Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Уривки з книги Володимира Лиса "Графиня"

       

Лис В. Графиня : роман / В. С. Лис. – Луцьк :  ПВД «Твердиня», 2010. – 188 с.


І

 Я йшов старим запущеним садом. На мені був якийсь дивний одяг, не мій звичний, а начеб з минулого, дев’ятнадцятого, чи хтозна-якого століття. Мовби камзол з оборчастими рукавами, а довкола шиї велике біле жабо. На ногах я мав не штани, а рейтузи – світло-коричневі, такі, що носили колись. Я йшов углиб саду і раптом побачив, як назустріч мені з-за дерев вибігає маленька дівчинка років десяти, а може, й менше. Коли вона наблизилася до мене, то я подумав, що знаю цю дівчинку. Так, знаю. Звідки? Намагаюся пригадати і не можу.

«Це маленький диявол», – чую виразний шепіт.

Дивна річ, мені здається, що то шепочу я сам, хоч вуста в мене міцно стулені.

З-за дерева, збоку від алеї, на яку вибігла дівчинка, виходить старий сивий чоловік, багато одягнутий. Він дивиться в мій бік, притому дуже суворо.

– Пане художнику, – каже він. – Не чіпайте її. Не смійте. Ви цього не зробите.

«Чого я не зроблю?» – питаю подумки.

Я наближаюся до старого сивого чоловіка. Але не йду, а наче пливу в повітрі. Ось ми вже майже поруч. Я чую, як він важко дихає.

– Це ваша донька? – запитую.

Чоловік хитає головою. Повертає голову. У його очах – біль і радість водночас.

– Внучка?

– Це моя душа, – зізнається чоловік. – Щойно вона вилетіла з мого тіла – і я намагаюся її упіймати.

Маленька дівчинка в білій полотняній сукенці до п’ят сміється – дзвінко-дзвінко – й зривається з місця. Вона біжить, смішно перебираючи ніжками.

– Я її не наздожену, – сумно зітхає чоловік. – Боюся, це зроблять інші. Може, ви спробуєте, пане художнику?

Я кидаюся бігти за дівчинкою, думаю про дивні слова цього чоловіка, про те, що хтось мені шепотів інші, страшні слова, й раптом помічаю, як разом із садом здіймаюся у повітря, лечу все вище й вище, а піді мною внизу – сліпучо-біла безодня.


II

 

Вночі мене розбудив страшенний грюкіт, що пролунав зовсім поруч. Ще повністю не прокинувшись, я вже зрозумів: то вдарилася об стіну віконна рама, яку шарпнув сильний вітер. Брязкіт, що пролунав після удару, свідчив – скло вибито, та й вітер, який залітав до кімнати, підтверджував це.

– Що це, Платошо? – спитала жінка, котра лежала поруч зі мною.

– Напевно, гроза, – сказав я.

Наче на підтвердження моїх слів темряву розпанахала стріла сліпучої блискавки. На мить у кімнаті стало видно, як удень.

– Що будемо робити, Платоне? – сказала жінка поруч зі мною.

– Перечекаємо грозу.

       А вікно?

       Хто ж його поремонтує вночі?

       Мені піти?

       Навіщо? Ти сама замерзнеш або помреш від страху, – мої слова потонули у близькому, шаленому ударі грому.

Я пригорнув її. Жінку, котра лежала поруч зі мною, звали Інга. Гарне ім’я –що й казати. І сама вона була досить симпатична, мала доволі пружні, як на її вік груди, груденята, вже встиг сказати я, твої груденята, як це мило, відповіла вона, мені давно ніхто так не казав.

Вона повторила це моє слово, повторила немовби роздумливо. Потім наче проспівала його. Я подумки відзначив, що, очевидно, їй подобаються такі пестливі, зменшувальні слова. Треба буде їй казати їх частіше. Спочатку я хотів викласти відразу, але потім вирішив, що не варто. Ніжність також треба дозувати. Ввечері наступного дня після прогулянки берегом я спитав Інгу, чи не стомилися її ноженята?

– Ноженята? – перепитала вона.

– Так, твої ноженята, ноженятка, – я нахилився і пальцями обережно торкнувся загорілих і доволі струнких ніг. – Ноженяточка…

Я побачив, як на диво цнотливо зашарілося її обличчя. Море в той вечір довго ховало у своє лоно сонце і ніяк не могло сховати. Я ж не міг вирішити – щасливий я чи ні? «Здається, щасливий», – подумав. Ми вже підходили до нашого корпусу, де я жив у кімнаті на двох. Так само, як й Інга. Але, на щастя, її сусідка вже мала собі партнера, як і мій сусід, партнерку.

– Здається, я тебе знаю цілу вічність, – сказала Інга, коли ми заходили до моєї кімнати.

Насправді ж ми були знайомі п’ятнадцятий день. З них вісім днів як спали в одному ліжку. Я навіть не міг підозрювати, що все вийде так добре.

Тепер я обіймав Інгу, а за вікном бушувала гроза. Розколювалося і знову складалося докупи небо. Тулячись до мене все щільніше, Інга раптом стала розповідати, як колись, маленькою, втікала від грози, як бігла полем і їй здавалося, що блискавка от-от наздожене її. Влучить у неї, чомусь неодмінно в шию.

– Уявляєш, я знала, що не можна бігти, і все ж бігла, – казала Інга. – Бігла, і мені здавалося, що село втікає від мене.

– То ти із села? – спитав я.

– Ні, я там відпочивала в бабусі, – сказала Інга. – В татової мами.

– Дурненька, – сказав я і поцілував її в лоба.

Лоб виявився холодним і чомусь спітнілим. Я раптом подумав, що це було б дуже смішно, якби ми стали зараз кохатися отак посеред грози.

– Страшенно хочеться курити, – сказав я.

– Ти ж казав, що кинув.

– Так, кинув, а тепер захотілося.

– Сигарети лишилися в моїй кімнаті, – з жалем сказала вона.

– То, може, підеш і візьмеш? – запропонував я.

– Зараз?

Я відчув, з яким здивуванням вона це спитала. Так, ніби я перед тим запитав, чи готова вона полетіти на Марс. Або вилетіти на мітлі крізь розчинене вікно.

«А чому б і ні?» – хотілося мені запитати.

Та я стримався. За вікном вже шумів дощ. Я відчув, як терпко, аж забиває подих, пахне море. А може, цей запах належав чомусь іншому?

– Я пожартував, – сказав я.

І раптом несподівано збагнув, що мене дратує запах цієї жінки. Чому б це?

«А чого хочеш ти?» – спитав я себе.

Відповіді не було. Бризки дощу залетіли в кімнату і впали нам на обличчя.

– Я спробую зачинити вікно, – сказав я і звівся на лікті.

– Ти зовсім не боїшся? – спитала Інга.

– Чого б я мав боятися?

Я встав і підійшов до вікна. Холод тут відчувався набагато більше. Над горами, які щільно обступили наш пансіонат, гроза була повновладним господарем. Спалахнула начеб зовсім поруч блискавка. Я подумав, що якби цієї миті хтось заглянув у вікно, він би побачив, яке в мене бліде обличчя. Ні, не тому, що я боявся грози чи боявся, що блискавка може залетіти в кімнату. Цієї миті я гранично чітко відчув, що ця блискавка розкраяла надвоє моє життя.

Інга підійшла і стала поруч. Вона загорнулася в ковдру і все ж чомусь тремтіла, це я добре відчував.

– Глянь, вогник, – сказала вона. – Невже хтось такої погоди вийшов у море?

– Можливо, – погодився я. – Напевне, тоді ще грози не було.

– Тоді – це коли, як ти вважаєш?

– Ще, напевно, звечора.

– Може, то рибалка? Але хіба б він не відчув наближення грози?

– Може, він з товариства морських самогубців?

– Не жартуй так, Платошо, – попросила Інга. – Уявляєш, як там зараз самотньо?

Наступної миті грім шарахнув зовсім поруч. Ні, спершу різонула очі блискавка, і майже відразу вдарив грім. Але я встиг побачити, як лісом, що прилягав до санаторію, хтось біжить. То була жінка, я добре встиг розгледіти. Розхристана, простоволоса жінка.

– Ти побачив? – раптом спитала Інга.

– Кого?

– Там, внизу, хтось біг через ліс.

– Бачив.

І ледве я це вимовив, як ми почули пронизливий моторошний крик. Здавалося, цей жіночий крик змусив здригнутися стіни пансіонату.

– Я побіжу туди, – сказав я. – Може, їй треба допомогти?

– Допомогти? – Інга скинула ковдру і вчепилася мені за руку. – Ні. Ні. Не йди, я прошу тебе.

– Тоді ходімо вдвох!

– Але ж там дощ. Вона вже, напевно, добігла до нашого корпусу.

Знову спалахнула блискавка, і я побачив, як лісом, на тому ж самому місці біжить жінка. Інга скрикнула і притулилася до мене. Вдарив грім, і ми знову почули розпачливий крик.

– Платоне, що ж це таке?

– Що ти маєш на увазі?

– Я знову побачила ту жінку.

– То й що? – я сказав це якомога спокійніше.

– Мені страшно, Платоне. Давай відійдемо від вікна.

Ми таки відійшли. Я чомусь подумав, що варто б увімкнути світло. Не тому, що я боявся. Навпаки, мене все нестримніше тягло вниз, туди, де бушувала гроза. Де лісом бігла і не могла сховатися від грози дивна чи божевільна жінка. Цікаво, хто вона? Бо ж не могло нам привидітися – відразу обом.

Я схопив Інгу за руки і притяг до себе. Потім кинув її на ліжко. Я ждав, що от-от спалахне блискавка. Наче блискавка могла б допомогти мені ввійти в жінку, яку я пристрасно бажав. Десь внизу гримнули двері хтось побіг у ніч. Я подумав, що не така вже й тендітна жінка піді мною. Зовсім не груденята в неї і не ноженята. Я притулився до неї так щільно, як тільки міг. Знову спалахнула блискавка.

Я побачив себе теж посеред лісу. Я біг за тією жінкою, біг і не міг наздогнати. Коли спалахнула блискавка, жінка оглянулася, і я бачив, що вона має обличчя Інги.

Так, то була Інга. Інга моєї уяви. Але справжня Інга лежала піді мною. Я кохав її, кохав пристрасно, як тільки міг.

Коли ж вона солодко застогнала, коли я ліг поруч, то раптом помітив, що гроза вщухла. Тільки десь далеко погримувало. Я поцілував Інгу, вона у відповідь щось солодко замурмотіла, наче кішка, що спіймала мишу, але сита вже не хоче її їсти, а лише спроквола грається, тримаючи свою жертву в лапках.

Я встав і підійшов до вікна. Мене обдало холодом. Рвучкий вітер вдарив ув очі, потім обпік решту обличчя. Я вже хотів відійти назад, углиб кімнати, до теплого тіла Інги, коли раптом побачив серед лісу білий силует. Жіночий силует з піднятими руками. На тому самому місці, де я бачив жінку, що бігла посеред грози. Вона стояла тепер посеред лісу, біла, мовчазна, дивно заклична. Так, вона кликала мене до себе, це я добре розумів. Мені навіть здалося, що бачу її риси, бачу і не можу впізнати. Я зціпив зуби і змусив себе одвернутися. Інга на ліжку вже спала, солодко, наче маленька дитина.


ІХ

 

Я побачив її майбутнього чоловіка, коли здійснив своє справді останнє ідіотське бажання щодо Люби. Я вирішив викрасти у неї свій автопортрет. Взагалі-то я майже чистий пейзажист, хоча за своє життя й написав з десяток натюрмортів і півтора десятка портретів. Серед тих портретів було і чотири автопортрети. Один з них висить у мене в кімнаті, ще один – в сусідній, але вже в Марії, третій я подарував мамі, а четвертий – «моїй улюбленій учениці Любі». Саме так я й підписав, коли вона перед від’їздом в художній інститут, чи як тепер його називають – художню академію, сама попросила мене його подарувати. Однак вона не забрала його із собою, а лишила у своїй дівочій кімнаті, про що мені сама ж і розповіла. Казала, буцімто любить, вертаючись до рідної домівки, заходити до своєї кімнати й зустрічатися насамперед з моїм поглядом.

Це справді був чи не найкращий із моїх автопортретів. Написаний десь з десяток років тому, він зображав мене ще не старого, але з невеликими острівками суму в очах, змужнілого, але ще не позбавленого надій та ілюзій. Я, звісно, трохи себе прикрасив, але ж цей портрет тільки мені й призначався. Однак Люба його запримітила і з двох, які в мене лишалися на той час, вибрала саме цей.

Я був колись давно в них удома, ще тоді, як умовляв Любину матір віддати дочку до художньої школи, і знав, де знаходиться Любина кімната. Колись у ній жила ще й старша сестра Люби, яка вже років сім, як вийшла заміж.

Будинок їхній примостився майже на краю вулиці, далі була ще одна хата і починалися приміські городи. Я на всяк випадок пройшов аж до кінця вулиці, постояв, вдивляючись у пейзаж, що відкривався переді мною, начеб вибираючи натуру, як і насправді любив робити під час своїх численних мандрівок окраїнами Густого Лугу.

А далі було те, чого я уявити навіть не міг. Я пробрався до вікна її кімнати – щось мене підштовхнуло до цього – і оглянув цей дитинний прихисток моєї нездійсненної мрії. Тієї, що я кохав чи мріяв покохати. Моєї найталановитішої учениці. «Талановитої уяви», – не стримався я, щоб не сказати собі зараз.

Я побачив чепурну кімнату, всуціль обвішану картинами – ними була заповнена і стіна, що торкалася Любиного ліжка, і частина протилежної стіни, яку не закрила шафа з одягом, і стіна біля дверей. Частину картин я знав – то були роботи «моєї найкращої учениці» ще зі шкільних років, кілька, вочевидь, її ще студентських робіт, адже стиль не змінився, лише вдосконалився – суміш наївного примітиву, бурхливого, навіть викличного буяння барв, ламаних штрихів і абстрактних, ніби навмисно (а може, так і було) аскетичних фігур, здавалось, недоречних у цих картинах, але які й створювали свій неповторний колорит. «Півень перед плахою», «Вулиця в очікуванні дощу», «Самотня мавка на Місяці» – я знав ці роботи і був здивований, що вони знаходяться не в якомусь салоні, не в чиїйсь приватній колекції, на що, безумовно, заслуговували, а тут, у маминій хаті, в кімнаті, до якої вона навідувалася раз чи два на рік і де картини ніхто не міг належно поцінувати.

Були тут і незнайомі мені роботи, явно інших художників. Абстрактні, реалістичні і напівреалістичні, з різною технікою виконання й стилем. «Швидше за все, роботи її товаришів-студентів», – подумав я.

Мій автопортрет висів у центрі своєрідної експозиції над її ліжком. Він був явно чужим, цей допотопний малюнок, виконаний кольоровими олівцями, з невеликими акварельними мазками в глибині картини – так я відтворив фон вулиці, на якій жив. Я мовби фізично відчув, як йому незатишно тут, серед модерних сусідів, цього зухвалого розвою фарб і фантазії.

Ще не усвідомлено я торкнувся вікна, яке виявилося незачиненим. Ось я вже й у кімнаті, заповіднику дівочості, що вже таким перестав бути. Зняти автопортрет зі стіни теж було не складно – він висів на єдиному цвяшку.

Я вже хотів покинути Любину кімнату, коли погляд мимоволі упав на ледь причинені дверцята шафи. З них виглядало щось рожеве, ніжне, обрамлене мереживом. Я відчинив дверцята і побачив кілька різнокольорових комбінацій, навішаних на плечики, за ними літні платтячка, з відкритими плечами, на бретельках, з короткими рукавами. Підштовхнутий невідомо якою силою, я кинувся до шафи, схопив одну з комбінашок. Ніжність дорогої, майже невагомої тканини обпекла мої пальці. Обгорнувши комбінацією картину, я засунув її за пазуху і кинувся до вікна.

За вікном стояла вона і дивилася на мене. Коли я торкнувся її своїм поглядом, то не побачив ув очах ані здивування, ані жаху, ні відрази, що мав би побачити. Очі її сміялися, з них випурхували сотні барвистих метеликів, яких ставало щораз більше. Ті метелики влітали до кімнати й з усіх боків обсідали мене. Я зрозумів, що от-от, за якихось дві-три хвилини, вони обліплять і задушать мене.

– Олеже! – покликала Люба голосно. – Йди-но сюди. Швидше! В нашій хаті – злодій.

Заціпенілий, я за якусь мить побачив Любиного чоловіка. Він був міцний і високий, спортивної статури, коротко пострижений, з-під картатої теніски випирали сильні загорілі руки. Для нього нічого не вартувало застрибнути через вікно до кімнати й обхопити мої плечі залізними пальцями. За ним у кімнату влізла й Люба, вдягнута у прозору білу кофтину в чорний горошок та білі шорти. Мене обшукали, дістали з-за пазухи неспростовні речові докази. Наречений Люби дав добрячого штурхана, і тут я нарешті почув його низький начебто байдужий голос:

– То що будемо робити з цим чмуриком? Здамо в міліцію? Чи відлупити його? – Оскільки Люба дивилася кудись за вікно і не відповіла, він запитав: – Ти його знаєш?

– Так собі, один наш міський блаженний, – Люба повернулася до мене і подивилася знову майже весело. – Сенсу віддавати в міліцію нема. Там його все одно відпустять. Відлупцюй його та й усе. Тільки не руками, а то ще покалічиш. Візьми ліпше мого паска.

Вона дістала із шафи широкого, навіть елегантного коричневого паска, оздобленого бляшками і заклепками.

– Тобі не шкода його? – спитав наречений.

– Паска чи злодюжку? – уточнила Люба.

– Звичайно, паска, – тепер вже засміявся Олег.

– Все одно я його збиралася міняти, – сказала Люба і пішла до дверей.

Там, вже в дверях, вона оглянулася. Мабуть, думала, що я щось скажу. Я мовчав. Єдине, що справді не мало сенсу в цій ситуації – це моя мова. Принаймні, для мене.

– На коліна, бидло, – наказав Олег.

Від його грубого штурхана я справді опустився на коліна. Екзекутор закинув сорочку мені на спину. Наступної миті спину обпік удар, потім другий. Бив він сильно і безжалісно.

«Невже він такий дурний, що не впізнав мене на автопортреті?» – подумав я.

 

ХІХ

 

Ми зустрілися нарешті з цим чоловіком. Чоловіком, якого я мав би ненавидіти. Ця зустріч відбулася посеред вулиці, трохи збоку від будинку, який я мав увечері пограбувати. Я мав украсти картини цього чоловіка, Платона Лемещука, вчителя малювання, з тих, що їх називають самодіяльними художниками. Я вже знав, що Мирослава, яку він зве Миросею, розповіла йому про те, що я купив у неї картину – пейзаж із старим ясеном у центрі. Художник, у свою чергу, знав про те, що Мирослава-Мирося лишилася чи не єдиною власницею його робіт. Відверто кажучи, я боявся, що цей Платон може забрати від неї ще уцілілі картини. Втім, боявся не те слово, бо я й боявся і прагнув, аби він це зробив. Якщо відверто, то в глибині душі я співчував цьому чоловікові, який став поки що найголовнішим об’єктом до кінця не зрозумілої мені гри моєї таємничої пані Володарки. До того ж, мені не вельми хотілося красти ці останні картини.

Він підійшов до мене, постояв, пильно вдивляючись, немов упізнавав, і, зрештою, задав те питання, що й мав задати і якого я чекав:

– Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

– Вашу картину? – Я мусив удати, начебто неабияк здивований. – Що ви маєте на увазі?

– Те й маю, – відповів об’єкт мого полювання так, наче підозрював, що я причетний до великої гри з ним. – Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому й питаю.

– Ах, ясен! – Я спробував тепер удати, наче глибоко задумався і нарешті згадав: – Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. – Я зовсім прояснів. – Так-так, пригадую. – Тепер настала черга для імітації приязні, коли не більше. – То ви її автор? Ви професійний художник? – лицемірно докінчив я.

– Вчитель малювання, – почув я у відповідь те, що й так добре знав. Але він виявився на диво допитливим, і в мене закралася думка, що щось він підозрює чи почав цієї миті підозрювати, бо він запитав далі:

– Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

– Чимось вона мені сподобалася, – сказав я майже правду, напівправду, бо коли б моя воля, то я міг би залишити цей милий пейзажик у себе, хоч мусив віддати його теж.

Але розмовляти з ним далі не було сенсу, до того ж, це було небезпечно, бо могло породити нові небажані запитання, тому обірвав:

– Вибачте, мушу йти.

І додав, таки справді почуваючи перед тим чоловіком вину, хоч і не зовсім мою:

– Гадаю, ми ще зустрінемось. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

– Так, – відповів він, зітхнув і поволі потюпав порожньою, дарма, що міською, вулицею.

У мене ж, окрім відчуття, що він таки щось підозрює або просто відчув мою нещирість, лишилось, ба, відтепер збільшилося відчуття вини перед ним. Ще я боявся, що він стане розповідати мені про дивні події, які коїлися останнім часом довкола нього і які він або, як, зрештою, і я, не міг збагнути, або ж трактував по-своєму. Але художник нічого не спитав. Вже як він зник з моїх очей, я подумав, що те запитання, дарма, що я не зміг би відповісти, зняло б хоч частину тягаря з моєї грішної душі. Може, він щось передчуває і не спитав навмисне?

Я пройшовся вулицею, зайшов у бар і випив склянку соку. Навідався на квартиру, яку віднедавна наймав у цьому містечку. Це була маленька кімната у доволі запущеній двокімнатній квартирі, де жила глухувата бабця. Часом, коли я вертався вечорами, а іноді й серед білого дня зі своїх мандрівок, бабця зустрічала мене на порозі й, пильно вдивляючись, питала, хто я та чого мені треба? Доводилося терпеливо пояснювати, аж поки бабця не згадувала. Спершу я трохи сердився, та за кілька тижнів мого перебування в Густому Лузі ці наші зустрічі-впізнавання перетворилися на своєрідний ритуал. До бабці Ярини мене поселила її родичка, якій я продав рожевого закордонного фена, спитавши після вдало проведеної операції, чи не знає вона кого, хто б здавав квартиру на місяців зо три? Моя кандидатура як квартиранта, щоправда, спочатку викликала опір дочки бабці – Мілі, яка мешкала в містечку у власному будинку. Але, коли я повідомив, що не тільки не якийсь там заблукалий ошуканець, яких чимало прибилося й до Густого Лугу, а аспірант столичного університету, що тимчасово підробляє торгівлею, вона дала згоду на моє вселення до матері. До того ж, я за геть смішну ціну продав Мілі пачку імпортного прального порошку та вигадливі, у вигляді видовженого серця, кліпси. Правда, я мусив заплатити за ці три місяці наперед, але це мене аж ніяк не злякало, бо грошей на проживання моя кохана дала, та ще й немалих грошей, як на моє аспірантське безгрошів’я. Я навіть зможу дещо зекономити на майбутнє. Якщо тільки… Якщо тільки не опинюся за ґратами чи взагалі не загину.

Щодо останнього, то в мене підозра росте з кожним днем, я проганяю її геть, та вона повертається, мов собака, відвезена до далеких родичів, яка знаходить дорогу додому і, повернувшись, всідається перед порогом та починає стиха вити чи то від радості зустрічі, чи від розпуки й передчуття неминучості нової розлуки й нового повернення. Десь поряд чигає небезпека, та я не годен знайти їй ім’я. Хоч вона дедалі підступніше й чіткіше затягує у свої тенета.

Здогадуюся, ба, вже знаю з певністю, що я співучасник злочину набагато більшого, ніж викрадення картин провінційного художника, автора такої собі мазанини, що не завше й варта тієї ціни, яку я заплатив за його творіння, куплене у Миросі. Моя господарка запевнила, що все закінчиться щонайпізніше до кінця осені, але я не певен, що вона казала правду.

– Що закінчиться? – спитав я.

– Те, що потрібно, – була відповідь. – Не порушуй умови нашої гри.

Гри, гм… Чи гра, чи ще щось, досі не збагнуте мною, розпочалося десь із півроку тому, на межі зими й весни, коли я знову прийшов до нашої наукової бібліотеки. Погода стояла швидше властива для кінця березня, ніж для кінця лютого. Сидіти в прохолодному залі мені незабаром набридло, тим більше, що у вікно спокусливо заглядало явно весняне сонце. До того ж, цього разу нічого нового я не вичитав у книжці, яку замовив. Це була «Краткая история уездных и волостных городов Волынской губернии», видана наприкінці минулого століття у Києві й перевидана недавно якимось приватним видавництвом ротапринтним способом. Я став думати, чи не даремно обрав тему кандидатської дисертації «Суспільно-політичний і господарський розвиток малих міст Волині у ХVІ–ХVІІІ століттях». Ні, я вже зібрав дещо, тему можна було витягнути, але явно не вистачало якоїсь живинки, родзиночки, як сказав би мій вже покійний вчитель історії.

Я виходив з бібліотеки, коли мене наздогнала бібліотекарка, з якою в нас досі було щось на зразок легкого флірту. Я поглянув на неї й подумав, що йти на каву з цією миловидною й водночас не дурною дівчиною зараз не маю бажання. Хотів лишитися на самоті, поблукати наповненими сонцем вулицями, може, спуститися в парк і там поміркувати, що ж далі робити. Міняти тему дисертації вже пізно, та й сьогодні до моєї спрямованої досі на науку голови чи не вперше завітала крамольна думка: «А чи потрібна ця дисертація мені взагалі?» Треба було або прогнати її геть, не дати пустити коріння паросткам сумнівів, або кардинально змінити долю. Мій рідний дядько Олександр, бізнесмен, правда, середньої руки, давно вже пропонував роботу у своїй посередницькій фірмі. Я мав розкрутити йому рекламу, ця ідея народилася в нього після того, як я напівжартома склав невеличкий рекламний проект, який допоміг здобути йому чималі дивіденди. Підозрюю, мій дядечко побачив у племінникові такого собі рекламного генія, але чи був я ним насправді? Проте, мене чекали кілька годин зважування на терезах двох нерівноцінних бажань, відганяння спокуси змінити долю раз і, можливо, назавше.

Олеся, проте, не стала натякати на кавовий похід, як уже було кілька разів.

– Маю для вас одну новину, – сказала вона, висяюючи світло-сірими очицями. – Тут до нас один дідок (він колись у нашому університеті працював) інколи приходить журнали читати. Часом і побалакати любить.

– І залицяється? – лукаво підморгнув я.

– Та з нього порох сиплеться, як полова з решета, – засміялася Олеся. – Ні, він справді дещо цікаво розповідає.

– Про що? Про минулі амурні походеньки?

– Та ну вас, – Олеся насупилася. – Я серйозно. Він часом розповідає про книжки, які прочитав, часом історії з власного життя. Я так зрозуміла, що він дуже самотній, от його і тягне в нашу бібліотеку. Тут, принаймні, є з ким перекинутися словом.

– Хочеш, щоб я став співбесідником цього старого?

– Вас він би довго не витерпів.

– То що ж ти пропонуєш?

– Бачите, я згадала, що місяць-півтора тому дідок хвалився: в нього є якась старовинна книжка з історії волинських містечок. Ні, одного з тих містечок. Здається, Густого Лугу. Чули, сподіваюся, про таке?

– Не тільки чув, але й був там, – сказав я і вперше за час нашої балаканини у мене прокинулася справжня цікавість. – То що за книжка у твого дідка?

– Якась дуже давня, здається, аж із вісімнадцятого століття, видана ще до поділів Польщі. Якась історія про страхіття, що нібито траплялися того часу в Густому Лузі. Щось таке майже містичне…

– Історія, перемішана з містикою? – скептично посміхнувся я...


Повний текст роману Володимира Лиса "Графиня" замовляйте і читайте у паперовій версії. Щиро – ПВД "Твердиня".



Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (07.06.2012)
Переглядів: 950 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]