Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Уривки з гумористичного роману з елементами фантастики Василя Тибеля «Тріанські рішкунці»

Тибель Василь. Тріанські рішкунці : гумористичний роман з елементами фантастики / В. В. Тибель. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2015. – 200 с. ; іл.

CПЕЦІАЛЬНА ВІДЗНАКА

«Вибір видавця» у номінації «Романи»

Міжнародного літературного конкурсу

романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики

та творів для дітей

«КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (2015)

Цей роман написаний в легкому жанрі як пародія на нашу дійсність. Усі герої твору, потрапляючи у фантастичні обставини, ведуть себе надто по-людськи, навіть трішки по-голлівудськи. Автор обрав це свідомо, аби читач відчув запах того кіно, коли головний герой запросто справляється з безвихіддю.

 Разом з тим, малюючи таку несхожість різних далеких світів, він хотів підкреслити, що в усьому Все­світі любов і вірність, ненависть і підлість існують за одними і тими ж законами, але добро має тріумфувати.

 

Розділ. Крилаті каменомети

Після поетичних вправ Сен сидів на ґанку невеликої хатинки, сплетеної з міцної кори в’юнкої ліани, й стукав об поріг обгризеною кісткою. Не те що він був зараз голодний, просто хотілося делікатесу, а солодкий шпик ніяк не покидав своєї сховки. Гепав він натхненно й довго, поки з хижі не вийшла Лала, її нерви не витримали монотонного стуку. Тубілка, не сказавши й слова, відібрала в хлопа його розвагу, взяла замашний камінець і одним ударом розтрощила маслака.

– Так просто, і зовсім не цікаво, – скривив губи Сен. Він вже не хотів того слизу, що стікав з розколотої костомахи. – І тобі не раджу це їсти. Глянь на свій живіт!

Дівчина тільки загадково посміхнулася, погладивши себе рукою по випнутому пупові, забрала розбиту кістку й пішла до халупи виїдати смакоту.

Лала вже кілька місяців ходила з великим випнутим животом і на постріл з утилізатора сміття не підпускала Сена до себе. Це, тобто… ну ви зрозуміли, про що я? (На Тріані після такого запитання підморгують). Сена це трохи нервувало. Раніше така лагідна Лала брутально переривала всі його залицяння. Сен не міг збагнути, звідки у неї взялося те пузо. Ну, їла дівчина трохи більше звичного, але чого така дивна повнота. Сен не раз бачив і на Тріані товстих жінок, навіть, чого гріха таїти, кількох втішав у ліжку, проте поправлялися вони якось рівномірно, а тут росло тільки спереду.

– Якщо так далі піде, то за якийсь оберт планети нав­коло вашого сонця, ти станеш схожа на м’яча для гри в тобу*, тільки з гарними ногами, – пробував жартувати Сен. – Глянь на мене! Хто тепер впізнав би товстуна Сена на Тріані. Від колишнього черевця не лишилося й сліду, таке враження, що воно перетекло до тебе. Може, то яке заразне – й нам треба до лікаря? – Але Сен згадав, що з лікарів тут був хіба костяніст. Проте він десь зашився в лісі після того, як Сен попросив у громади не відривати хирлякові голови, й не приходив до гурту. Схоже, Сена він не любив. Та й колишній пілот міжзоряного буксира не був у захваті від худорлявого цінувателя прикрас із кісток, який мріяв його підсмажити.

Десь на узліссі застугоніли барабани. Сен враз згадав про «Свято збору виїдених плодів» і став причепурюватися; він плюнув кілька разів на долоню й змастив задертого догори чуба. Лала теж наводила марафет, розмалювала різнокольоровою глиною лице й прилаштувала на лоно різьбленого листка. Свято ж.

Проте на поляні щось коїлося незрозуміле, після кількох веселих ритмів барабани застугоніли тривожно. Лала нервово визирнула з хижі й поглянула вгору поверх дерев. Її лице враз змінилося, дівчина кинулася назад і вхопила свого легкого списа. Сен не зрозумів такої переміни поведінки подруги, тому й собі задер голову. Там від самого сонця набиралася чорна хмара. Вона нагромаджувалася й росла дуже швидко – пухла просто на очах. Та яка ж то хмара, ой леле! За хвилю Сен розгледів, що та хмара жива. Десять у п’ятому, а то й у сьомому ступені крилатих тварин скупчилося високо в небесах й неслося просто на них. На Тріані теж були літаючі цвіркунці*, але в таких кількостях Сен ще не бачив живої матерії.

– Як добре, що на Тріані нормують все живе! – лише й встиг вимовити Сен, як великий круглий камінь просвистів біля його вуха.

– Ти не на Тріані, милий, тому бережи голову!– вигукнула Лала по-тріанськи й метнула списа у крилату бестію. Та гепнулася неподалік, пронизана наскрізь, навіть не крякнувши. Проте інша вже запустила свою каменюку в хижу. Замашний кругляк із легкістю проломив дах і впав серед черепків, у яких стояло приготовлене Лалою їдло. Дівчина, не роздумуючи, вхопила Сена за руку й потягла до рятувальної капсули.

– Біжімо хутчіш! Ти повинен їх зупинити, як того плотожерта*! – гукнула вона на бігу.

А на поляні вже відбувався справжній каменепад. Хижі крилаті створіння засипали камінням, яке несли в лапах, голови вбраних у святкове тубільців. Ті відчайдушно закривалися кийками й щитами, проте кілька закривавлених аборигенів уже валялися на траві. На кожному з поранених сиділи гидкі крилаті створіння й рвали ще живу плоть. Сена знудило, й він побіг ще швидше. Треба було хутко добігти до сховки, де лежала рятувальна зброя.

Прокляті літуни не відставали й почергово сипали каміння на втікачів. Сен якимось шостим чуттям вираховував траєкторію каменів і поки уникав прямих попадань. В якийсь­ час йому уявилося: він на своєму буксирі й гарцює серед метеоритних брил, гарні були часи. З ейфорії змагання з падаючим камінням його вивів зойк Лали. Котрийсь із кинутих крилатими любителями живої плоті каменів влучив їй у плече. Дівчина спіткнулася й упала.

Сен вже майже добіг до цілі. Його відділяло від капсули ще якихось кілька десятків кроків. Та, коли він озирнувся, побачене примусило повернутися: кляті каменевози вже згуртувалися й готові були закидати камінням з неба свою жертву, інші чорнодзьобі хижаки, що вже відметали, прагнули вчепитися у волосся Лали. Тубілка відчайдушно і вправно боронилася, проте кількість завжди чомусь переважає якість. Сен зрозумів, якщо він далі побіжить до капсули, то йому вже не буде кого боронити. Хлопак відламав з куща, що трапився йому під руку, замашну гілку і з несамовитим криком на зразок «Банзай!»* накинувся на на­стирливих підкорювачів повітряного океану.

Чорні каналії знялися угору, голосно лаючи Сена на своїй крилатій мові. Проте нова зграя налетіла з неймовірним карканням й посипала на нього принесене бозна-звідки каміння. Сен встиг підхопити дівчину на руки і, як відомий галактичний політик, побіг між падаючими каменями, ніби поміж легкими крапельками дощу. Каміння лупило навколо нього, як град об землю, здіймаючи куряву. Але ось вже й вона – рятувальна капсула. Зараз він вріже цим чорнодзьобим нахабам, зараз покаже, де зимують рішкунці! Сен квапливо опустив Лалу в люк.

– Швиденько, дівчинко моя, подай-но татусеві ту плоскеньку штуковину! Зараз у нас буде дуже велика шаурма*.

– Сене, тут нічого немає! Тут порожньо! – вона перелякано виглянула з люка.

– Не може бути, я тільки вчора спалював сміття. Поглянь краще! – нервував Сен, маневруючи навколо капсули. Кілька каменів уже просвистіло в якомусь мілі-мілі від його носа. Мало, що каміння сипалося з неба, як дощ на спраглу землю, й Сену доводилося підстрибувати і звиватися, як рішкунцю на розжареній пательні, щоб не дістати по макітрі, так ще й пронизливі крики чорнодзьобів пронизували до самої печінки. Крилаті бомбовози застосовували проти Сена і психологічну зброю – коли випускали з кігтів свою тяжку ношу, вони голосно каркали. А коли їх там була хмара, то годі уявити те ревище.

– Сене, тут справді нічого! – вигукнула Лала, знову визирнувши з капсули.

– Це ті кляті бовдури... Вони вчора мені панель управління потовкли. Я їм мушлі відірву!..

– Колишні охоронці Кріна? Вони там на поляні, якщо ще живі! Я побіжу й запитаю в них, де поділи зброю.

– Сиди вже, з таким животом по люках туди-сюди не шастають. Ох і надеру я тим шмаркачам дупу*! – Сен був сердитий не на жарт, тепер спробуй розжени руками цих летючих любителів жбурляти камінці.

А тим часом камінь, пущений якимось вправним літуном, вцілив у капсулу біля люка й, висікши жменю іскор, впав у траву біля плити із вчорашнім епохальним віршем Сена.

– А ось і захист для моєї ріподині*! – Сен вхопив вапнякову плиту, кректячи підняв її над головою й пішов до гурту свояків Лали, що бігали по поляні й з відчаєм відбивалися від крилатих нападників. Вони метали списи, кидали використане чорними літунами каміння, проте ніякої шкоди нападникам не завдавали. Ті набрали недосяжну для примітивної зброї висоту й бомбили звідти камінням голови тубільців. Хоча висотне каменеметання і не було таке влучне, проте воно добряче проріджувало ряди оборонців.

Сенів вірш тепер був саме на часі, бо кілька каменів, призначених для його голови, відбилися від епохального твору і з глухим гуркотом скотилися на землю. Колишній пілот наблизився до гурту, серед якого гасали його вчорашні друзі.

– Придурки твердолобі, де ви діли утилізатор? Рішкунці вам у… вухо! – Сен лагідно звернувся до вчорашніх оцінювачів його поетичного таланту. Хлопці бігали довкола нього, ніби в них були повні штани гарячих яєць, розмахуючи коротенькими кам’яними ножиками. Твердолобі намагалися відігнати надокучливих крилатих м’ясоїдів від поранених товаришів і разом з тим самим не потрапити під кам’яні бомби. Каменів їм поки що не дісталося, певне недарма кажуть, що дурнів і каміння не креше. Помітивши Сена з вапняковою брилою замість парасолі над головою, вони дурнувато вилупили баньки.

– Кажіть швидко, де утилізатор? – шипів Сен. Інакше він і не міг би говорити, думаєте, тримати каменюку над головою легко й весело?

Хлопці тільки знизали плечима.

– Ну, та штука, що пах… тарарах… Господи, коли ви вже навчитеся нормальної мови?

Здається, таки один з них, все ж зрозумів і завертів головою. Мовляв, не брав!

А каміння все фурчало й падало довкола них, тяжко гепаючи на траву.

– Нічого від вас, телепнів, не доб’єшся, давайте помалу відходити до лісу!

Сен вхопив за лікоть одного, міцнішого з воїнів, й змусив тримати у себе над головою брилу, а сам підвів пораненого худого щербаня. Дідові не повезло, він впіймав на голову кілька замашних камінців і тепер з розбитим оком і залитою кров’ю макітрою ледь тримався за життя, проте ноги ще переставляв. Інший вояк і сам здогадався сховати голову під плоскою каменюкою. І так один за одним, тягнучи поранених, вкриті віршованою брилою, вони посунули до високих дерев. Вже майже під лісом Сен зачепився своїм легким костюмом пілота за якийсь гострий сучок. Костюм був еластичним, тому розтягнувся, наскільки міг, а потім пожбурив Сена назад на поляну, вирвавши його з колєйки. Каміння знову загупало довкола нього.

– Десять у п’ятому ступені дідьків! Хтось зможе відігнати цих клятих каменеметів? Але чекайте-но, я, здається, придумав! – він зірвався і кулею понісся до зігнутого дерева. Тут Сен роздягнувся догола, швиденько прив’язав за колошви свого еластичного костюма між розпростертими гілками. Чорнодзьоби купою понеслися за ним, обсипаючи камінням все довкола. Захопившись погонею, вони навіть не оговтались, як перший же камінь, випущений Сеном з його нової зброї, розтрощив груди кільком каменевозам. Інші за інерцією натискали, й були зупинені іншим каменем. Нападники стали жертвою своєї ж зброї. Тепер Сен пускав каміння зі своєї саморобної рогатки навмання, благо, нестатку в ньому не було. Довкола хлопця валялися кілька сотень кинутих хижими створіннями камінців. Тепер разом з камінням на землю посипалися й потрощені летючі хижаки.

Тубільські хлопці хоч і були твердолобими, проте швидко зорієнтувалися: один прикрив нашого зенітника поетичною брилою, інший подавав кам’яні «патрони». Бій тривав, здається, безкінечно. Сен був у милі, й уже не відчував ні рук, ні ніг. Та й не дарма трудився: чорнодзьобі вороги валялися довкола купами, проте, здається, їх мобілізаційний резерв не вичерпувався. Чорнодзьби не відступали, вони знялися в небо, згуртувалися і з неприємними криками кинулися в піке.

– Зараз я вас пригощу, кляті дзьобаті ріжкохвости*! – Сен простягнув руку за черговим камінцем, проте розгублений піднощик «патронів» тільки розвів руками.

– Трясця твого тата! – вилаявся Сен. – Хоч сам заряд­жайся.

Він пробіг довкола очима – нічого зручного для стрільби не було. І тоді Сен задер голову, над ним стояв один із твердолобих і тримав брилу.

– Заряджай! – скомандував Сен. І, вихопивши в здоров’яка уламок вапняку, поклав його на розтерзаний між гілками костюм. Проте сили, щоб розтягти, як слід, саморобну гармату в хлопа забракло.

– Чого стоїте, допомагайте! – вигукнув Сен уже тубільською. Хлопці кинулися до Сенової зброї. Тепер хлоп тільки керував – він цілився. Та особливо цілитися не було й коли. Вони відпустили заряд, і брила пофуркотіла вгору. Набравши належної швидкості, вона врізалася в першу лаву атакуючих чорнодзьобів. Ті не змогли вивернутися, адже задні напирали, а ще й клята інерція не дала повернути, бо ж тримали в кігтях приготовлені для кидання камені. Хижі літуни тільки й змогли видушити з грудей передсмертний крик. Інші ж все лупилися й лупилися в брилу, що вже втрачала інерцію лету. Коли останні зі зграї скалічені крилаті нападники впали разом із кам’яною плитою на землю, інша група чорнодзьбів нажахано розвернулася й, голосно каркаючи, кидаючи будь-де свої кам’яні бомби, полетіла геть.

– Ось тобі й сила слова! – вигукнув Сен. Він підійшов до свого вчорашнього поетичного творіння і згріб рукою потворні крилаті створіння із закривавленої, тріснутої в кількох місцях, вкритої ледь помітними кривими літерами, брили. – А я ще сміявся з учителів, коли на Тріані мені розповідали про силу слова піїтів. – Він погладив плиту.

– Думаю, це треба віднести до музею. І що це за планета у вас така весела? Немає й дня без розваг. Ніколи порядному мужику і в барі посидіти.

Десь угорі над ним голосно крякнув чорнодзьоб, що відстав від гурту. Сен підняв голову, та не встиг навіть кліпнути, як йому на лоб щось ляпнуло, й липка рідина потек­ла по обличчю. Сен злякано тернув рукою, чекаючи крові. Довкола нього всі дружно розсміялися. – Фу, як смердить, здається, я тут стану багатієм! – І собі посміхнувся Сен.

Поранені тубільці зализували рани, проте раділи. Ніхто навіть не звернув уваги, що Сен зовсім голий. Лише Лала, яка прибігла з поляни, всипаної камінням, трупами крилатих нападників й тілами покалічених тубільців, прикрила його якимось листям і стала цілувати. Вцілілий народ, щоб не заважати, пішов розчищати поле битви.

Пояснення деяких іншомовних слів:

цвіркунці* – як уявите, так і буде, головне — щоб летіло

плотожерт* – зрозуміло, що не корова

Банзай!* – вигук, який маскує страх нападника

шаурма* – страва, незрозуміло з якого м’яса

дупа* – тут: гра звуків

ріподиня* – тріанський сленг, тут тре’ дивитися за змістом

ріжкохвости* – слово у словнику відсутнє, напевне, вигадка Сена

 

Розділ. Надмірна насолода гірчить

Сьогодні робота в Сена не клеїлася, все падало з рук. Хлоп сидів на пеньку й майстрував клітку для лапохвостів*. Один і Два натрапили на нору, розгребли її й приволокли цілу дюжину цих пухнатих звірків. Великих, вгодованих, одразу ж підсмажили й з’їли, а молодняк висипали до ями. Сен вирішив виконувати свою передвиборну програму й залишити звірків на відгодівлю. Проте ніхто не знав, як це робити, тому колишній пілот міжзоряних буксирів вирішив сам зайнятися цією справою. Він пригадав, що колись на Тріані бачив клітки на рішкунцевих фермах. От і заповзявся змайструвати щось подібне з підручних, так би мовити, матеріалів. Наламав сухих гілок, наздирав з дерева кори й став мудрувати. Та хіба ж то була робота для колишнього пілота міжзоряного буксира. Він намагався щось скрутити, сплести, зв’язати смужками лика, але нехитра конструкція щоразу розлазилася й розсипалася на запчастини. Сен сердився й гепав рукою по палицях, від того тільки збивав собі пальці. Воно, може, справа й налагодилася б, якби не молоді тубілки, що зривали неподалік із кущів запашні листки для виготовлення жуйок. Загорілі, граційні, та головне – майже голі. Дівчата позирали в його бік, сміялися й кидали бісиків, від того Сен аж млів, втрачаючи концентрацію в роботі. Хлоп ловив себе на тому, що його погляд кожен раз прилипав до молодих пружних персів котроїсь із сміюн* або ж до того місця, що трохи нижче пупка.

– Та хай йому грець! – Сен спересердя плюнув на пальця, під який загнав скалку. – Хіба можна працювати в таких умовах? Завтра скажу Один і Два, хай поставлять тут високий паркан!

Проте в цей час одна із засмаглих дівчат, досить вродлива (та хіба ж молоді можуть бути не вродливими?), так звабливо нахилилася над кущем, що Сен побачив усі її принади. Вона посміхнулася, підморгнувши до хлопа, кивнула головою й зникла між кущами. Всякому терпінню, як ви знаєте, є межа, і воно може лопнути, луснути, репнутись чи щось там таке… Певно, в Сена саме це й сталося. Він відкинув убік свою недосконалу конструкцію й пішов глянути, куди ж зникла дівчина. Зиркнувши поверх кущів, Сен побачив, що молодичка, сміючись, побігла до лісу. Він теж не встояв і, як молодий лоб*, побіг навздогін. Правда, то був і не біг, а щось на те схоже, бо його швидкому пересуванню заважала розбухла чоловіча сила. Він тепер пошкодував, що не надів свої еластичні спідні. Грішне тіло хлопа ледь прикривала пов’язка із сухих листків, і його гойдало, ніби антену на щоглі буксира під час космічного шторму.

«Як бігають тубільці за здобиччю в цьому вбранні? Ця ж штука плутається в ногах?..» – не встиг Сен ще й осягнути свою думку, як дівчина звернула в бік і зникла між деревами. Проте розпашілий чоловік не відставав і скоро він знову побачив попереду таку принадну фігуру. – «Цієї привабливої тубілки я раніше не помічав у своєму племені. Звідки взялася така краля і чого це я не звертав на неї раніше уваги? Все та клята передвиборна програма. Стільки клопотів…» – на ходу роздумував Сен. А дівчина звернула до густого лісу і вже не втікала, а зупинилася й чекала його біля похиленого дерева. Така принадна, пахуча, розпашіла, ніби стигла ягідка, вона стояла під деревом і манливо посміхалася Сену. Засапаний хлоп не став витрачати часу на розмови й залицяння, а зразу ж пригорнув красулю. Та не встиг він, як слід, насолодитися теплим, розігрітим тілом кралі, як – гоп…

В очах Сена раптово спалахнули яскраві вогники. На голову колишнього пілота міжзоряного буксира, опустився замашний дрюк.

– Та що ж це таке? Дежа вю* якесь – знову б’ють… – пробелькотів Сен, перш ніж гепнутися лантухом на траву. Його підхопили чиїсь дужі руки й поволокли в гущавину. Опритомнів Сен від того, що йому в лице хлюпнули холодною водою. Розплющивши очі, колишній пілот знову зажмурився. Навколо нього стояв чималий гурт голих, озброєних загостреними кілками, жінок. Так, саме жінок і жодного воїна-чоловіка поблизу.

– Ой леле! Та скільки ж вас тут? – не стримав здивування хлоп. Жінки стояли довкола Сена, як би то сказати… різнопланові, проте більшість міцні, мускулисті й досить сексуальні. Це Сен зауважив одразу, бо мав на те набите око. Вони якось дивно розглядали його наготу. Бувалому хлопу стало трохи ніяково. Складалося враження, що жінки вперше бачать голого чоловіка.

– Дівчатка, не зважайте, я такий самий, як і ви, якщо не брати до уваги кількох незначних відмінностей! – Сен спробував закрити те, що так зацікавило войовниче жіноц­тво. Та міцна дівка, що стояла найближче, відіпхнула Сенову руку загостреною зброєю.

– Якщо це вас так цікавить, я не перечитиму. Дивіться на здоров’я! – Сен вдав, що розглядає довкілля. А місцина і справді була незнайомою: довкола височіли обривисті скелі, порослі мохом і в’юнкими рослинами. Місце, неподалік від якого лежав Сен, нагадувало каньйони на його рідному Тріані, тільки бракувало потічка із сірчаною кислотою. Від споглядання краєвидів його відволікла сварка між дівками. Молода пишногруда білявка, щось голосно викрикнувши, розштовхала колежанок і підійшла до Сена, який розлігся на вкритому сухою травою кам’яному лежакові. Дівка була, як то кажуть, в соку: міцна, збита, може, трохи не в Сеновому смаку, але не він тут вибирав. Налиті перса ледь прикривало намисто з висушених шкіряних виробів. Сенові вони щось нагадали, проте хлоп не звернув на те уваги, не час був милуватися коралями. Вона суворо глянула на Сена, потім на те місце, яке він хотів раніше прикрити й подала йому чашку з каламутною рідиною.

– Ні, кицю, я недавно снідав, – люб’язно посміхнувся Сен й відхилив рукою частування. Дівка теж вишкірилася, вдаючи посмішку, погладила Сена по голові, що ще й досі гуділа, як дзвін на Горі Втіхи, що на Маврилії, й знову запропорнувала напій.

– Дякую, дорогенька, чомусь геть не хочеться пити, – Сен вже раз спробував частування із залізного казана, тому йому не хотілося додати до болю в потилиці ще й тих відчуттів. Він рішуче відштовхнув убік дерев’яну чашку й спробував піднятися. Та враз кілька загострених кілків болісно вперлися йому в живіт.

– Добре, добре! Бачу, на цій планеті всі такі гостинні… – Сен взяв посудину в руку, іншою затулив носа й вихилив напій одним махом.

Всі нутрощі колишнього пілота міжзоряного буксира обдало терпким пекучим жаром. Очі полізли на лоба.

І тут почалося. З ним діялося щось неймовірне: то все тіло його налилося якоюсь металічною пружністю, то жили наповнилися вогненною силою, то йому водночас захотілося покохати одразу всіх цих милих жінок. Сенове розбурхане чоловіче єство набубнявіло й прагнуло близькості, а розум розчинився в тумані, в якому пропливало безліч звабливих жіночих тіл. І серед того моря солодких дів він вгледів видовжене лице Костяніста, якому білявка одягала на груди чергову гірлянду з кісток. Проте то була лише мить, якась нереальна, певне, вигадка хворобливої уяви Сена, бо далі пішла хвиля суцільної насолоди.

Такого Сен ще не відчував відтоді, як був у домі солодких ляр на Маврилії. Спочатку була білявка, а далі лиця дівок змінювалися, як у калейдоскопі. Сен навіть не встигав запам’ятати їхні зголоднілі тіла. Так було, здається, вічність. Проте будь-яка насолода, будь-який позитив, що надміру, шкодить організмові, навіть такому ­загартованому, як у колишнього пілота міжзоряних буксирів. Тому за деякий час Сен геть обм’як, вкрився липким потом і став нагадувати фрукт із дерева гуті*, з якого вичавили сік. Його чоловіча сила мала вигляд відірваного шлейфа з панелі управління рятівної капсули. Жінки ще намагалися щось із нього витиснути, та марно. Сен тільки винувато давив либу*. І тоді повненька, якій не вистачило Сенової сили, дістала ніж з блискучим лезом (так, саме з блискучим металічним лезом, Сен це добре бачив), відтягла рукою той дротик і замахнулася, щоб відтяти хлопові, вже неробочий орган.

– Ні! – заверещав Сен. Де й узялася сила, він ногою відштовхнув пухку дівку й вивернувся від другого удару. Але молодиця була розгнівана, тому вирішила завершити розпочату справу. Колишній пілот міжзоряного буксира зірвався на ноги й спробував вивільнитися, та його покотили войовничі подруги пухкенької. Саме тоді з’явилася білявка. Сен прийняв її за рятівницю, бо жінка зупинила лінчування. Вона владно підняла руку, всі розступилися пропускаючи її. Пишногруда білявка підійшла до Сена. І тут хлоп розгледів на її грудях нитку з висушених жил, на якій теліпалися зморщені, висушені чоловічі органи, ну ви, певне, здогадалися, про які саме я кажу. Сен мало не зомлів, від його впевненості в порятунку не лишилося й сліду.

Пояснення іншомовних слів:

лапохвости* – те, що з лапами й хвістом, але в множині

сміюни* – веселі дівчата, теж множина

молодий лоб* – лоб молодий, однина, що мріє про множину

дежа вю* – кнопка на маніторі тріанця, однина

фрукт із дерева гуті* – порхавка, однина, яка вже не мріє про множину

давити либу* – це щось із тубільскої однини

 

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

 Повний текст гумористичного роману з елементами фантастики Василя Тибеля «Тріанські рішкунці» замовляйте і читайте у паперовій версії.

 

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (19.08.2015)
Переглядів: 1096 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]