Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Уривки з книги Гуменюк Н. Охоронець для янгола ; Лис В. Полювання на брата : радіоп’єси, переможці всеукраїнських конкурсів радіоп’єс



Гуменюк Надія. Охоронець для янгола ; Лис Во лодимир. Полювання на брата : радіоп’єси, переможці всеукраїнських конкурсів радіоп’єс / Н. П. Гуменюк, В. С. Лис. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 108 c.


КОЛИ СЛОВО НАБЛИЖАЄТЬСЯ ДО БОГА

У жодному літературному жанрі немає такого колосального навантаження на слово, як у радіоп’єсі. Адже тут ні декорацій, ні акторів, ні їхніх костюмів, рухів, жестів, міміки – тільки голос, який передає і стан душі, і характери, й атмосферу та підтекст дійства. Згадуючи біблійне «Спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було – Бог», можна сказати: так, саме у радіоп’єсі слово стає Богом. Або наближається до Бога, що не менш важливо.
Чи не тому за радянських часів, відомих тоталітарною спрямованістю й атеїстичною затятістю, цей жанр, який ще й, як ніякий інший, давав слухачеві простір для розвитку уяви, фантазії, польоту думки, вилучили з ефіру? Тоді як на Заході за радіоп’єси вручали престижні літературні премії (зокрема, таким суперписьменникам, як Семюел Беккет, Інгеборг Бахман, Генріх Бьолль, Макс Фріш, Фрідріх Дюрренмат та іншим), на радянських, а особливо українських авторів влаштовували справжні гоніння. В Україні існував хіба що «Театр перед мікрофоном» із його усіченими радіоваріаціями вистав театрів імені Івана Франка та Лесі Українки, а трохи пізніше – Львівського театру імені Марії Заньковецької й Харківського – імені Тараса Шевченка.
Тому значення Всеукраїнського конкурсу радіо­п’єс «Відродимо забутий жанр», започаткованого 2006 року, важко переоцінити. На заклик його організаторів відгукнулися сотні авторів, а до журі ввійшли найвідоміші письменники, артисти, режисери, радіожурналісти. Приємно, що вагомий внесок у відродження забутого жанру і творення його нової сторінки зробили й наші земляки – письменницьке подружжя Надія Гуменюк і Володимир Лис.
Володимир Лис ще у сімдесяті роки минулого століття захопився театром, почав писати п’єси, працював у лабораторії молодого драматурга, яка діяла в Києві при Спілці письменників України та Українському театральному товаристві. 1978 року на Українському радіо зазвучала його радіоп’єса «Суворий вітер у червні», яку поставив знаменитий тоді режисер Володимир Бохонко. Тож не дивно, що письменник, уже відомий в Україні прозаїк, майже через тридцять років після того, знову взявся за жанр, з якого розпочинав своє входження в літературу. Його радіоп’єса «Полювання на брата» удостоєна першої премії Першого Всеукраїнського конкурсу «Відродимо забутий жанр».
«Полювання на брата» – хвилююча і драматична історія двох братів Чепіг, уродженців Полтавщини, один з яких стає енкаведистом, а другий, колишній офіцер Червоної армії, – командиром українських повстанців. В обох братів складні долі, жорстока система розкидає їх на два боки, робить запеклими ворогами, і це полювання одного брата на іншого тривало аж до кінця століття.
Надія Гуменюк прилучилася до Третього конкурсу «Відродимо забутий жанр». І спричинила майже неймовірний випадок в роботі журі. Воно, високоповажне, абсолютно однаково відзначило дві конкурсні роботи – радіоп’єси «Тополинка» і «Самотня жінка бажає познайомитися, або Ігри для риб», які посіли третю сходинку в рейтингу оцінювання, набравши по 23 бали. Вирішили, що доведеться поділити третю премію на двох авторів. Та коли було розкрито конверти зі справжніми іменами конкурсантів (бо роботи подавалися під псевдонімами), виявилося, що обидві вони написані однією письменницею – Надією Гуменюк з Луцька. Радіоп’єси абсолютно різні за тематикою: «Тополинка» – про складну і драматичну сторінку історії Західної України, про вірне кохання, поламане тоталітарною системою, але незнищенне, а «Самотня жінка…» – про сучасну сім’ю, яку роз’їдає меркантильність і гонитва за грошима. Але обидві теми глибоко висвітлені і майстерно написані.
На Четвертому конкурсі «Відродимо забутий жанр», на який надійшло особливо багато робіт, Надії Гуменюк присуджено другу премію – за радіоп’єсу «Охоронець для янгола». Цей твір торкається однієї з найболючіших проблем сучасної України – теми покинутого покоління, дітей, матері яких у пошуках кращої долі роз’їхалися по світах. Цю річ не можна слухати спокійно. Втім, і читати також.
Лауреатом Четвертого конкурсу стала і радіоп’єса Володимира Лиса «Коровайниця» – про доволі драматичну долю жінки, яка випікала короваї для всього села і вважалася дуже щасливою. Це виявилося не зовсім так, але чому ж вона приносить щастя іншим? До книжки ввійшла також радіоп’єса Володимира Лиса «Тютюн», у якій розповідається про свавілля сталінських часів, коли до в’язниці потрапляли навіть за дрібку тютюну, а ще про минуле, яке несподівано повертається.
Вистави радіотеатру Національної радіокомпанії України за п’єсами Надії Гуменюк і Володимира Лиса, які вже звучали на каналі «Культура» та по Першій програмі Українського радіо, тепло сприйняли слухачі різних регіонів України. Тепер ці радіоп’єси приходять і до читачів.


Надія ГУМЕНЮК

ОХОРОНЕЦЬ ДЛЯ ЯНГОЛА

Тополинка

Шелестіння паперу

Настя: – «Несказані думки помирають разом з нами. А я не можу допустити цього. Не можу… І ось пишу… Я вже погано бачу, але, думаю, ти розбереш мої каракулі».
Роман: – Каракулі… Та такого гарного почерку, як у тебе, я більше й не зустрічав. Каракулі…
Настя: – «Ти знаєш, того дня я затемпературила і злягла. Ввечері чекала на тебе. Але раптом в хату ввірвався майор Круглов. Таким я його ще не бачила… Він нічого не пояснював, не дав мені навіть зібратися – кинув кілька речей у валізу, виштовхнув мене у двері, посадив у машину і помчав із села. Залишив на якомусь маленькому безлюдному пристанційку і наказав чекати його. Я тільки зрозуміла, що вночі у Вільхівці має статися щось дуже страшне і що майор Круглов врятував мені життя. Я сиділа на тому пристанційку біля лісу. Вереснева ніч видалася теплою і зоряною, але мене била пропасниця. Він приїхав перед світанком. За добу ми вже були в Мінську, а звідти вирушили аж до Уралу».
Роман: – І я був на Уралі. Але ми не могли зустрітися. Ніяк не могли… По різні боки дротів… Такі як він… Що вони робили з нами… Але тебе він не міг образити. Він же любив …

Шелестіння паперу.

Настя: – «Вадим був непоганим чоловіком. І Славчика ніколи пальцем не зачепив, хоч знав… Звісно ж, знав. Тільки іноді на нього находило щось таке… Наче божевілля… Він метався, як дикий звір, місця собі не знаходив, а тоді хапав рушницю і втікав до лісу. Щось дуже мучило його…»
Роман: – Совість, Тополинко! Муки совісті – найстрашніше пекло. І з нього не можна втекти, його не можна обминути, від нього не можна відкупитися. Бо воно в самій людині.
Настя: – «Ми прожили там шість років. Коли його не стало, я повернулася в Україну. Хотіла у свою область, але там мене могли впізнати. А ніхто не повинен був знати, що я жива. Ніхто! Так мені наказав Вадим. Після одного з тих нападів, незадовго до смерті він розповів мені… про операцію «Тополя», яку йому доручили провести… Під час неї мене нібито мали убити… Убити, щоб звинуватити в моїй смерті тих, хто продовжував чинити опір новій владі, і щоб викликати ненависть до них у місцевого населення. Але Вадим мене врятував. Врятував і став моїм чоловіком. Я не знаю, кого спалили замість мене і чи й справді спалили когось. Але мені й досі часто сниться, що я, прив’язана до тополі, горю в тому вогні. Прокидаюся – і все тіло пече, і серце пече, і душа палає. Господи!.. Якби не Славчик… Ярослав Вадимович Круглов… Син… Мій і твій… Я жила тільки для нього. Бо тебе вже не було. Вадим сказав, що ти вбитий при перестрілці того ж дня, там, біля школи».

Роман стогне. Пауза.

Роман: – Наш син… Боже, у мене… у мене є син! Син!!! Який він, Тополинко?
Настя: – «Він був схожим на тебе. Став істориком, як і ти колись хотів. Але я йому нічого не говорила. Прости мене за це! Прости, якщо можеш. Я так боялася. Не за себе, а за нього! Колись у Полтаві, прямо посеред вулиці, побачила, як на мене остовпіло дивиться молодий чоловік. То був мій колишній учень з Вільхівки. Він упізнав мене. Але я сказала, що навіть не чула ніколи ні про яку Анастасію Платонівну Чумаченко, і кинулася навтікача. Поки їхала до районного центру, а тоді до села, в якому працювала вчителькою, не могла заспокоїтися – все здавалося, що за мною стежать, що мене переслідують. Мене била пропасниця, як тоді, в ту вересневу ніч 1949-го, на безлюдному маленькому поліському пристанційку. Вдома наш хлопчик запитував, чого я так плачу, а я не могла нічого сказати, тільки притискала його до себе, тулила до грудей, ніби хтось уже простягав руки, щоб відірвати його від мене».
Роман: – А мама? Як же твоя мама? Невже й вона нічого не знала?
Настя: – «Два рази я бачила свою маму. Здалека. На базарі у нашому районному центрі. Спеціально туди їздила, одягнута, як перебиранка на старий Новий рік. Вона була з чоловіком. Я його впізнала – то дядько Ілько з нашого села. Він добра людина, після війни жив сам, бо жінку забрали в Німеччину і звідти вона не вернулася. Думаю, вони щасливі. Я боялася накликати на них біду. Вадим казав: якщо все розкриється, то можуть зникнути з лиця землі всі мої родичі, до сьомого коліна».


Володимир Лис

ПОЛЮВАННЯ НА БРАТА


Парк. Шурхіт опалого листя під ногами, далекі, ледь вловимі ознаки великого міста: приглушений шум, гудки машин. Алеєю йдуть двоє.

Олег. Знаєте, молодий чоловіче, я звик звертатися до співрозмовників за іменами.
«Олесь». Ви хочете, щоб я назвав вам ім’я?
Олег. Ну, я не вимагаю називати справжнього вашого імені...
«Олесь». А я його й не назву.
Олег. Але якесь вигадане, для зручності...
«Олесь». Тоді називайте мене... скажімо, Олесем...
Олег. Олесем? Гм... Поетичне ім’я.
«Олесь». Що, не підходить?
Олег. Ну, чому ж? У вас є щось романтичне в душі.
«Олесь». Якщо можна, ближче до справи.
Олег. Гаразд. Ви цікавий об’єкт для психолога. Не гнівайтеся, Олесю. У вас мають бути міцні нерви.
«Олесь». Вони й так міцні.

Пауза. Шурхіт листя.

Олег. Отож, до справи. А справа, певно, буде для вас трохи незвична. Але за додаткові послуги отримаєте додатковий гонорар. Гарний гонорар.

Коротка пауза.

«Олесь». Я слухаю.
Олег. Ви поїдете на Волинь, там, трохи вбік від знаменитих Шацьких озер, є невеличкий хутірець. Романів хутір зветься. Мабуть, колись там жив якийсь Роман. А зараз там живе один старий чоловік, якого звати Вадимом Петровичем. Ім’я, як бачите, не сільське. Та й сам він на селянина, напевне, не схожий, хоч і живе там багато років. Ви також будете в нього жити.
«Олесь». Жити?
Олег. Знаю, знаю, Олесю, що ваша професія передбачає анонімність. Але тут особливий випадок. Назветеся будь-яким ім’ям, місто собі вигадаєте. Якщо хочете, можу дати вам паспорт. Але, гадаю, Вадим Петрович не буде питати документа. Попроситесь у нього пожити, назветесь любителем відпочинку на природі або ще кимось. На додаток до гонорару купите кінокамеру. І тижнів два будете знімати господаря хутора. Все, чим він живе, і таке інше. Думаю, навчитися буде нескладно, мені казали, що ви грамотний хлопець – в минулому фотографією балувалися.
«Олесь». У вас добра інформація.
Олег. Відкрию таємницю – професійна. Але повернемося до діла. Після того, як знімете цей невеличкий документальний фільм, зрозуміло, із останнім акордом включно, ліквідуєте Вадима Петровича. Камеру вручите мені, а я вам – решту гонорару. Побачення – в цьому ж парку десятого листопада об одинадцятій годині ранку. Згода?
«Олесь». Навіщо вам це все?
Олег. У мене з тим чоловіком свої рахунки.
«Олесь». Я ніколи й ніде не світився.
Олег. Ваша такса, про яку мені казали, збільшується у два... гаразд, у два з половиною рази. Хоча ризик мінімальний. Навряд чи на хутір хтось заходитиме. А якщо навідається, не вас мені вчити, як уникнути знайомства. Після... після виконання роботи­ ви ­благополучно зникаєте. Коли виявлять труп, а трапиться, я гадаю, це не швидко, може, й за кілька тижнів, якщо не більше, ви будете далеко звідти. Можете на час перебування на хуторі відростити вуса чи й бороду.
«Олесь». А якщо той дід відмовиться прийняти мене до себе?
Олег. Навряд чи відмовиться. Людям, котрі живуть так, як він, час від часу потрібне спілкування. Навіть дуже потрібне. Думаю, він навіть зрадіє вам. До того ж, ви пообіцяєте гарну плату за проживання, привезете провіанту. Він любить домашню ковбаску і сир. То згода?
«Олесь». (Після паузи). Згода.


Повний текст радіопєс замовляйте і читайте у паперовій версії.

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (08.06.2012)
Переглядів: 1083 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]