Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Уривки з детективного роману В’ячеслава Васильченка «Gaudeamus», виконаний смертю»

 

Васильченко В’ячеслав. «Gaudeamus», виконаний смертю : детективний роман / В. М. Васильченко. – Вид. 2-ге, доп. і перероб. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2014. – 304 с.

Від багаторазового лауреата Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (2014)

Київський професор-філолог Богдан Лисиця на запрошення свого давнього друга – професора Сорбонни Антуана Робера – прибуває до Парижа на міжнародну наукову конференцію, присвячену ювілею відомого французького вченого й популярного письменника Патріка Беккереля.

Навколо конференції та імені мсьє Беккереля починають відбуватися дивні й загадкові речі: то в газетах з’являються статті, що ставлять під сумнів його авторство, то за ритуалом, описаним у романі, починають гинути люди, які знали ювіляра.

Почавши разом з Робером і його двоюрідним братом – офіцером поліції – Фаб’єном розслідування цієї неординарної справи, професор Лисиця опиняється в центрі загадкових подій і небезпечних пригод.

 

Присвячується професурі...

А ще... зеленому чаю «Greenfield»…

Пролог-2

Незнайомець у білій ексклавині увійшов до свого номера та квапливо замкнув двері. Повернувши ключа двічі. Так надійніше. Хотів зробити це і втретє, але замок такою технологічною вишуканістю хвастонути не зміг. Не на того нарвався. Зі знаком мінус…

Незнайомцеві здавалося, що, зникнувши за дверима, він утік від усього світу. Той постійно підглядав за ним численними очима-невидимками, намагаючись вивідати, що ж він там, у чужому житлі, робить. З плечей немов вантаж тяжкий упав. Слава Богу, все минуло вдало. Як і планував. І лише тепер можна розслабитися. Тепер він – «вдома». За надійними дверима. За надійними стінами. Утік. Заховався. Щез. Таке не раз бувало в його житті. Можна, нарешті, згадати, що ти – людина. А не робот. Який механічно виконує все, передбачене програмою. У цій білій ексклавині, під капюшоном якої ховалося його обличчя в балаклаві, він точнісінько нагадував когось із запрошених акторів, переодягнутих монахами-лицарями. Ті настовбурченими жирафами ковтали останні режисерові вказівки, репетирували разом, відпрацьовували ролі кожен окремо. Метушилися. Готувались до костюмованого шоу. Воно відбудеться завтра після відкриття конференції в Новій Сорбонні. А тут, у готельному холі, проводили останню репетицію. І саме тому він у такому наряді – артист артистом. Цей хід ретельно, з шаховою точністю, продуманий. До дрібниць. До найменших несподіванок і можливих вивертів. Як і весь величезний план. За яким кожну фігуру на цій складній шахівниці він свого часу поб’є. Кожному поставить мат... Скільки разів за життя він грав у шахи. Скільки разів вигравав. І ніколи раніше не міг подумати, що доведеться розігрувати щось подібне до шахової партії в житті. Там, на війні, все значно простіше й легше. Он він ворог – бери та стріляй. А тут... Хоча життя ж – річ непередбачувана. І стократ складніша за найвіртуознішу шахову партію. Тому й можливе все. Навіть найнеймовірніші перетворення. Хіба він міг коли-небудь подумати, що сидітиме, воюватиме, командуватиме людьми, вбиватиме... Особливо останнє... Ні. Таке йому, вихованому «маминому синочку», хронічному відмінникові зі зразковою поведінкою, ніколи не спадало на думку. Надто ж – коли був маленьким, коли ріс, оточений любов’ю й турботами батьків. «Пестити й плекати» – ось їхній мовчазний «девіз»... Коли мріяв про доросле життя, де він – обов’язково шанована людина. Успішна . І неоднінно – знаменита. Яка посуне на крок уперед національну науку й культуру. Адже вже в дитинстві відчував могутню творчу силу. Талант, що рвався на волю. До перемог і відкриттів. Що змітав на шляху усі можливі та й неможливі перешкоди... Та життя вирішило інакше. Змусило вбивати, часто безжально. Безпідставно. Перетворивши на бездушний смертоносний механізм. Ампутувало ніжну чуйну душу. Зробило професіоналом. Тренованим бойовим псом. А саме вбивство – незмінним ремеслом. Де він досяг такої досконалості. Таких неперевершених результатів… Невже його прекрасна й свята мати народжувала його для цього? Невже всі численні таланти даровані Господом для вбивства? Чи міг він стати кимось іншим? Міг відмахнутися від цього жахливого ремесла? Хтозна… Зараз про це важко судити. Минуле заніміло. Скам’яніло. Застигло. Як досвідчений вуличний мім... Напевно, міг. Напевно, повинен був підставити ліву щоку після того, як жорстоко вдарили по правій. Але не зробив цього. Замість шляху християнського прощення та смирення обрав іншу стезю. Чи, швидше, це попереднє життя обрало її для нього? По суті, це все уже не має жодного значення…. Зате пощастило таки здійснити давню мрію. Він став професором. Нехай під чужим ім’ям. Нехай не надовго, а лише на кілька днів. Та все одно. Він це зробив. І отримав невимовне задоволення. Хоча міг стати й справжнім професором. Успішним. Відомим і шанованим. Усе до цього йшло. Якби... Якби не зла воля злих людей. Яка чорним шулікою накинулася на білу лебідку його молодого життя, що так чудово починалася...

Незнайомець підійшов до шафи й витяг звідти персня з великою літерою «М». Пробігся очима вервечкою вигравіруваних літер. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». Він читав цю глибоку фразу, напевно, втисячне. Тому що носив подібного персня, виготовленого власноруч, на підмізинному пальці лівої руки постійно. І тоді, коли лічив дні, що лишилися до виходу на волю. І тоді, коли одного разу, після втечі з в’язниці, одна людина у ньому померла, а нова народилася. І коли доля закинула до Африки у школу для підготовки найманців. І коли вже воював. І кожного разу, знову й знову перечитуючи цей вислів, незнайомець у білій ексклавині переконувався, що він геніальний за своєю глибинною та невичерпною суттю. І, що теж важливо, – справедливий. Тому що в ньому заховано всесвітній баланс. Колосальний уселюдський запобіжник. І якби його не було, людство давно б уже зникло. Та й землі самої вже не існувало б... Отакий нехитрий апокаліпсис…

Потім дістав із шафи кинджал. Ще один атрибут ритуалу. Без нього той не можливий. Тому кинджали, як і персні, – тут. Поряд. Мирно покояться в шафі, чекаючи участі в новому ритуальному дійстві.

Незнайомець знову відчув знайомий трепет. Його відчував завжди, коли брав до рук зброю. Напевно, він ішов від убивчої сили, причаєної в цих геніальних людських винаходах, що несли смерть. Інстинктивно відчуваючи їхнє призначення, людина, беручи їх до рук, несвідомо хоче запустити вбивчий механізм. Зараз було так само. Але – для всього свій час... Усе мусить бути за планом. За його геніальним планом. Інших у нього не буває…

Він жбурнув кинджал на шахівницю, що стояла на столі з розставленими фігурами. Частина їх з гуркотом розлетілася врізнобіч. Деякі впали на підлогу і оскаженілими жабами застрибали хитромудрою траєкторією. Кілька впали праямо на дошку. Однак тура, ферзь і пішак, гойднувшись, встояли. Гм… Молодці…

«Ось так і в житті, – подумав незнайомець. – Потужний удар небес – і багато хто вилітає за межі життя. Інші ж залишаються по цей бік. Але продовжують жити лежачи. І лише деяким щастить вистояти. Серед кого опинишся ти – дізнаєшся тільки після. Але тоді вже буде пізно. Якщо потрапиш у позицію «лежачи» – довго й наполегливо підніматимешся. Упадеш на підлогу – усі зусилля множитимеш на вісімнадцять. Зі мною було саме так...»

Заховав кинджал назад до шафи, зачинивши двері. Зібрав фігури і знову розставив на місця. Гармонія відновлена. Але так буває тільки на шахівниці. Ну, а в житті ж – ніколи... Тому що воно – життя. Складніше за саму складність…

Це буде вдала партія. Він певен. У всякому разі, він на це сподівається. І зробить усе, щоб сталося саме так. Відчував у тілі надзвичайний прилив сили, адже задумане починає здійснятися. У цьому середньовічному вбранні почувався перевертнем зі стародавніх легенд. Який одяг шкуру тварини. І після цього мусив перетворитися на неї. Силу такої магії відчував зараз на собі. Її випромінювала біла орденська ексклавина. Почувався членом Ордена абскондитів. Не більше й не менше. Готовий іти на будь-яку битву заради досягнення його священних цілей. Навіть віддаючи при цьому життя. Без залишку й жалю...

«Людина в білому» знову підійшла до дзеркала й подивилася на своє відображення. Справді перевертень. Монах-лицар. У білій ексклавині з нашитою яскраво-червоною літерою «А» спереду і колом, у якому – восьмираменний хрест, іззаду. Ще й – капюшоном на голові... Орден повертається…

Глава 9

Задоволений ранком, відчинив двері й рушив у вир сьогоднішніх подій, що обіцяли цікавинки. І перша підстерігала вже одразу. Помітив, що двері до триста третього номера відчинені. Зупинився. Біля дверей – різношерста юрба. Але ж це номер професора Бертьє…

Побачив Годлевського, Келлера, Ізмайлова, Одрі, Мертрена, Гавранека. Решта – незнайомі. Стурбований, підійшов обережно ближче. Вхід до номера перекривав високий потужний поліцейський. Він категорично пояснював, що не можна ні входити до номера, ні бути в ньому, бо на місці вбивства працює оперативно-слідча бригада. Ось-так. Не більше, й не менше…

НА МІСЦІ ВБИВСТВА?!

Богдану здалося, що він знову опинився в душі. Льодяному. Кинджальному. Пронизливому. І чай після цього навряд чи буде. Та навіть якщо й буде, все одно не допоможе. Тіло закував холод. У дзвінкі кайдани. Надійні. Нерозривні. Хіба що «лапу відгризеш». Мозок попросив притулку за межами. Байдуже, де. Головне – притулок. Головне – за межами… Страшна. Знищувальна. Гнітюча новина. Що спаралізувала й вимкнула. Але десь у глибинах свідомості зі скаженою швидкістю почала розростатися думка, що Богдан уже був готовий до цієї звістки. Зростало й відчуття провини. Це ж саме Антуану Бертьє учора розповів про загадкову знахідку. Лисиця теж був у курсі. А сьогодні Антуан повинен був розповісти про все братові-поліцейському. Згадалися вчорашні «просторікування». Які ж безглузді вони сьогодні. Боже, цього не може бути! Те, що ще вчора здавалося маячнею, сьогодні стало реальністю. Страшною, трагічною реальністю. У це неможливо повірити! Але все ось. На відстані витягнутої руки. І жодною молитвою не відмолити. І воднораз світ став іншим. Незвичним і небезпечним. Бо… Бо почали діяти зовсім інші закони. Умить написані й ухвалені кимось лихим. Навіть страшним. Зловісним. Його жахливий велетенський образ уже піднявся над зміненим ним же самим світом. І зараз ієрихонською трубою звучить його громоподібний голос, що розсіває довкола липку моторош, яка мільярдами отруйних голок уп’ялася у Лисицине єство. І ціну, яку одержує людське життя, уже заплачено…

Богдан залишався нерухомим і розгубленим. У душі все вирувало. Думки спалахували й гасли, розліталися в різні боки і сходилися в одній точці, бігли наввипередки, розбивалися, заважали одна одній і суперечили, бралися за барки й вигукували образливі слова.

Повернутися до реальності Богданові допоміг дотик до плеча. Він ніби згорнув полотно виниклої картини трубою. Згорнув, але нікуди не подів. Просто відклав убік.

Лисиця обернувся. Перед ним стояв Антуан. Зляканий і стривожений. Шкода його. Хоча Бертьє більше. Чи…

– Звідки ти дізнався? – здивовано запитав Богдан.

– Фаб’єн подзвонив, – відповів Антуан, що поступово ставав скляним; доторкнись – і розсиплеться. І потім не зібрати. – Він зараз там, у номері.

– Бач, як повернулося, – усміхнувся «крізь сльози» Богдан, аби хоч якось оживити й ожити. – Учора ти збирався дзвонити йому, а сьогодні він уже встиг подзвонити сам. І вчорашні божевільні припущення сьогодні стали реальністю.

– Ходімо туди, – рішуче запропонував Антуан і кивнув на двері.

Видно, що думками він уже давно там. Лишилося туди прийти ще й тілу.

– Туди ж не пускають? – запитав Богдан, не бажаючи розлучатися зі здивованістю.

– Не проблема.

Антуан пробрався крізь натовп, наблизився до високого поліцейського і щось шепнув на вухо. Той зник у номері, зачинивши двері. За півхвилини він з’явився знову й кивнув Антуанові. Той махнув Богданові. За дві миті вони минули «грізного вахтера», і нові непрохані гості опинилися в «апартаментах» Бертьє. Колишніх…

Номер стандартний. Необхідні меблі, телевізор, холодильник, телефон, картини, ваза зі штучними квітами. Усе на своїх місцях. У номері – порядок. Жодних слідів пограбування. Не видно, щоб тут щось не шукали.

Бертьє лежав на ліжку з кинджалом у грудях. Удару завдали згори перпендикулярно до тіла. Кинджал увійшов по саме руків’я, пробивши простирадло, на якому довкола леза виднілася кривава пляма.

– «Lex universa est, quae Jubet nasci et mori[1], – тихо прошепотів Богдан, щоб почути міг тільки Антуан. Той почув, але не відповів.

У тимчасовому професорському помешканні працювали кілька чоловіків у цивільному. Кожен звично виконував своє. Уважно й зосереджено. На роботі ж бо. І на двох прибульців не звернули жодної уваги.

Антуан підійшов до молодого вернидуба середнього зросту з коротко обстриженим волоссям, який щось писав, оглядаючи номер, і сказав:

– Познайомся, Богдане, це мій брат Фаб’єн.

Вернидуб протягнув Лисиці праву руку, вправно перекинувши ручку в ліву, що тримала блокнот. Професор відчув у руці Фаб’єна силу й невгамовне молоде завзяття. Так і мусило бути.

 – Інспектор Люка, – офіційно мовив вернидуб. Потім, мабуть, зрозумівши, що його «знаряддя виробництва» зараз явно зайві, поклав їх на стола.

– Богдан Лисиця, професор з України, – теж майже офіційно відповів на вітання Богдан,

– Антуан розповідав про вас, – підморгнув інспектор. – Як там ваша футбольна збірна? Ми ж знову в одній групі «на світ». Поборемось?

Фаб’єн розсипав щирість і незворушність, наче розмовляв зараз на веселій галасливій вечірці, а не в номері, де нещодавно гостювала смерть. Шлейф від якої ще не вивітрився.

– Звісно, – усміхнувся Богдан, – упремося рогами, буцатимемося до останнього, а все одно не поступимося. Ми такі. І якщо не пройдемо далі, палиць у колеса напхаємо. Будьте певні. Щоб не думали багато про себе…

Богдан намагався показати впевненість, але вийшло «не дуже». Та це й зрозуміло. Грати з французами важко всім. Навіть досвідченій і загартованій роками міжнародних баталій збірній. Про українців такого не скажеш. Команда молода і для досвіду солі ще їсти та їсти. Водночас Лисиця встиг подумати, що для звичайного поліцейського, який щодня спілкується зі всякими покидьками й нелюдами, «свіжий» труп «у зоні» спілкування – річ цілком звичайна. Він легко може перервати роботу й поцікавитися футболом чи розказати анекдота. Та чи надовго вистачило б цих хлопців, якби кожен такий випадок вони пропускали через серце? Про бажану пенсію й не мрій.

Цей невисокий міцний хлопець з коротко обстриженою головою, що цікавиться футболом, одягнений по-спортивному (кросовки, джинси, майка без напису чи малюнка), відразу сподобався. Відчувалася в ньому простота й доброта. А ще – впевненість. У розвідку з таким напарником можна вирушати без побоювань. Не підведе. Це відчувається за десять метрів.

– Ну, і що тут сталося? – поцікавився Антуан.

Голос його тремтів. На фейсі читалася внутрішня незаспокоєна метушливість. І жодної крапельки просвітлення. Наче його й не існує в природі.

– Убивство, як бачиш, – байдуже сказав Фаб’єн.

Для нього зараз усе – як зажди. Як сніг узимку чи пекуче сонце влітку. Щоденна рутинна робота.

– Хтось допоміг закінчити життя вашому колезі «достроково», – звично повів вернидуб. – Дідуньо на вигляд ще міцненький. Років з п’ять-шість ще б побігав. А може й більше. Та хтось вирішив інакше. Кинджалчика запхав «по саме не можу». Постарався від душі. Так що – без варіантів для бідолахи… Звичайно, криміналісти зберуть матеріал, зроблять детальніші висновки… У номері порядок. Нічого не шукали. У всякому разі на пограбування не схоже. Але якщо й украли, то забрали таке, що шукати не треба. Воно лежало на видноті. Або знали, де лежить. Убили, узяли й зникли. Прямо… як там? «Veni, vidi, vici»[2].

– Але якщо спробувати мислити логічно, – ніби опанував себе Антуан, вирівшивши «зайти здалеку», – то не сходиться. Подумай сам. Професор із Гренобля їде до Парижа на конференцію. Що він із собою бере?

– Зубну щітку, бритву, шкарпетки, гроші, – перерахував досвідчений Фаб’єн.

– Не думаю, що велику суму, – уточнив мсьє Робер.

– І, звичайно ж, доповідь, – уставив своїх п’ять Лисиця.

– Так, – погодився Антуан. – Могли б за щось із цього вбити?

Фаб’єн почухав стрижену голову. Схоже, це мусило допомогти.

– Буває всяк, – тоном битого жака відповів він. – Убивають і просто так.

– Але не в номері готелю, – намагався вести свою лінію Антуан.

– Не факт, – склав на грудях руки інспектор. – Усе, що можливе у світі, у ньому можливе. Так що припускати треба все. Навіть найнеможливіше. Така наша робота.

– Ого! – видав крізь легеньку посмішку Антуан, – ти наче в мудреці затесався.

– Так у мене ж брат професор, – підморгнув Фаб’єн. – Скажи мені, хто твій брат…

– А я й забув, – удавано серйозно закивав Робер. – Це ж треба… Пощастило…

– Ось так, – знову підморгнув інспектор, а потім уже серйозно сказав: –Хоча, може, все зовсім інакше... Цих «може» може бути дуже багато, поки не встановиш істину. До речі, як по-вашому, по науковому, називається такий повтор слів? «Тавтологія»?

– Десь так, – відповів Антуан, знову спохмурнівши.

Лисиці здалося, що його французький друг відчував провину за смерть Бертьє. Тому й старався щосили.

– Ну, а коли будуть точніші висновки, – продовжив мсьє Робер, – і ці, як їх, версії (так, по-вашому, по правоохоронному, називаються розумні, але ще не підтверджені думки з про злочин)?

– Точно так, – підтвердив інспектор Люка. – Вони. Тут багато від експертів залежить. Наскільки вони швидко та якісно впораються. Та я порию-покопаю. І не лише.

Фаб’єн став уже зовсім серйозним. Він же «при виконанні». Та й як не крути, а шкура правоохоронна тисне. Приростає. Назавжди. І танцюєш таки під її дудку.

– Так що, напевно, до сьогоднішнього вечора, – продовжив пояснювати інспектор. – Якщо карта вдало ляже. Чи завтра до обіду. Якщо невдало. Побачимо. А що про убитого відомо тобі? – запитав Антуана він і потягнувся за блокнотом і ручкою.

– Ну, що? – позбирав докупи думки Антуан. – Загальне й небагато. Народився в Греноблі. Там же успішно закінчив університет. Як найталановитішому випускникові запропонували працювати на кафедрі в альма-матер. Швидко захистився. Після знайомства з Патріком Беккерелем і за його рекомендацією переходить працювати до Сорбонни. Близько з ним сходиться. Починають активно співпрацювати. Перу цього тандему належить значна кількість відомих наукових робіт. Це вже наукова класика. Неодноразово нагороджувався. Популярний у своїх колах. Авторитетний. Талановитий. Кілька років тому, незадовго до смерті Беккереля, кидає Сорбонну й повертається до Гренобля. Злі язики відразу ж посварили метрів. Як було насправді, ми вже ніколи не дізнаємося… На конференцію його я запросив особисто. Він подякував і запевнив про участь. Приїхав позавчора, в другій половині дня, а сьогодні...

Антуан не закінчив. Переживання видно неозброєним оком. Воно оголосило себе «президентом» мсьє Робера і головнокомандувачем. І заважало говорити.

– А, ось ще таке, – спохватився мсьє Робер. – Ти тільки мене уважно вислухай. До кінця. Не перебивай. Яким би божевільним не здалося те, що я скажу.

Після цих слів Антуан подивився на Богдана, ніби шукаючи в нього підтримки. І тут же її отримав. Українець до цього щедрий.

– Бачте, дорогий Фаб’єне, – відразу вступив до розмови Богдан, але через хвилювання вийшло трохи штучно. – Власне, вчора увечері ми вирішили про це розповісти тобі (чи краще вам?).

– Тільки ніяких «вам»! – відкинув відразу зайві церемонії Фаб’єн.

– Добре, – поставив крапку Лисиця. – Так ось. Учора ввечері про побоювання ми вирішили розповісти тобі сьогодні зранку. Але навіть подумати не могли, що робитимемо це ось в такій ситуації. Це просто незбагненно.

– Ну ж бо, ну ж бо, – пожвавішав Фаб’єн, демонструючи щиру зацікавленість. – Про Бертьє для мене зараз, як ви розумієте, все дуже цікаве.

– Тільки ти не поспішай обривати на півслові. Гаразд? – усе не вгамовувався Антуан, чудово розуміючи, що для його двоюрідного брата, детектива з реального життя, а не вигаданих книжкових історій, те, про що він зараз розповідатиме, звучатиме як розповідь рябої кобили про свій сон. Але іншого виходу зараз не було. Факти. Тільки факти.

– Річ у тім, – несміливо почав мсьє Робер, – що наша конференція – ювілейна. Вона присвячена сімдесятиріччю з дня народження професора мого університету, великого фольклориста й літературознавця, відомого письменника й педагога Патріка Беккереля, якого після тріумфу його історичного роману «Серце під мантією» почали називати «Великим Магістром» за певну схожість із головним героєм книги. Так от. Десь за місяць до початку конференції в деяких не дуже відомих і не дуже серйозних газетах з’явилося кілька викривально-розгромних статей, суть яких зводилася до того, що мсьє Беккерель зовсім не має стосунку до безсмертного роману. А на обкладинці тільки стоїть його ім’я… Десь так.

Сказане Антуанові неподобалось. Для нього це була відверта маячня. Єресь. Схоже, навіть вимовляти ці слова – для нього блюзнірство. А самі слова – гидкі. Наче заражені вбивчою бацилою. Від якої немає порятунку. І хоч біжи та й полощи рота медичним спиртом. Не менше. І то навряд чи поможею

– Як я зрозумів, – усе-таки не втримався Фаб’єн, – усіма шанованого «Великого Магістра», сто разів заслуженого професора й педагога, виставили звичайним творчим злодієм. Тобто – плагіатором? – Але тут же відразу й спохватився: – Ой, я, здається, тебе перебив, – по-дитячому, грайливо, збентежився він. – Я більше не буду.

– Звичайно-звичайно, – підіграв Антуан, але тут же серйозно продовжив: – Але найголовніше для нас зараз – це те, що підписані ці «викриття» ім’ям професора Ежена Бертьє.

– А це вже дещо, – знову не втримався Фаб’єн, і серйозна зацікавленість оселилась на його вольовому обличчі, а сам він наче присів, зачаївся. Щоб несподіванку зустріти «все озброєним». Однак за мить він знову видав жарт: – А ти продовжуй, Аріадно, далі йди.

Антуанові губи смикнулися, але в усмішку так і не розтягнулись.

– Не знаю, чи схоже це на дороговказну нитку, але ти слухай далі. Учора на пленарному засіданні Бертьє повідомив, що він не те що не писав цих брудних рядків, але навіть ні на хвилину не міг собі дозволити коли-небудь навіть подумати так. І що його адвокати вже риють землю довкола тих жовтих газетенят. Хтось скористався відомим ім’ям, щоб прикритися й розпалити пристрасті. Але й це ще не все.

Антуан знову подивився на Богдана. Той підморгнув обома очима. Мсьє Роберу це надало впевненості, і він продовжив:

– Учора, в другій половині дня, відразу після пленарного засідання, до мене підійшов Бертьє й показав свою знахідку. Він знайшов це тут, у номері, на столі.

– І що ж це було? – знову не стерпів Фаб’єн, кваплячи розповідача.

– Бертьє показав мені ритуальний перстень Ордену абскондитів.

Голос Антуана знову задрижав. І наповнився новими обертонами.

Він описаний і в романі «Великого Магістра»: широкий золотий перстень з великою літерою «М» та написом на зовнішній площині «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло».

– Пам’ятаю-пам’ятаю, – закивав Фаб’єн. – Товтенька книжечка. Ще й букви дрібні. Це ж ти мене звалтував його прочитати.

Люка легенько штовхнув брата кулаком у плече. Антуан відреагував стримано:

– Тобі не сподобалось?

– Та ні, нормально, – стенув плечима професорів брат. – Хоча мені більше детективи подобаються. Брехня суцільна. Насправді так не буває. Та все одно цікаво.

– Нормально? – не втримався Антуан і ледь не затупотів ногами. – Шедевральний твір Великого Майстра він називає «нормально»?!!

– Та вибач, – пхикнув Фаб’єн, – я ж не гурман літературний. І не мирянин вашої наукової церкви. Кажу як є. Тупий служака. Які мої мрії? Які ідеали? Випити, поїсти, купа бабла. Чим більше, тим краще. Все. І букви не дуже й потрібні. А ти кажеш…

– На комплімент нариваєшся? – втупив два ліхтарі очей в поліцейського мсьє Робер.

– А ти можеш? – відбив потужні промені офіцер і відіслав їх назад.

– Облізеш, – коротко «розрулював тему» мсьє Робер.

– Як скажеш, – підморгнув інспектор Люка і майже придавив підступну посмішку.

– То слухай, – наставив на «праведний шлях» блудного брата Антуан. – Якщо пам’ятаєш, у романі саме такі персні таємно посилав великий магістр Ордену ворогам перед тим, як їх так само таємно знищували. Завжди незмінний ритуал. Коли ж душа приреченого починала шлях до царства тіней, на його ліву руку одягали надісланий перстень. «Хто сіє зло, той пожинає зло». «Той пожинає зло» – це безапеляційний вирок Ордену, який має бути обов’язково виконаним. Я заспокоїв переляканого професора. Сказав, що це ми з ним так пожартували. Та, чесно кажучи, ми й самі з Богданом думали, що це чийсь жарт. У нього вірилося більше, ніж у щось інше. Але ось сьогодні...

Не дослухавши, Фаб’єн підійшов до трупа. Уважно придивився. Потім поманив пальцем обох. Коли підійшли, показав на ліву руку Бертьє. На підмізинному пальці надіто персня.

– «Хто сіє зло, той пожинає зло», – тихо, майже пошепки, вимовив він.

Усе троє завмерли. Ніякі це не жарти. Про них більше не могло бути й мови. Усе – дуже серйозно. Навіть дуже. Навіть дуже й дуже.

Глава 22

Покажчик повороту на Лош Богдан побачив, коли в дорозі провели дві години й вісімнадцять хвилин. Антуан пригальмував, а потім плавно пройшов поворот праворуч. До Лоша залишалося тридцять п’ять кілометрів.

«Вже небагато», – подумав Богдан і знову почав розглядати «завіконну красу».

Зустрічних машин не було, зате мали одну попутну. Іззаду їхав чорний «мерседес С 200». Із такою ж швидкістю, як і «сітроен-пікассо» – не більшою й не меншою. «Мерседес» обганяти не збирався, але й не відставав.

– Щось не подобається мені цей німець із іспанським ім’ям, – засовався Богдан. – Так і хочеться послати його вже своїми словами, далеко не іспанськими і ще далі не культурними. Але природжена інтелігентність цього не дозволяє.

– Та нехай собі їде, – поглянув у дзеркало Антуан. – Поганого він нам нічого не зробив. І, думаю, не збирається. А в тебе, по-моєму, точно «манька» завелася. Ти ще пістолета попроси й приготуйся до стрільби.

– Саме це якраз я й хочу.

Лисиця повернуся до водія й серйозно подивився.

– Облиш, – обережно усміхнувя мсьє Робер. – Не треба бачити небезпеку там, де її немає.

– «Береженого Бог береже, а небереженого конвой стереже», – любив говорити один мій знайомий, що працював охоронцем у в’язниці. Так що до голосу народу треба прислухатися. Поганого не підкаже. До того ж, якщо ти не готовий, біда застає тебе завжди зненацька. Коли ж ти будь-якої миті можеш зустріти її у всеозброєнні, вона до тебе не дуже вже й збирається.

– Переконав, – закивав водій. – Бачу, «уламаєш» будь-кого. Талант.

Він розстебнув кобуру, дістав пістолета й, не відриваючись від дороги, передав його Богдану. Отримавши бажане, Лисиця відчув, як настрій покращився. Важкість смертоносного механізму породила думку про страшну вбивчу силу, що покірливо причаїлася в цьому холодному й бездушному шматку металу. Володіння такою силою вселяло зараз упевненість і не давало поганим думкам порушити спокій. І нехай на боці їхнього невідомого супротивника була ще одна сила (значно грізніша – несподіваність), оця металева іграшка давала упевненість і надію. Це тішило. Опинившись тут, у зовсім чужій країні, далеко від рідного дому й друзів, від звичного й розміреного життя, яке йому шалено подобалось, у цій досить небезпечній ситуації Лисиця не втрачав самовладання і навіть убачав у цій пригоді непоганий шанс для невеликого емоційного (та й фізичною) струсу. Правда, тут є одна найголовніша умова. Причому – обов’язкова. Пригода однозначно мусить мати «хепі-енд». На інше він не погоджувався. Ні для Антуана, ні для Фаб’єна, ні для себе. Бо в його планах багато невиконаних і досить цікавих пунктів. Ну а залишати цей план невиконаним Богдан не мав анінайменшого бажання. Тому поява в руках талановитого винаходу сеньйора Беретти, що виділяв магію сили й могутності, значно піднімала Лисицині шанси, що план таки він виконає. І створить новий. Професор уже давно помітив стійку закономірність. Коли людина отримує зброю, у неї вселяється ця магія й могутність. І тоді сила зброї переходять на людину. І стає її невід’ємною рисою. І це відчуття – неповторне. При умові, що людина – не боягуз. Бо якщо…

Богдан витягнув магазин. Патрони щільно сиділи на місцях, готові кожної миті піднести неприємний сюрприз будь-кому, хто захоче зазіхнути на законні права хазяїна.

Майор запасу Лисиця уміло загнав магазин до рукоятки, пересмикнув затвор і поставив пістолет на запобіжник. Не забув науки на військовій кафедрі.

«Тепер – повний порядок», – блиснула думка, посіявши у свідомості спокій. І він одразу почав густо сходити. Чудово. Саме це й треба.

Богдан подивився на дорогу. Попереду – лівий поворот. Досвідчений водій пройде його без проблем. Лисиця у ньому вже встиг упевнитись. І почувався в безпеці. Тому міг і далі розслаблено милуватися краєвидами. Та не все так просто. Богдан відчув різкий поштовх неприємного передчуття. Інколи воно робило промахи. Але часто і влучало. Він інстинктивно обернувся. «Мерседес» невідступно йшов слідом. Ніби повис на хвості. І це не подобалося.

– Пройдемо поворот – різко зупини машину, – несподівано наказав Богдан і ще раз озирнувся.

– Навіщо? – «зробив великі очі» мсьє Робер.

– Так треба, – категорично заявив Богдан. – Перетворюємося на «бережених».

Він знову озирнувся. «Мерседес» продовжував лишатися їхньою тінню. Богдан сів рівно, розпрямив плечі, погладив пістолета й підморгнув йому. Той одразу ніби почав ставати живою істотою, божеством-оберегом, іконою-захисницею.

Перед самим поворотом Антуан побачив у дзеркалі, як «мерседес» різко збільшив швидкість і, заморгавши лівим «поворотником», виїхав на смугу зустрічного руху. Для обгону – не інакше.

– Що ж він, дурень, виробляє, – закричав стривожений Антуан.

Досвідчений водій, він розумів, чим можуть закінчитися такі маневри цього божевільного. Кожної миті із-за повороту може хтось з’явитися. І зіткнення не уникнути. І невідомо ще, як це позначиться на «сітроені».

Почувши крик, Богдан подивився ліворуч. Злощасний «мерседес» уже порівнявся й почав обходити. І тут…

«Німець» зробив різкий маневр управо й усією силою потужності став витісняти «сітроена» з дороги. Ще мить – і, не витримавши тиску, «сітроен» злетів з проїжджої частини, збив невелике дерево й пострибав до лісу, потім перекинувся, проповз кілька метрів і знову став на колеса. Усе відбувалося всього кілька секунд. Богданову свідомість спаралізувало з моменту удару «мерседеса». Але перед цим він зрозумів, що зараз відбудеться. Антуан з несподіванки трохи забарився з гальмуванням. Але потім, отямившись, відразу ж натиснув на педаль. Це врятувало. Автомобіль зменшив швидкість, і те, що сталося, виявилося не таким страшним, якби не пригальмував зовсім. Коли «сітроен» зупинився, Богдана затиснуло між сидінням і повітряною подушкою. Це ж саме сталося й з Антуаном. Зрозумівши, нарешті, що відбулося, і те, що, принаймні, він живий, Богдан подивився на мсьє Робера. Голова – на повітряній подушці. Очі заплющені. Дихає чи ні?

– Антуане, ти живий? – крикнув до друга Богдан незнайомим чужим голосом, якого трохи злякався, але відповіді він не почув. – Антуане, як ти? – не відступав Лисиця, починаючи тривожитися, – скажи хоч щось. Якщо не можеш говорити, подай хоч який-небудь знак, – благав він.

Але все марно. Професор Робер не ворушився. Дідько. Що робити?

Невідома сила змусила повернутися праворуч, у бік дороги. Там спокійнісінько стояв чорний «мерседес», розвернутий їхати назад. Та ось відчинилися передні дверці. З машини вийшла істота середнього зросту невідомої статі й почала наближатися. Ця людина (швидше за все, це людина, бо про прибульців, що вміли водити машину, Богданові чути ще не доводилося) одягнена в білу ексклавину. Одяг монахів-лицарів. Орден абскондитів. На грудях – яскраво-червона літера «А». Зрозуміло. Таємничий «дарувальник». У правій руці – довгий кинджал. Усе. Іде завершити, розпочате в Антуановій квартирі. Ось так. А ви кажете…

Першою думкою Лисиці було те, що йому, м’яко кажучи, не дуже зручно зустріти «непроханого гостя» так, як треба. Бісова дитина!

Богдан зробив зусилля, щоб підняти руку з пістолетом до рівня дверного скла. Важко, але вдалося. Це добре. Надія ухопила за горло тривогу. Хай знає. Ще нічого не вирішено.

Подивившись на «монаха-лицаря», який упевнено наближався, Богдан зрозумів, що той уже впевнений в перемозі. Уже прокручує в уяві все, що за кілька секунд зараз зробить. І передчуває насолоду. Інакше – навіщо він усе це затіяв? Насолода. Тільки вона рухає людиною. Іще – страх. Але кого боятися зараз «дарувальнику»? Оцих двох, що затиснуті в розбитій машині? Ха! Смішніше не придумаєш!

«Що ж, – подумав Богдан, опускаючи скло, – для непроханих гостей у нас і гостинці несолодкі».

Коли скло повністю зникло в дверях, «дарувальник» насторожено зупинився. А Богдан, прицілившись незнайомцеві в ноги, натиснув на гачок. Постріл потужним гуркотом розірвав тишу й розбудив птахів, що дрімали в густій кроні. Ті з шумом злетіли. «Монах-лицар» пригнувся, зірвав відлогу, відкривши голову в чорній балаклаві і кинувся до заростів. Богдан знову вистрілив. І знову цілився в ноги. Але промазав і цього разу. Ще один постріл зробити не вдалося. «Жива мішень» сховалася в густих кущах, якими починався ліс. Після другого пострілу злетіли в небо, напевно, найсміливіші птахи, що не злякалися першого. Крутившись угорі, вони видавали тривожні звуки. Ніби хотіли відлякати цих несподіваних порушників спокою. Що посягнули на їхню священну землю.

Богдан продовжував насторожено стежити, тримаючи пістолет готовим будь-якої миті знову «привітати» кожного, хто захоче наблизитися з явною чи прихованою загрозою. Він пильно вдивлявся в навколишню зелень, але скидалося на те, що «дарувальник перснів» лишив Богдана наодинці з птахами й обережністю. Хоча це могло бути й зовсім не так. Тому гра в «хованки» людини в білій ексклавині пригнічувала. Зараз Богдан почувався б набагато спокійніше, якби бачив ворога, а не прокручував у голові варіанти можливих подій. Від злості ще раз вистрілив. Але цього разу вже туди, де б міг ховатися вбивця. Птахи, зрозумівши, що на спокій тут банально начхали, востаннє прокричали своє «фе» порушникам тиші, які невідомо звідки взялися в їхніх законних володіннях, і полетіли вглиб лісу. Ще трохи – й довкола запанувала тиша. Анішелесть!

Богдан прислухався. Усе закінчилося? Не вірив. Цього не могло бути. Так легко. Навряд чи людина в білій ексклавині злякалася. Якби поранив. А так… «Дарувальник» зараз засів у кущах, чекаючи нагоди. Так просто він не відступить. Підлаштував усе. І зараз теж причаївся. Вигадує нові плани. Сумніву немає. Він піде до кінця. Уперто. Нестримно. Навіть самозречено. Незважаючи ні на що. Це зрозуміло. Без варіантів. І щоб його зупинити, треба надягти на нього кайданки. Інакше – ніяк. Інакше – постійна небезпека. Постійна загроза, що закінчить ритуал. І вибору тут немає. Є лише гра на перемогу. Решта усе – розмови. Не варті ламаного шеляга.

Був, правда, ще один варіант. Убити його. Але чи готовий Лисиця це зробити? Гм… Стріляв же. Цілився, правда, в ноги. Щоб поранити. Але якщо не буде вибору? Гм… Питання цікаве… Але… Як не крути, а це війна. З реальними вбивствами й новими загрозами. Загрозами мирним людям. І цю війну Антуанові з Богданом нав’язали. Вдерлися у їхнє мирне наукове життя. Перевернули його догори дриґом. Почали чинити злочини. І вони захищаються. А на війні закон простий: або ти, або тебе… Ні… Якщо опиниться перед таким вибором… Що ж… У нього ще багато планів на життя. І, до всього, він всього лиш захищається… І захищає інших… Він не нападник. Не окупант. Він – захисник…

Тривожна тиша змушувала нервувати. Почувався – майже в пастці. Краще б уже він з’явився. Коли бачиш ворога – простіше бути впевненим. І рука твердіша. Але – нікого. Ні звуку. Ні шелесту. Тільки підступна тиша. Ніби змовилася з убивцею. Підписала договір. І тепер виконує умовіи… Чи й нічого не підписувала. Просто взяла на лапу чорною готівкою…

Богдан знову прислухався. Стоп, що це? Ні, не здалося. Ледве чутний звук почав наростати. Наближався автомобіль. Точно. Дорогою хтось їхав. Супер. Отже, їх обов’язково врятують. Ті, хто їде, побачать непривабливу машину Антуана поза дорогою й обов’язково допоможуть. Неодмінно. Інакше бути не може. Водій точно зупиниться. Й допомога точно надійде.

Досить скоро біля «мерседеса» зупинилося біле таксі «пежо-406». З нього вискочив Фаб’єн і побіг до трохи попсованого «сітроена-пікассо». Біг він, навіть не торкаючись ногами землі. Наче летів. Але в чарівники його ніби ще не записували. Може, за сьогодні пройшов кілька майстер-класів у Гаррі Поттера?

«Мабуть, зозулі до мене в дитинстві були щедрими», – посміхаючись, подумав Богдан і заплющив очі. Радість так стрімко почала наповнювати його, що навіть перелилася через край, прошмигнувши у вільний простір салону авто. Саме так народжуються вдруге. Привіт, чудовий і сонячний Світе!

 

[1] Lex universa est, quae Jubet nasci et mori (лат.) – «Існує загальний закон, за велінням якого народжуються й помирають».

 

[2] Veni, vidi, vici (лат.) – «Прийшов, побачив, переміг».

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

 Повний текст детективного роману В’ячеслава Васильченка «Gaudeamus», виконаний смертю» замовляйте і читайте у паперовій версії.

 

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (12.08.2014)
Переглядів: 771 | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]