Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Уривки з роману-провокації Зінаїди Луценко «Соняшники в трусах»

Луценко Зінаїда. Соняшники в трусах : роман-провокація / З. В. Луценко. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2014. – 200 с.

Дипломант

Міжнародного літературного конкурсу

романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей

«КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (2014)

Це роман-провокація про пізнання підлітками, зокрема дівчатками, власної сексуальності й азів сексуальної освіти. Це твір, який ставить під сумнів виховання вулицею, акцентуючи, що саме сім’ї тут належить чільне місце...

Метафора «Соняшники в трусах» – це алюзія з життя. Саме так господині в деяких місцевостях рятують урожай цієї рослини від горобців та іншого заанґажованого птаства. Та чи стовідсотково дієвий цей засіб запобігання проблемі?

Взагалі  цей роман повинен був називатися «Гандон», і це є для нього найкраща назва. І можна впевнено сказати, що в Україні про таке ще ніхто не писав – дитяча сексуальність, цнотливість та розбещеність, занадто вільні стосунки та визволення від застарілих комплексів.

Дуже цікаво! Занадто сміливо! До неможливого реалістично! Секс в Радянському Союзі таки був!.. А головне – це неоціненний досвід чийогось життя!..

Автор щиро просить вибачення

за вживання у тексті ненормативної лексики

 

Зразу після училища я пішла робити до школи – вчителькою початкових класів…

Якось моя подружка Лєна Родіонівна готувала відкритий урок, мало приїхати районне начальство. А діло було перед Новим роком, другий клас, тож вирішила вона провести охорону життєдіяльності.

Мала говорити із дітьми про вибухонебезпечні речовини, ну і – про предмети – хлопушки, бенгальські вогники, салюти.

І от – іде урок, усе так гарно, правильно.

– Діти, а які ви ще знаєте вибухонебезпечні предмети? – запитує вчителька, бо вже сама виговорилася «до ручки».

Діти сидять, думають.

– Ну, це означає, що ми поговорили про все! Але… Є такі небезпечні палички, що вибухають, коли їх підпалити. Вони називаються «петарди». Запишіть, діти, нове слово, – спасалася, як могла Лєна.

Записали.

– А хто ще знає якісь нові й цікаві слова? – тягнула вчителька кота за хвіст, і очима – на годинник на стіні: аби ж то швидше!

– Я! Я теж знаю нове слово! – підскочила раптом зі свого місця чорнява Павлінка. – Я теж знаю такий предмет, що зривається, і ви його тут не назвали!

Вчителька аж зітхнула з полегшенням – час іде!

– Ну, й що це за предмет? Що це за таке нове слово? – радіє й нічого не підозрює.

– Презерватив! – чітко вимовила Павліна.

– ?..

– Якщо взяти його у руки і розтягнути добре, то він я-а-а-ак вистрілить!

Лєна Родіонівна розгубилася. Діти подивилися на вчительку з інтересом. Комісія теж.

Ситуацію треба було рятувати, і Лєна сказала:

– Так, Павлінко, це слово – теж нове, але воно – не вибухонебезпечний предмет.

– Вибухонебезпечний, Лєно Родіонівно! Ще й дуже! – не здавалася дівчинка. – Ви просто не бачили, як презерватив дуже бахкає!

– Павліно… про це… нове слово ми поговоримо піз­ніше, не тепер…

І тут – нарешті продзвенів дзвінок.

А після уроку Лєна сказала Павліні, що про «цей предмет» їй ще рано знати, і взагалі буде краще, якщо про «заборонене» слово… просто забути.

Так і виходить: одні зовсім не знають; а інші, хоч і знали, то треба забувати.

А це – до речі.

 

Якось одна вчителька, було їй тоді тридцять п’ять років (дуже просила, щоб я імені не називала, то й не буду), зайшла після уроків у аптеку. А там – була черга.

От стоїть вчителька разом із усіма, розглядає на вітрині упаковки з таблетками, читає про себе назви. А тоді побачила незнайоме слово, – люди стоять, а вона на увесь голос прочитала по складах:

– «Кон – дом»… – А тоді ще й перепитала у аптекарки: – Неля Адамівна, а що це воно таке – той кондом?

– Ну ти й даєш, – каже аптекарка. – Діти прибігають і купляють, а ти – вчителька! Якщо до цих пір ще не знаєш, що воно таке, то візьми в руки, та й роздивись, я дозволяю, там геть і намальовано.

Учителька як придивилася – та й заллялася у краску!..

[…]

Колись на Дев’яте травня обов’язково був парад. Люди одягалися по-святковому, брали до рук транспаранти, прапори, квіти – і йшли колонами через село або місто до пам’ятника загиблим воїнам, до братської могили чи до Вічного вогню. Колони рухалися під урочисту музику, всі сміялися, цвіли дерева, світило сонце – було дуже гарно!

І діти-школярі обов’язково, усі як один, теж ішли на парад!

Дітям треба було нести в руках маленькі прапорці, а до них чіплялися пузирі. І ото в кого пузирів найбільше – то той і був самий крутий!

А була в одному селі бідненька, але багатодітна сім’я – аж восьмеро дітей. Які там були пузирі! По одному на паличку – уся краса. А дітям же хотілося, щоб було як у всіх.

От старших двоє хлопчиків-близнюків знайшли у коморі використані батьками презервативи, понадували їх геть усі та й поприв’язували – один на прапорця п’ять штук, а в другого прапорця не було, то він вчепив на паличку аж десять!

Із тим хлопці і прийшли до школи.

А їхня вчителька як побачила!..

Старші діти, хто вже знав, почали сміятися, пальцями тичуть. А близнята стоять собі, не розуміють.

– Ану-но, хлопці, дайте мені свої пузирі, я занесу їх до класу, – каже вчителька. – А ви тим часом гукніть мені свого батька.

– Що ми таке зробили?.. – дивуються хлопці.

– Та нічого, тата гукніть.

– Він тепер не може прийти, дайте нам пузирі! – просять діти.

– Татові віддамо.

[…]

Слово «презерватив» – дуже схоже на інші – презент, президент, дезертир.

Не один на тому попадався.

Та ж сама Лєна Родіонівна – спеціально навіть виписала слово на писульці. І хоч брат папірчика забрав – вона його добре запам’ятала.

А якось старші дівчата «про всяке таке» між собою говорили, а Лєна сиділа поряд. Як тут:

Нєкоторі он, ще й не знають, що таке прєзєрватів! –­ хмикнула всезнаюча Валька.

Лєна аж злякалася: а що – як це про неї?..

Але – не вдарила в грязь лицем.

– А я знаю, що це таке! – прохопилася вона.

– Ну й що? – підняла аж на лоба тонко вищипані брови Валька.

Прєзірватів – це той вояк, що із армії утік!

– Уха-ха! Тримайте мене, бо зраза лопну! – верещала Валька. – Ну тьма! Тьма-темнюща! Станція село-дєрєвня! Як ти, Лєн, кажеш? Ді-зір-тіри?!!! Ха-ха-ха! Дізіртіри з армії тікають? Ха-ха-ха!

У Лєни аж сльози на очі виступили.

А тоді її Валька, як висміялася – як і мене колись Софочка Карнавальска – просвітила. Розказувала майже усе те ж саме – всі ми одні «університети» проходили.

Я так думаю, у кожного з вас теж були свої «Софочки» і «Вальки»?

У хлопців, мабуть, все було якось по-іншому. А от у нас, у дівчат, саме так!

***

Побачила перший разу «у всій красі» – в розгорнутому виді «дєзєртіра» Лєна… у себе над головою, прямо як НЛО.

Ні – як бомбу!

Її однокласники теж міряли гандоном воду (я вже думаю, десь мають бути оприлюднені такі дані – точний літраж); набрали під краном до країв і – не бігали за дів­чатами, не лякали повариху, навіть не носили його по школі, а…­ кинули із третього поверху просто на Лєну.

Лєна згадувала:

– Йдемо ми з дівчатами попід школу, говоримо. Як тут відчинилося нагорі вікно і хлопці крикнули: – «Ловіть, бо впаде!!!»

Я дивлюся – летить щось прямо на мене, велике й кругле! Моя подружка Люська Дребенючка навіть руки підставила – вона слухняна. І тут як бабахне! Подумайте – відро води! А якби Люська була вправніша і змогла зловити? Аби той гандон та упав Люсьці в руки? Або – мені на голову?.. А так – повідскакували набік – і «водяна бомба» розірвалася благополучно.

– Ах ви ж придурки! – гукала до хлопців Лєна.

Тоді вона вже знала, що то падав презерватив, що він –­ був резиновим мішечком, «крапельницею», «кондомом»…

І в армії не служив!

***

Хоча…

Усі знають, що в армії служать хлопці. А де хлопці – там і презерватив.

Мій кум Ясько розказував, що була у нього до армії дівчина (не Оля, з нею пізніше познайомився) – чекала, мали оженитись. Але ж – яка там вірність у вісімнадцять років! Ви мене не смішіть. Може, десь колись із кимось таке й було, але тільки – не з моїм кумом.

Та й у армії Ясько мало не одружився. Почала до них ходити у частину одна дівчина. І гарна була, і розумна.

Ну, ходила вона не сама – там їх було три подружки, гроші заробляли.

– Але ця, Віра, була не така, – каже кум. – Дуже вона мені подобалася! Я і в самоволку до Вірочки втікав, і вихідні ми разом проводили, водив її у кафе. І – переспали ж – тільки раз! Ще й так вона чогось мене просила, аби безпремінно без презерватива. А я, молодий, безпечний.

Пішли ми з нею раз гуляти за місто, вибралися на якусь гору – Віра захотіла відпочити. Я скинув із себе кітеля, розстелив на траві, Вірочка тоді роздяглася догола та й лягла, розсунула ноги, закрила очі. А я!.. Мене аж трясло від хотіння! Я ж іще ніколи і ні з ким! Почав роздягатися, а тоді згадав, що треба було б презіка одіти. Лапнув себе по кишенях – аж нема! «Вір, – кажу, – вибач, але я не маю гумки». –­ «А я з гандоном не люблю, – каже Віра. – Я тоді не можу кайф зловити». – «Та й для чого він нам?» – я більше вже головою й не думав, а треба було: «…ї***тися без гандона, це як жити без мізків» – було написано у моєму дембельському альбомі. Але ж – Віра була така гарна! Груди четвертого розміру, коси аж по плечі, очі трішки розкосі, нігті на руках і ногах накрашені яскраво-червоним лаком. Одне слово –­ лялька! Мальвіна! Ну то й що, що вона трохи підгулювала? Казала: «Мені тільки тринадцять років, жила, як і всі дівчата в мої роки: дискотека, вино, було кілька групешніків». Але –­ мене не знала, то й було. – «А вже коли ми разом, то я ні-ні!» – переконувала. От я дурний!

Тепер, настільки я знаю, усім воякам в обов’язковому порядку видають презервативи, коли вони йдуть із частини в місто – навіть перевіряють наявність, щоб по санітарно-­гігієнічних нормах було все добре.

Та й колись – теж по уставу було! Називався презерватив у радянські часи «Виріб № 2». Черговий по роті слідкував, аби всі тими виробами були забезпечені. Хлопці купували презервативи, як і всі, в аптеці – були вони й тоді, хоч і не такому широкому асортименті, але – надійні.

Мій чоловік теж згадував, як заступав він черговим на вахту – то одягав «Виріб № 2» на ствол гвинтівки – так захищав її від води й піску. Щоб не чистити потім.

– Скинув презерватива – і ствол як новий! Так усі робили.

[…]

Ото й не знаєш, що воно краще – заміж виходити, народжувати дітей – чи самому жити.

А ще…

Дівчата часто люблять хлопців ще й випробовувати до весілля.

Коли заміж виходила Ірка Свірчучка, то не вона, а саме її мама вирішила перевірити зятя на надійність.

Як це сталося?

 Ігорок після сватання раптом став помічати, що Ірчина молодша сестра Ізаура (інші сестра і брат так само називалися екзотичними іменами – Хуліо і Пенелопа) почала до нього чіплятися: то ненароком штовхне, а потім очима невинно кліпає, то нагнеться аж надто низько – і спеціально так, аби поділ спідниці задерся аж на спину, то впаде грудьми, то підійде тихесенько позаду і поцілує в вушко.

Ігорок аж розгубився – Ізаура була молодша від Ірки на три роки, але набагато краща, розкутіша, веселіша.

А якось зустріла його просто на вулиці і каже:

– Ігорок, зайди до нас після обіду, треба нам про щось з тобою дуже серйозне поговорити.

Ігорок приїхав на машині, поставив її під під’їздом.

Коли ж зайшов у двері – а Ізаура відразу ж кинулася йому на груди і вп’ялася у вуста!

– Що сталося?.. – злякався Ірчин майбутній чоловік. –­ А де Іра, мама, всі?

– Нікого нема! – гаряче шептала Ізаура Ігоркові в вухо. – Усі пішли в гості, будуть пізно… Ми тепер у квартирі самі…

– А чого кликала?

– А ти не розумієш?.. – Ізаура закрила за Ігорком двері, демонстративно повернула ключ. – Невже я тобі зовсім-зовсім не подобаюся?

– Та ну… – не знав, що йому робити Ігорок.

– Давай ти разок мене приголубиш? – наполягала Ізаура. – Я тебе так люблю…

– Але ж Ірка – твоя сестра! – спробував втихомирити Ізауру Ігор.

– Поки ти ще не одружився – можна, бо потім… Ніхто ж не дізнається, давай? Що тобі втрачати? Ну?!

І поки майбутній зять думав, що йому казати, Ізаура пішла до спальні, стала у дверях, поманила Ігора за собою пальцем, а тоді – зникла, звідти на Ігора полетіли – рожевий халатик, ліфчик, трусики-стрінги.

– Ну де ти там?! – нетерпляче гукала Ізаура. – Заходь!

Але Ігор її вже не чув, він прожогом вискочив за двері, перескакуючи через двоє-троє східців, помчав надвір, ­підбіг до машини, взявся за ручку… І тут до нього підійшла майбутня теща.

– Ну, зятьок, молодець! – постукала вона Ігорка по плечах.

– Що сталося?! Це ви… вже повернулися?

– А я нікуди й не ходила! Це ми з Ізаурою вирішили тебе перевірити! Екзамен ти здав на «п’ять»! Хвалю! Розкажу Ірочці, що гарного матиме чоловіка, вірного!

– Та ви… – не знав, чи сердитися йому, чи радіти Ігор.

Бо, як зізнався пізніше, мав намір узяти із машини гандона й бігти мерщій назад.

Теща його випередила – і тим врятувала від провалу.

– Бо в іншому разі весілля точно не було б! – казав Ігор. –­ Якби тоді мав гандони із собою, то бідна була б Ізаура, нікуди б вона не ділася, бо сильно мене тоді розпалила, як я гнався донизу, то сперма мені аж у очах була!

Ізаура, незважаючи на свою сексуальність, заміж так і не вийшла. Довго перебирала хлопцями, а тоді – нею перебирали…

[…]

…мій колишній однокласник Федя Струна – тепер гей зі стажем. Він за собою дуже гарно слідкував –­ ніколи не скажеш, скільки йому насправді років.

Як була у нас зустріч однокласників, Федя приїхав на білому джипі, в сірому з голубою смужкою костюмі й вишитім галстуку! Він як вийшов із машини – стрункий, усміхнений – хлопці аж носи поопускали. Бо мої однокласники за двадцять років добре вже й підтопталися – той сивий увесь як лунь, у того прокурене й пропите жовто-синє лице пооране глибокими зморшками, у того тельбо спереду висить мало не до колін, а той вже й лисий… А Федя ж випурхнув із білого джипа, немов метелик! А тоді відкрив задні дверцята та й вийняв звідти велику корзину, а в ній – кожній дамі по букетику! Федя тицяв нам у руки малесенькі трояндочки, а ми мліли від його парфумів. На пальцях у Феді було багато перснів із різнокольоровими великими каменями, на шиї теліпалися якісь амулети, від вуха й кругом горла обвивалася темно-синя наколка.

Уже за столом, як стали розказувати хто чого досяг «за цих нелегких двадцять років» – як сказала наша колишня класна керівничка, жінка убога, некрасива й глибоко нещасна, але яка цілих сім років учила нас, своїх учнів (та й крім нас ще багатьох) як правильно жити у світі. Краще б не вчила… Та я не про те! Як стали розказувати хто чого досяг, то були такі відповіді: «та, роблю у магазині», «на заробітках (у Києві чи в Москві)», «маю свою фірму», «у мене троє дітей» і т.п. А як дійшла черга до Федика Струни, він каже: «У мене поки що сім’ї нема, роботи – теж». – «А діти?» – спитала вчителька. – «Дітей хочу – дівчинку і хлопчика, але трохи пізніше. Поки ще нема».

Час Федіної відповіді закінчився, оператор перевів об’єктива на інше обличчя, а мені стало цікаво: як це – без роботи, без сім’ї – і приїхав на такому джипі, у такій суперовій формі?!

– Федя, – підійшла я до однокласника в той час, коли всі святкувальники вже були такі як слід і натхненно танцювали під скажену музику

О Боже, какой мужчина!

Я хочу от нєго сина!

І я хочу от нєго дочку!

І точка!

І точка-а-а!, – давай поговоримо?

– Давай, – згодився Федя.

– Я намагаюся стати письменницею. Може, чув – видала вже роман? А ти?

– А я… ну, Анно, комусь іншому й не зізнався б, але тобі! Я займаюся магією!

– Конкретніше?..

– Ну, ворожіння, привороти-відвороти, порча й на­слання, замовляння й вишіптування – потрохи шаманю, чи то пак – відьмакую. Як щось там буде треба – можеш звертатися! – і дав мені візитку.

– Круто! А я думаю, як це можна без роботи такого джипа купити.

– Робота – то для лохів! – сказав мені Федя. – Що таке робота? Продавати свій безцінний час за копійки? Ну, якщо мозгів нема, то можна й так. Але я займаюся тим, за що платять реальні гроші. Ось бачиш, живу!

– Ти молодець, – зітхнула я. – Ти завжди був якийсь… нестандартний. А сім’ї чому немає?

– Скажу тобі по старій дружбі: я – нетрадиційної орієнтації.

– Федя, тоді ти взагалі – на всі сто крутий!

– Ти кажеш, що пишеш романи? – спитав мене Федя.

– Пишу.

– І вже видалась навіть?

– Видалась, у найкрутішому видавництві: шукай мою книжку у Клубі Сімейного Дозвілля!

– Я читати завжди любив, ти ж знаєш… А про що тепер пишеш?

– Саме тепер – про гандона, – чесно зізналась я. – Ось таку тему вибрала. Хочу написати роман і відіслати на конкурс «Коронація слова 2014». Ти знаєш, як це круто? Коли Христина Лукащук перемогла зі своєю «Курвою» у 2012-му, я просто випала в осад! Я ж не думала, що про таке можна писати! А про гандона, здається, ще ніхто не написав?..

– Точно ніхто! Ти станеш дуже популярна, це ж просто епатаж! – завірив мене Федя. – Круто, Ань!!! Пиши!

А потім Федя трохи подумав, і запропонував мені:

– Знаєш, Ань, якщо ти пообіцяєш мені не писати мого справжнього імені, то я тобі тут дещо порозказую. А тоді подаруєш мені свою книжку?

– Федя! Тобі – найпершому!..

 

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

 Повний текст роману Зінаїди Луценко «Соняшники в трусах» замовляйте і читайте у паперовій версії.

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (22.08.2014)
Переглядів: 2402 | Рейтинг: 4.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]