіба впасти та мліти: стоплюватися, як смола на сонці. І стікати життям, як пташка з наживо відтятими крильми… Живий мрець. От хто Іванна без Івасика, без свого Телесика. А з ним… О, яка ж вона з ним щаслива! Яка безпечальна й блаженна! І ніщо не годне її засмутити: ні найдошкульніші людські осуди, ні нарікання, що подеколи долинають з-за високих воріт, ні холод, ні голод, ні щоденні сумні й безнадійні звістки з «радіва», що їх чує крізь сон… Хіба новини про загибель когось молодого призводять цю дивну жінку до заціпеніння. Бо тоді вона приміряється родичкою того небіжчика, а ще гірш, – коханою. Стає на місце бідолах і нумо уявляти, що то вона Івасика свого втратила – молодого, красивого й такого любого...

Гой, тоді вона схоплюється з ліжка, біжить із кімнати до кухні, щоб не чув Іван, як крапотять долу її сльози і як по-вовчому завиває та рве на голові й так зріджене волосся його кохана. Бо хіба скаже йому, чого так робить? Хіба зізнається? Еге ж, не скаже. І не зізнається. І заводитиме, міцно зуби зціпивши, доки не зникне з-перед очей страхітливе видовисько, на якому Івась лежить у домовині. З чорним, як вугіль, обгорілим обличчям. Завше саме таким їй ввижався коханий. Гой, чого те марево так часто в її очах зринає? Чого так безжально, як Іванове обличчя, вогнем обпікає?!

Ніч вигорала, як і дрова у грубці.

– Івасику, – шепотіла, тулячись до коханого. Наче дослуховувалася, чи засвоїться в його шлунку дрібка молочної каші. Та враз відсахнулася від лежачого, скочила, що переполоханий кіт, на своє ліжко, вкрившись ковдрою по самісінькі очі.

– Знову Івасику, знову гримить, знову валиться! – скривилася плачевно, заскочена переляком. – Ай-яй-яй! – міцно обхопила руками простоволосу голову. Й ніби провалилася у глибоку розколину, десь попід долівку. А вгорі, на даху старезної хатини покійної баби Агрипини, Іванні чулося, як вирує злостиве пожарище, як тріщить всенька крівля, ляскає шифер і звалюються з-під стелі дебелі крокви… І все дужчає осатаніле гупання, лютішає рόзруй, і падають важкі бруси Іванні на голову, і розтинають її навпіл.

Пришиблена, вона випурхнула з-під покривала, скочила під ліжко. Саме там, скрутившись калачем, перебувала страхітливу оказію. Почувалася схарапудженою ластівкою, що сиділа у звитому гнізді, під побіленою покрівлею, а по нім безжально жбурляють каміняччям бешкетники: уб’ють пташку чи лишень поранять?

Незносний біль обпинав Іванну. Ох і жахтить, ох і мучить щоразу вогняна пожога! Плигає-сліпить очі, гадючиться у волоссі, жалить вогневими язиками…

– Гой, Івасику! Падає, не стихає! – скрикувала раз по раз, так і лежачи на холодній долівці. – Летить на голову… Валиться… Б’є так боляче… Ох! – морщилася й причитала, наче стара над померлим. – Але я тебе врятую, милий мій Івасику, лише трохи потерпи… Лише трохи… І я тебе витягну з-під завал, я тебе врятую, Івасику, милий мій Телесику… Я ж тебе люблю, люблю, – схлипувала.

А за хвилину де й подівся пекельний розруй. Стихло пожарище, зоставило в покої Іваннину голову.

Вона виповзла з переховку, поволі обтрусила з себе непомітну куряву, поправила волосся. Підійшла до груби, відчинила дверцята пічки, великою квартою налила теплої води у глибоку пластмасову миску. Підбігла до лавки, витягла з-поміж високої кипи випраного й випрасуваного білісінького лляного рушника, намочила його, і легкими та ніжними рухами стала обтирати Іванове обличчя.

– Ти – моє сонце, ти – моя радість, – співала, зазираючи в темні очні кола.

І знову мокала рушника, й обтирала ним вуха коханого, шию, груди, руки...

– Голос твій кращий за всі голоси.

Буду я знову до самого ранку

Дихати-думати так, як і ти.

– Водичкою мию тебе, Івасику, водичкою купаю, – знову де й узялися в Іванни рясні сльози.

Ця жінка плакала, певно, частіше, ніж їла. Для Іванни то було звичним, як для інших посміхатися. Зрозуміло, чому односельці вчепили до неї прозвище «Несміяна» ще за часів її «плаксивого» дівування.

– Моїх сліз бракує, Івасику, то ще водичкою помию тебе, – обтирала коханому підпахів’я.

Відтак знову підхопилася, використану воду вилила з миски у відро, що стояло коло дверей, підбігла до пічки, налила квартою у миску чистої води. Зі стосу рівно складеного прання дістала другого рушника, сіруватого, й тепер уже обмивала-обтирала Іванові пальці та стопи ніг. І все приспівувала:

– Ти – моє сонце, ти – моя радість,

Небо, де чути благі голоси.

Чую-втішаюсь: вони мені кажуть, –

Ми із тобою разом навіки.

– Чистенький Івасику, тепер ти чистенький, – полишила миску з рушником, витерла собі руки. – Сорочку вберемо другу, а штанці ще добрі, завтра змінимо на свіжіші, – скидала з чоловіка спідню вдя­ганку. А врешті…

Глянула на вкрите прозорою шкіряною поволокою тіло. На ньому рядком рубанців відстовбурчувалися темняві гострі ребра. Зазирнула в очні безпросвітки. Кинула оком на поличку, що стояла прямісінько над головою коханого. Там олов’яними солдатами виструнчувалися десятки фотокарток, на яких – Іванна зі здоровим і веселим Іваном. Отут вони мчать велосипедом до річки, а там – танцюють повільний танець. На оцих знімках цілуються ніжно, а на отих – обіймаються, мов голуби. І все усміхаються, і все веселяться…

– Як же я люблю тебе, Івасику, як же люблю тебе, мій Телесику, – Іванна впала на оголені груди й ридма заридала.

Іван був непорушним...

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Повний текст роману Жанни Куяви "Нічниця" замовляйте з квітня 2013 року і читайте у паперовій версії.