… Так славиться, що аж собі хочеться приліпитися до тої слави. Тому їй, цій славі, ми присвятимо не один десяток достойних сторінок нашого скромного повіствування. Приліпимось, так би мовити. До чужої слави. Але то – трохи згодом…

Колись дуже-дуже давно, в таку, тільки не в таку ніч – на Івана, на Купайла – Душа тут, у Ніжині, народилася.

То був хлопчик. Манісінький такий і кволий-кволий, бо недоношеним на білий світ насилу допросився… Лукерія, мати його, дев’ять днів перед тим пила материнку, від неї діти спливають, так сказала їй беззубим ротом баба Химка, тицяючи в пазуху вузлика з тою материнкою:

– Оце запарюй крутим кип’ятком і пий, пий. Повільно! Дев’ять днів рівно. До сходу сонця – півкварти невеликої, розділи на дев’ять ковтків, а по заході – цілу кварту, розділи на двічі по дев’ять ковтків. Не відводь при цьому очей од місяця, – він саме на спадаючій кватирі. Він ото й забере од тебе те дитя. Та гляди ж тільки при цьому не хрестися!!! На траву я наказала все, як треба. Курва ти крученська. Де ти взялась на мою голову?! – Не спитала, а ствердила баба Химка.

– Я не курва, бабо. Я заміжня жінка. Чоловік хоч і ворона, а все-таки оборона. – Простягла бабі півня за тую материнку. – І вже аж три дівки в мене ростуть. Навіщо мені четверта?

– Курва ти крученська, – як заговорена сама собою, знову прорекла баба Химка. – Ні, ти не курва. Ти курвище. І півня свого забери назад, бо завтра ще на зорі все ‘дно до твоїх курок прибіжить. А зарізать – не заріжу, бо саме піст. Петрівка. Чи забула? Через тебе, курвище, гріхів набираюсь. – І ні з того ні з сього заплакала баба. Чого її розсопливило? Баба Химка, і це всі знали достеменно, плакала лишень двічі на рік: перед Спасом, коли лелеки з береста, що за її хатою, відлітали («Ой ріднесенькі ж ви мої! Чи побачу вас іще хоч раз?! Яка ж тільки дальня дорога у вас попереду!! Як же ж ви, бідненькі, її здолаєте?!», – причитувала), й тоді, як повесніє, після теплого Ликсія, коли лелеки прилітали, всідалися, обживалися знову на бересті за бабиною хатою («Ой ріднесенькі ж ви мої! Таки діждалась! Прилетіли мої пташечки!..») Бабі було вісімдесят і шість літ. Тому намарне сльози лити в баби вже не було ні сили, ні бажання, ні самих сліз. А це, бач, розсопливило.

Лукерія й собі для годиться схлипнула. Півнем витерла видушену сльозу та й почимчикувала на свій куток. Круча, окраїна Ніжина, тоді, в далекому сімнадцятому віці, ділилася аж на чотири кутки: Стукалівку, Пиворізівку, Козяче й хутір Опетеленків. Лукерія жила на Козячому. Жила з мачухою – шебушною Уляною (так її вся Круча називала), трьома дітьми – всі дівчата, й чоловіком – аж учорнілим од роботи й од незгод Матвієм – худющим, од вітру хитався та все кашляв, ох і кашляв, не чоловік – одна неміч. Лукерія його зроду не любила, пащекувала Круча, що й діти хтозна-де взялися, то так ото жили без любові: жили та й жили, як живе більшість людей. У Лукерії, й без того многогрішної, часто в голові крамольна думка свербіла: «Та коли вже його чорти заберуть? Скільки ж він землю топтатиме? Не жилець же він, не жилець на білому світі!»­ Як затяжіла ж Лукерія вчетверте, святий Бог зна’ од кого, вирішила позбутися того плоду, бо й Матвій – не жилець на цьому світі, і напівлях торгаш Пшінька посеред ночі в клуні так їй і сказав: «Ти мені в непотріб зі своїм виводком. Якби ще без виводку…» Тому й вирішила молодиця ­позбутися того плоду. І в жлукто[2] сідала, поцьку свою парила і з печі стрибала, і з драбини, і піднімала тяжкі клунки з торішнім житом, і навіть камінь величезний, що на межі городу й сінокосу лежить, із місця зрушила – а воно причепилось і все! І не одчіпляється. Хоч рятуй кричи. За роботою наче трохи й призабула про той плід, та напівлях торгаш Пшінька знов нагадав уночі в тій самій клуні: «Ти мені в непотріб зі своїм виводком». То й пішла, коли стемніло (щоб менше людей бачило), до баби Химки, бо до неї всі ходять… А баба якась чудна сьогодні: і півня не взяла, і курвою обізвала, і материнку між цицьки всунула та ще й заплакала. Хай Бог милує!

…Лукерія дудлила той відвар із Химчиної материнки аж очі на лоба лізли. Таке гірке, таке недобре! Дудлила й до схід сонця, й по його заході, як баба навчила, а  воно, як на гріх, причепилось – і все! І що ти йому зробиш? Стала тоді навколішки перед Миколаєм-угодником, бо згадала: як до горя – то й до Бога, тричі розмашисто перехрестилась і почала просити помочі:

– Святий Миколаю! Прости мене, грішну, як усіх прощаєш по великій милості твоїй. Один Бог зна’, чиє воно… Чи Матвієве, чи Пшіньчине, чи того підстреленого москаля, що лиш на ‘дну ніч на постій попросився ще перед Різдвом… Хіба я винна? Мужик тільки штани зніме та потрусить ними, а я вже й вагітнію. Ну хіба ж я винна, святий Миколаю? Прости мене, Миколаю, ти ж знаєш цих мужиків, ти ж сам мужик, святий Миколаю! Що я мелю, святий Миколаю? Прости мене, що молитися й досі не вмію. Забери од мене це дитя!!! – випалила нарешті Лукерія все, що хотіла. – Чуєш?! Забери!!! Не потрібне воно мені! Во ім’я… – та й заціпилась…

Тої ночі, Купальської, все й сталося. Дитя не спливло, а народилося ледь живе й затруєне материнкою. Сама ж Лукерія без мáлого не спливла усією кров’ю своєю. Чи то Миколай-угодник чогось не розчув, чи перестарався, чи Химчина сльоза недаремно на землю впала?.. Бог святий зна’… Але дитя народилося живим. Заплакало й голодним ротиком заплямкало, як і всі народжені, щоб жити.

То був хлопчик. Іванком названий. Бо в ніч таку народився. Не лише криваву, а ще й Купальську.

 

2.

Шебушна Уляна насилу спасла тоді свою макоцвітну пасинчиху. Думала, що вже й не одхойдокає. Крові ціле море вилилось. Лежала Лукерія скраю на полу¹, як викручена ганчірка, безсила, бліда аж зелена, без лиця, з однією душею, із запалими очима та й ті закриті. Уляна й попошептала над нею й дикого перцю заварила, – він кров зупиняє, з ложки напоїла породіллю і знов попошептала… А тоді приклала до Лукериної груді те нещасне дитя й весело наказала (Уляна все робила весело):

– Годуй! Ми, баби, живучі, як ті кішки! Годуй, кажу! Бачиш, як ротом плямкає? Їсти просить! Дай йому цицьку!

…Так Іван почав жити на цій грішній землі.

 

 

…Як було йому рочків із трійко, одцуралися од нього всі найрідніші. І батько, й ненька, й три старші сестри. А все через того блукаючого монаха. Монах той блукав околицями Ніжина – і не тільки на Кручі, а й на Магерках, і на Нежатиній ниві, й на Мигалівці його бачили. Того монаха називали ще розстриженим, але Йванко лише дивувався: який же він стрижений? Зовсім не стрижений. Чорні густі патли й довга борода виднілися за півверсти. Монах лякав своїми патлами малих дітей, а дівки на виданні та й деякі молодиці очей од нього не одводили. Казали про нього: «Божий чоловік». Протяжно так і якось аж зітхально: «Бооооожий чоловііііік»,– і підпирали свої цицьки обома руками. Божий чоловік говорив тільки про Бога. Бог усе знає наперед. Тому – на все його воля. А ще Божий чоловік часто повторював: «Монаха не судять»[3]. Сусідську дівку Хведорку, яка була трохи не вся, Божий чоловік любив зваблювати прямо на очах у її паралізованого батька. Розбитий паралічем Парамон, що ні рукою, ні ногою не міг ворухнути, балакати навіть не міг, дивився з лежанки на піл, на Хведорку під монахом, і тільки й повторював: «Той-той-той…» Божий чоловік у такт Парамоновим словам вигойдувався на Хведорці. Хведорка дуже голосно й весело реготала…

 Звісно, монаха не судять. Його, ненаситного у своїй похоті, ніхто й не думав судити. Дівки на виданні та й деякі молодиці лише старались, як могли, все частіше ненароком потрапити йому на очі… Колись посеред ночі Йванко чомусь проснувся й побачив щось чудне. На його неньці лежав ізверху блукаючий монах. Прямо на лежанці. Іванко злякався й хотів закричати. Та батько, який лежав поруч на полу, угадав Іванків намір і всією своєю п’ятірнею закрив дитині рота. Батькова рука пахла землею і болем. Що воно так може боліти – Йванко тоді ще не знав. Через багато років, може, аж через сорок, він здогадається: так болить душа.

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«Такого Ви гарного листа мені написали, владико. Такого Ви ще ніколи не писали. Та ще й із віршем. Я такого хорошого вірша зроду не напишу. Спасибі Вам. Чим Вам і віддячити – не знаю. А й справді? Чим і як Вам віддячити, якщо у Вас уже все є? У Вас є вічність душі, вікова мудрість, приліпленість до Господа. Ви багато чого знаєте про святість, милість, благодать. І всі гріхи Вам уже давним-давно прощені. Ви вже давно, я так розумію, в раю. Мабуть, Вам там добре. А втім, хтось мені колись казав, що навіть у раю можна створити пекло.

Мене вже виписали з лікарні, владико. Позавчора виписали, а вчора я сходила в Замкову церкву в нас тут, у Ніжині. Знає­те таку? На місці старовинного оборонного валу зведена. А нині це – міський комунальний ринок. Сто років тому тут священникував Ваш нащадок у шостому коліні Олександр Величковський. Ото саме він і приберіг Ваші зшитки як сімейний скарб, і віддав потім у надійні руки – професорові Грузинському. А той професор потім став улюбленцем КДБ. Цькували «за поповщину». Ой, владико, Ви ж там не знаєте, що воно таке – оте КДБ! Нехай колись розкажу.

А в Замковій церкві, владико, так затишно й тихо для душі, так лікувально для власної деморалізації, що я там аж поздоровішала. Та й ефекту плацебо ніхто не відміняв. А чудотворна ікона знаєте яка? Святого Іоанна Богослова! Я поставила біля неї свічку за Ваш спочинок, владико. А свічка взяла й чомусь заплакала. Чотирма восковими сльозинами. Уявляєте, владико? Моя, тобто Ваша свічка заплакала чотирма сльозинами. І я все зрозуміла, владико. За Ваш спочинок уже більше трьох століть ніхто свічки не ставив. Тому Вам там і сплакнулося. Але Ви не плачте, владико, т а м же, кажуть, немає ні смутку, ні горя, ні сліз. То чого нюні розпускати? Я й надалі в Замковій церкві буду ставити свічку за Ваш спочинок, якщо Ви не святий, звичайно. Бо, якщо Ви святий, то я не маю права цього робити. І не я за Вас тут повинна молитися, а Ви там – за мене. Такі церковні канони, владико. І дивіться мені, більше не плачте. Щоб був повний порядок.

P. S. То Ви святий чи не святий? Напишіть мені. Я хочу це достеменно знати.

P. P. S. А ще під час літургії вчора, схиливши голову, на підлозі церкви я побачила… мурашку. Вона проворненько підповз­ла до загубленої кимось манюсінької золотої сережки. Мурашка була чорного кольору, тому контрастно виділялася на фоні світло-сірої кахельної підлоги в церкві. Вона покрутилася туди-сюди навколо сережки, як мені здалося, навіть обнюхала її й подалася геть, мабуть, вирішувати свої справи. Тая мурашка мені дещо прояснила про скарби на небі й на землі. Мурашка, мабуть, шукала істину.

P. P. P. S. Владико, мабуть, Ви все ж таки святий. Бо Старий і Новий Завіти мені відкрилися після вивчення Вашої творчості. Бо у Ваших зшитках, владико, немовби зшиті всі часи, як у щоденник Бога. Ви точно святий, владико. І не заперечуйте цього.

P. P. P. P. S. Учорашню літургію, владико, до кінця, на жаль, я не достояла. Бо священик свою проповідь дещо заполітизував. Розумієте, у нас тут скоро вибори. І всі тільки на цьому й зациклені. Ой, Ви ж не знаєте, що таке вибори. Ну нічого, колись поясню. А втім, можна й зараз. Вибори, владико, – це, образно кажучи, цирк на дроті. Наші політики через вибори створюють ілюзію народовладдя. Ніби народ щось вирішує. Якби й справді народ щось вирішував, вибори давним-давно відмінили б. І коли священик почав говорити про НАТО, ЄС, МВФ (що воно таке – теж колись поясню), я перехрестилася й пішла. Простіть мені великодушно, владико. Я й сама знаю, що літургію треба достоювати до кінця. Але вийшла я звідти щасливою. Тому що в Біблії на жодній сторінці, в жодній главі і в жодному вірші не написано ні про НАТО, ні про ЄС та МВФ».

 

18.

А в дванадцять рочків Іванко побував у знаменитому ніжинському борделі. Бордель був єврейським – тримали його брати Зільбермани. Крученські парубки на Семена[4] завше ходили до того борделю. Так на Кручі було заведено. Поманили для сміху й Іванка за собою:

– Ось пішли! Тільки бабі не кажи! А то битиме! – аж давилися сміхом.

– Не битиме! Ні одна, ні друга! – сказав щиру правду Іван.

А сказав так тому, що баба Уляна чомусь розхворілася – не до рукоприкладства їй саме. Навпаки, ще більше подобрішала. Йванкові нічого не наказувала робити, а тільки просила. Та й то рідко. А з бабою Ївгою оказія трапилася позавчора. Коза погризла пізню капусту на городі. Тую капусту баба Ївга щоосені вирізає аж після Покрови. Найбільші головки потім січе на закваску. Квасить баба капусту у великій дубовій діжці, яку Йосипок Колотушка змайстрував колись дуже давно. Капусти в діжку втрамбовується так багацько, що бабі з Іваном на всю зиму вистачає. І ота коза, яку баба називає нечистою силою, погризла й понівечила бабину капусту. Іван це бачив, але вирішив козі не заважати. Бо вона так весело гарцювала між капустяними головешками, аж витанцьовувала. Іванкові любо-дорого було те спостерігати. Вирішив, що непристойно буде проганяти козу з городу, якщо їй там добре й весело. Коли це баба Ївга – як з-під землі:

– Ах ти ж бовдур неотесаний! Чого витріщився на худобину? Чого не проженеш її з грядки? – І – хрясь! – мотовилом Івана по плечах (прясти саме зібралася).

– Та нехай вона тобі здохне! І ти разом з нею! – несподівано для баби, для себе й, мабуть, для всього світу вигукнув Іван і відштовхнув од себе бабу разом з мотовилом. Однією рукою відштовхнув – а баба брик! І впала. Ще й ноги чомусь задрала. І щось каже синіми губами до Івана.

– Про що, бабо, балакаєте? – нахилився над нею внучок.

– Я більше ніколи тебе не займатиму… – тихо-тихо, бо з великого переляку пообіцяла лежача баба. – Допоможи встати.

– Так ото й не займайте. – І допоміг бабі підвестися, й води подав, і в хату завів. А коза з городу весело за тим усім спостерігала.

…А в борделі Йванкові сподобалось. У великому передпокої горіло багацько свічок, пахло якимись пахощами і розпливалася невидимими хвилями музика. Плакала скрипка. А потім аж захлиналася… І враз зареготала диким реготом… І дражнилася… Манила за собою… А затим нервово відпихала од себе… Аж сичала од злості… Скаржилася на нещасну долю… Нагадувала про щось потаємне… Тримала в собі велику загадку, розгадати яку ніхто не в змозі… Хвицяла грайливо ногами, як бабина коза позавчора в капусті… Лопотіла крильми якогось хижого птаха… Дрібно тупотіла золотими кінськими копитами по бруківці… Кидалася важким камінням у бездонну прірву… Шуміла повноводною рікою, а потім скапувала останніми її краплями, чистими, як дзвінка ранкова роса… Піднімала дух… Примушувала далі жити… Підносилася до небес… Впивалася в Іванка наскрізним болем… І стогнала сама од того болю… І розпачем наповнювала все навкруг, наче плакала одинока птаха, яку не взяла із собою у вирій жодна пташина зграя… І тривога, як лютий поранений звір, повзла в серце… І пазурами впивалася в душу, поселяючись там, обіцяючи нескоро звідти вийти… Скрипка голосила, як за кимось рідним голосять, проводжаючи на той світ або на війну… І знову дражнилася, обіцяючи солодкий безум… Невидимими ніжними (може, материнськими?) долонями торкалася чола, плечей, навіть кінчиків пальців… Музика видиме робила невидимим… розставляла тенета, з яких уже не вибратись… Іванко пішов на тую музику, як сліпець, не бачачи нічого навколо себе. Він хотів одного – не тільки чути, а й  бачити музику… Він же не знав донині, чим вона є для нього – Музика. А тепер ось узнав…

Грав єврейчик Гершко, син старшого Зільбермана. Маленький, горбатенький, розпатланий, схожий на чорта. А грав – як Бог! Як він тільки грав, той Гершко! Як же він тільки грав! Він приріс, навіть не приліпився до своєї скрипки лівим плечем, підборіддям, обома руками – всім своїм маленьким горбатеньким тільцем! Приріс! Навіки! І грав… Усе собі грав… Грав усім собою, люто вимахуючи смичком, бо хотів вичавити зі своєї скрипки все, на що вона була здатна… «Мене любов’ю освятила скрипка»¹, – напише через добрих тридцять літ поет Іван Величковський. Але то буде літ через тридцять. А зараз… Не заважайте йому… Нехай Іванко наповниться музикою по самі вінця.

Заціловані й отупілі від куплених любощів крученські парубки поволі виходили з верхніх хоромів², щоби гуртом – як сюди, так і додому. Поплівся за ними й Іванко.

– Ну як тобі в борделі було, Йване? – реготнулося комусь.

– Добре, та мало, – знову щиру правду сказало хлоп’я. А в голові бриніла тая музика, що Гершко видавав на скрипці… Іванко боявся її розхлюпати…

– Ти вже проснувся, Йванку? – обізвалася з печі баба Уляна, почувши, як на світанні він клацнув сінешньою клямкою. – Розтопи грубу… Зимно мені чомусь…

 

ЛИСТИ В ДАЛЕКО

«… Чому я не переношу будь-чиєї імперативності над собою? Я про це довго думала. Дуже довго. І, уявіть собі, владико, знайшла пояснення. Я – українка, владико. Українка – не лише за паспортом та іншими документами. Я – українка генетично. Ментально. Психологічно. Емоційно. В нас, с а м е  т а к и х українців, ніколи не було свого царя. Н і к о л и ! Ви, владико, за моїми здогадками, жили при Алєксію Тішайшому. Він був Ваш цар. Але великоруський. Свого царя й Ви не мали. Бо ніколи, ні за яких часів Україна не мала  с в о г о  царя. Мабуть, ми єдиний у світі народ такий – без свого царя. Фактично ні перед ким було поклонятися. Царепоклонство – це не наше. У нас один цар – Господь Бог. Йому й поклоняємось. Тому, коли галя почала вимагати до себе ставлення, як до цариці-імператриці (і це при малочисельній кафедрі – шість викладачів разом із галею!), я повстала проти цього кожною клітиною свого тіла, кожною фіброю своєї душі. галя для мене стала ходячим утіленням тоталітаризму, на тему якого вона нашкрябала свою докторську дисертацію. Колись давно я жила в тоталітарну епоху, владико, я навіть творила її по-своєму, по-журналістськи. Але по-справжньому збагнула суть тоталітаризму при галиному завкафедральстві. Тоталітаризм, владико, – це тупо, це обмежено. Це характеристика імперативно хворої людини. Тоталітаризм – це дорога в нікуди. Це, щоб Ви знали, примітивно й щонайменше дурнувато. Фу та й більше нічого…»

 

 

– Про що мовчиш, Маріє? – хоч і знав про що, та спитав, щоб якось за цілий день обізватися… Монахи випрягали коней, підсипали їм у мішечки вівса. Треба відпочити й худобі, й людям… Добралися з Божою поміччю до якогось невеличкого монастиря, майже не звертаючи з дороги. Готувалися на нічліг… Завтра знову в дорогу. В довгу дорогу на Чернігів…

– Пилипівка[5]… – звільняючись од його руки на плечі, відповіла Марія. Розламала навпіл ще вранішню, з Києва, проскурку. Півпроскурки – собі, півпроскурки – йому. – Вечеряй.

– Пилипівка… – погодився Іван. – Пилипівка… – Святий хліб вирішив спожити завтра, натщесерце…

Холодно було. Аж зимно… А в нічному небі – один сум…

 

 

– Здрастуй, хато… – і підніс свічку до ікон на покутті. Все, як і тоді. Дві великі ікони: зліва – Богородиця з немовлям Ісусом, праворуч – Господь Ісус Христос. Спаситель наш. Син Божий. За іконами, Іван знав, лежить старе-престаре Євангеліє. Його він і забрав із собою. Бабиних ікон не зайняв. Ікони зі своєї хати не виносяться. Ікони у своїй хаті повинні бути до кінця. Що з хатою – те й з іконами.

Виходив із хати з дивним відчуттям. Наче хата обняла його навздогін за плечі. Може, прощалась? А може, просила оглянутися? Не оглянувся. Щоби хата не побачила його сліз. Нехай хата думає, що йому радісно…

Аж у сінях згадав про якусь третю крокву, за якою щось на нього чекає. Сховав Євангеліє за пазуху, поліз по драбині на горище. Свічка тремтіла, але не гасла. Бо, якби погасла… Іванові аж моторошно стало од самої думки про це… Де ж та третя кроква?.. праворуч… від городу… За кроквою справді щось намацалось… Якийсь сувій чи що… Іван висмикнув той сувій з-за крокви, обсипавши себе струхлою соломою, і з тим сувоєм зліз по драбині вниз. Що воно таке?.. Коли розвидниться, Іван усе те роздивиться…

Постояв на обійсті трохи. На одному й на іншому. Попрощався навіки зі своїм минулим. Відчув: у Ніжин він більше не повернеться ніколи…

Передвесняна мжичка розходилася в дощ. Холоднющий, аж бридкий… Куди від нього сховатися? Куди? – звичайно, в церкву. В ту, що на Магерках! У якій він дитиною вперше сповідався і розсмішив священика, і приймав перше причастя. Семи­мильними кроками Іван побіг до церкви! Ось вона! Церква його голопузого дитинства!..

– Ти Лукерчин?! – аж верескнув хтось із-за спини. Іван заціпенів. Він знав, хто так уміє питати. Обертатися чи ні? Чи, може, краще б крізь землю провалитися?.. Параска, руда макоцвітна Параска, вистрибом стала перед Іваном, уп’явши в нього свої туманенні очі:

– Лукерчин чи не Лукерчин?!

– А чий же ще? – відповів їй, як у далекому дитинстві за нього відповідали крученські парубки.

– Хочеш подивитися квітку папороті? – погладила себе Параска по крутих стегнах.

– Іди собі, Параско… Іди собі з Богом… – і тільки тепер помітив, що Параска вагітна! Дуже вагітна!

– Ич, який виріс… Мо’, вже й жонатий? – І Параска почала його пильно розглядати. Отим поглядом, що тримає, як на прив’язі.

– Жонатий.

– Де ж твоя жона?

– У Чернігові. Ми там мешкаємо… А ти, бачу, заміжня жінка? – спитав у свою чергу, хоча й здогадувався: мабуть, покритка.

– Я? Заміжня??? – зареготала, ніби помщаючися за щось, Параска. – Щό я – дурна чи що??? По руках ходить набагато легше!!! Як була я молода, дак була я рєзва!!!.. Сіла…

– Цить!!! Цить, Параско! – Іван злякався, що вона може доспівати той сором до кінця прямо тут, під церквою. – Іди собі! Іди собі з Богом. – І перехрестився.

Параска й собі махнула рукою вліво-вправо-згори-вниз:

– Кажуть, на попа вивчився… Грамотним став… А твоя жона тебе не любить!!! От що!!!

– Цить, Параско… Христом Богом прошу… Цить… – і, дивлячись їй прямо в очі, долаючи її в’язкий погляд, почав по пам’яті читати п’ятдесятий псалом… – Помилуй мя, Боже, по велицей милости Твоей, и по множеству щедрот Твоих очисти беззаконие мое. Наипаче омый мя от беззакония моего….

Параска відступилася…

– …и от греха моего очисти мя; яко беззаконие мое аз знаю…

Параска злякано одбігла од нього й кинулася втікати…

– …и грех мой предо мною есть выну. Тебе единому согреших и лукавое пред Тобою сотворих яко да оправдишися во словесех Твоих… – перейшов на речитатив, виголошуючи його в спину Парасці… Параска зникла… Один раз тільки оглянулася, втікаючи…

Церква була ще на замку. Величезному такому… Як чиясь давняшня й глибока таємниця… До утрені було ще довго… А дощ лив усе рясніше, змиваючи людську печаль…

Іван присів на паперті, де старці милостиню просять. Вийняв той сувій з-під поли, обмацав його… Іван знав, що там – гроші. Багато грошей. Їх він однесе отцеві Маркові, своєму умному попові, на розбудову Всіхсвятського храму…

– Знал я ра-ба Божь-є-го Лу-ку. Хо-ро-ший бил рє-мєс-лєн-нік, Царст-во є-му Нє-бєс-но-є, – сказав отець Марко, приймаючи від Івана пожертву. – І-мя є-во за-пі-шу в кні-гу мє-це-на-тов, што-би всєг-да мо-лі-цца в е-том хра-мє за вєч-ность е-го ду-ши.

Розв’язавши сувій, звільнивши його від добре просмоленої дратви, обидва побачили там і золоті дукати, й півтораки, і срібні таляри, й орти, і навіть мідні боратинки[6]… Умів Халдей складати копійку до копійки… А Іван же свого діда Халдея чи то пак Луку, зроду в житті й не бачив… Бо народився, коли той уже давним-давно помер… І справдешнє його ім’я тільки зараз почув… Лука… Євангельське ім’я… Хоч би приснився коли чи що… І враз Іван усе збагнув! Ім’яносність – то великий Божий дар. Його дід – Лука, батько – Матвій, умний поп, духовний його навчитель – Марко, а сам він – Іоанн. Благодатні імена. Євангельські. А другий дід – з патріаршим іменем Яків. А дружина – Марія. Так звали Ту, що народила нам Бога во плоті… Будь прославлений, Господи, іменами роду людського!..

Отець Марко, не рахуючи, набрав добру жменю з того скарбу й аж урочисто віддав Іванові. Й чомусь не по-церковному сказав:

– Бє-рі. В ха-зяйст-вє прі-го-ді-цца…

---

 Повний текст роману Тетяни Сидоренко «Ігри з Іваном» замовляйте у видавництві і читайте у паперовій версії.