Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Уривки з детективного роману В'ячеслава Васильченка «Жорстокі ігри Вельзевула»

 

 

Васильченко В’ячеслав. Жорстокі ігри Вельзевула : детективний роман / В. М. Васильченко. – Луцьк : ПВД «Твердиня », 2017. – 304 с.

Від багаторазового лауреата Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

Це шостий роман із серії пригод професора-детектива Богдана Лисиці.
Ніхто не міг подумати, що безтурботний відпочинок на морі, ніби за помахом чарівної палички чорнокнижника, перетвориться на пекло…
У Скадовську вбивають звичайну дівчину – тренера з фітнесу. Звичайну? Не зовсім. Татуювання на її плечі не дає спокою «журналісту за сумісництвом» Богданові Лисиці, як і ритуальний ніж вікінгів, яким було приколото до картини на стіні в готельному номері дівчини дивний малюнок із зображенням маски Вельзевула. Розслідування водить Лисицю різними дорогами, де на нього чекає непередбачуваний поєдинок із таємничими силами і кохання, обман і розчарування. А відгадка відкриється там, де він навіть не міг на неї очікувати.
Узявшись розплутувати неймовірний клубок хит росплетінь, Лисиця знов опиняється в епіцентрі таємничих подій і небезпечних пригод…

Присвячується справжньому коханню.

А ще... зеленому чаю «Greenfield»…

РОЗДІЛ ІІІ.

НАРЕЧЕНА ВЕЛЬЗЕВУЛА

* * *

– А нічого незвичного ти не помітила? – почав перетворюватися на приватного детектива Лисиця. – Ну, крім отого всього жаху. Чогось такого… – Питання, звісно, не дуже доречне. Та й не дуже логічне. Усе там незвичне. Аліна лежала гола. Розіп’ята білосніжними мотузочками. Незвичного цілий вагон.

– Точно, – схаменулася дівчина. – Малюнок.

– Що за малюнок?

– У картину, над Аліниним ліжком, таким ножем, кинджалом, мабуть, чи як там він називається, прикололи малюнок… Ось це, – Руслана дістала телефон і показала. – І що то?

Лисицю кинуло в піт. Трясця його матері! Схоже на маску Вельзевула. Вона чорна. Рельєфна. З «бородою», «технологічними» отворами (рот, ніс, очі) і двома загнутими досередини рогами. Ніби реальна. Класно! Цього ще бракувало! Мріяв усе життя! Приїхати на омріяне море і – замість відпочинку – вляпатися в таку історію. У зовсім не гарну історію. Припливли! Стоп-стоп-стоп! А в Аліни ж татуха!! «Наречена Вельзевула»!!! Туди твою!.. Це вже не смішно!

– Це-е-е… – Професор не знав, що відповісти. Сказати правду – налякаєш до смерті й так уже напівживу дівчину. Не сказати – брехня все одно випливе. Досі все місто гуде від цієї жахливої новини. І рогатій масці вже приробили копита з хвостом. – Ну, як сказати… У такій масці зображали Вельзевула. В обрядах. Вельзевул – це ім’я одного зі злих духів, могутнього помічника Сатани, другого після нього за «рангом і злодійством». Також Вельзевула часто ототожнювали із його сюзереном, тобто – самим Сатаною. За іншим варіантом, Вельзевул – це «повелитель скверн». Його також визначають і як «екзарха (тобто главу) демонів», «князя чи й верховного государя пекла», «князя тьми і демонів». Найчастіше його зображали у потворних огидних монстроподібних (скажімо, теля, величезна корова чи бик, довгохвостий козел) чи крилатих образах (наприклад, величезна біла муха чи взагалі крилата істота). Вважається, що велетень, змія, жінка – також виступають формами прояву Вельзевула.

– То Аліну вбили сатаніс..? – Останнє слово Руслана проковтнула. Усвідомлений новий жах змішався зі старим, і в дівчині оселилася гримуча суміш. Жити з якою важко. Або й просто неможливо.

– Я б не поспішав, – увімкнув психотерапію професор. – Іще нічого ж не ясно. Але остерігатися б радив. Хтозна, що за цим усім стоїть. І хто. – А в голові вже пульсувало: «маска Вельзевула»… «наречена Вельзевула»…

РОЗДІЛ ІV.

ДЕКОРАЦІЇ ЖОРСТОКОГО ШОУ

* * *

Малюнок Вельзевулової маски приколотий до картини «хитрим» ножем. І хоч на фото його добре не розгледиш (ракурс не дуже вдалий), усе ж із певністю міг сказати, що ніколи такого не бачив. Ніж надійно тримає зображення. Тримає до того часу, коли його заберуть. Заберуть ті, кому воно адресоване? Так, значить, задумано…

І знову фото малюнка. Самого. Ножа тут не видно взагалі. Є лише жахлива потвора, яка «дивиться» на професора німо, суворо і зверхньо. Ніби хоче сказати беззубим ротом: ну ж бо, відгадуй, навіщо мене сюди примостили. І хто. У Богдані проснувся суперник. Невідомо, чи такий же сильний, як автор цього малюнка або й той, чия маска тут зображена, але з певністю можна було стверджувати одне: в упертості він точно не поступиться. Навіть самому реальному Вельзевулові. Гризтиме зубами, а не здасться.

Малюнок не можна назвати стовідсотково майстерним, але дух злої, страшної і знищувальної сили переданий. Цього достатньо, щоб відчути тваринний жах. Коли таке на тебе дивиться. Хай і самими дірками для очей – це нічого не змінювало. Страх тільки ріс. Та ще й коли ти знаєш, що він пов’язаний не з казочками про мертві архаїчні ритуали та сучасних дурнів, які їх проводять, а з жахливим убивством невинної молодої людини, яка ще вчора жила повнокровним життям і мріяла про щасливе майбутнє.

Наблизився до картини над ліжком. Придивився. У нижній частині, трохи вище рамки, там, де зображено стару колоду на березі озера, – і справді неширокий поріз. Усе сходиться. Приколювали сюди. Для цього треба було стати на ліжко. Так однозначно зручніше. Приблизно вирахував місце. Заліз, примірився. Саме так. Зліз на підлогу. Почав обдивлятися ліжко. Зазирнув під ковдру, простирадло, подушку. Нічого. Ще раз глянув під ліжко. Автоматично. Зрозуміло, що за ці кілька хвилин там нічого не могло з’явитися, та все одно.

Знову зайшов до смартфона. На наступній фотографії – розіп’ята Аліна й білосніжні мотузки. Страшнюче видовище…

Відірвався й придивився до билець в усіх чотирьох місцях, де в’язали. Гм… чисто…

«Речдоки залишили навмисне, – почав думати Богдан. – Частина вистави? Так треба для цього жорстокого шоу? Бійтеся. І знайте, що за цим усім стоїть не хто-небудь, а сам «прародитель зла»… Гм… весело… Вимальовується зв’язок між татухою і приколотим малюнком. Зображення може бути ключовим моментом. Та-а-ак. Тату зробили не вчора. Значить, мотив і вбивця з’являються в житті Аліни після нанесення цього страшного і дивного тату. Звідки воно й навіщо цій, у принципі, непоганій людині? Хоча зображення могли використати і як прикриття. Немало людей знало про нього. І поява цього зв’язку може відвести від чогось справжнього. Але від чого?.. Гм… «Маска Вельзевула» – «наречена Вельзевула»… Ніж дивний. Хоча… Зрозуміло, чому він такий. Тут усе «дивне». І зараз воно у ментів. Що ж. Треба їх провідати...

РОЗДІЛ VІ.

ЕКСКУРСІЯ НА ТОЙ СВІТ

 

* * *

Повіяло холодом і жахом. Ці два злі неприємні «духи» сочилися не тільки від температури й кахлів на підлозі та стінах, не тільки від металу столів та інструменту, не тільки від іржавого шлангу, що кільчастим пітоном присмоктався до подекуди вкритого вапняним нальотом крана. Холодний доторк смерті пружинисто йшов від позбавлених життя тіл. Професор відчув незатишність. Таких екскурсій йому ще не проводили. Зате видно, що Вівчарик тут бував не раз. Цьому що до кінотеатру чи пивбару сходити, що сюди – однаково. Майже однаково.

Судмедексперт – гладкий чоловік років тридцяти з подвійним підборіддям у білих халаті й шапочці та коричневому дерматиновому фартусі – зустрів не дуже привітно. Від нього смерділо спиртним. Ясно. Зламали кайф. А все ж так чудово починалося…

– Ти уже, Стеценко? – гримнув на нього підполковник, не приховуючи відрази.

– Так сьогодні ж свято, – аж обурився той.

– П’ятниця тринадцяте чи день зарплати? – Вівчарик явно не в захваті від ситуації.

– Та ні, – стенув плечима експерт. – Середа ніби. А зарплата через тиждень…

– Тоді чого ж ти вже із вихлопом?

– Десять років як я тут горба гну, – задоволено повідомив гладун. – Ювіле-е-еум!

– Тоді точно свято, – холодно погодився підполковник. – Не кожен витримає. А ти молодець. «Клієнтам» наливав?

Стеценко нахмурився, вдаючи образу.

– Ти мені краще скажи, чого це в тебе у маляві твоїй не вказано, що молода жінка без обличчя, Аліна Безверха, – вагітною була? – Офіцер уперся очима в «людину в коричневому фартусі». – На, подивися. – І він віддав тому документа.

Стеценко почав читати втомленими очима, що час від часу заплющувалися. Богдан боявся, що «фартух» нічого там не розбере. Хоч і сам писав.

– Ну, правильно, – сказав експерт, не приховуючи «язикової невпевненості».

– Що «правильно»? – підвищив голос начальник слідства.

– Ну-у-у… що тут написано, – вів далі свою лінію Стеценко.

– Так не написано ж, – придавив на кожному слові підполковник.

– Що «не написано»? – не розумів ювіляр.

– Що вагітна! – виплеснув із себе Вівчарик.

– Так правильно! – і собі крикнув медик.

– Що «правильно»? – ще голосніше гаркнув офіцер, не боячись побудити Стеценкових «клієнтів». Але Лисицю більше здивувало інше: звідки в цього підпилого пузаня стільки сміливості, щоб сперечатися з величезною двоногою «шафою», в якої футбольні м’ячі замість біцепсів? Та й з начальником теж.

– Що не написано! – огризнувся експерт.

– Так чого ж не написано? – зробив півкроку вперед підполковник.

– Бо тоді було б неправильно! – і сам подався вперед експерт.

– Що неправильно?

– Що вагітна!

– Так чого ж неправильно?

– Бо вона не вагітна!

– А людина, – кивнув на професора Вівчарик, – каже, що вагітна.

Стеценко перекинув погляд на «об’єкта» й придивився уважніше. Хоча скальпелем полоснути – було б надійніше. Так би все швидше розгледів.

– Він? – кивнув і плямкнув.

– Він, – спокійніше мовив начальник слідства.

– Чоловік її чи гінеколог? – почав своє розслідування Стеценко, перебігаючи очима з Гени на Богдана.

– Яка тобі різниця? – зморщився підполковник. Йому весь цей циркус однозначно набрид.

– А чого ж він підточує мій професіоналізм? – напустив патетики експерт.

Лисиці зробилося смішно, але він стратегічно стримався.

– Та кому він нафіґ треба, твій професіоналізм? – сказав роздратовано офіцер. – У який я, до речі, теж перестаю вірити.

– І дарма, – знову образився Стеценко. – Бо тут написано все правильно.

– Ну як же правильно, коли людина каже…

– Та чхати мені, що та людина каже, – відбив чергову атаку «підручний смерті». – Я написав усе, як є. Якщо вона не вагітна, значить, – не вагітна.

Вівчарик зиркнув на Лисицю. Той мимохіть стенув плечима.

– Це точно? – прошив очима судмедексперта підполковник.

– Зуба дати? – гикнув Стеценко. – Можу цілу щелепу. Не свою тільки. Навалом добра цього.

– Собі лиши, – не оцінив шикарний жарт начальник слідства.

– Але як же?.. – порушив мовчанку Богдан.

Вівчарик розвів руками.

– Він, у принципі, спец непоганий, – нахилившись до професора, прошепотів офіцер. – Якби ще й не закладав… Але… Така робота. Сам розумієш…

– Ей-ей-ей, – наїхав експерт, – я все чую. – І вшпилив у прибулих затуманений ювілеєм погляд.

– А подивитися на неї можна? – прохацьким тоном сказав Лисиця, не знаючи, від чийого високого повеління залежить «успіх». Присутні подивилися на нього, потім перезирнулися. Стеценко мовчки пішов до сірих стальних секцій, де за кожними квадратними дверцятами – незнайомий безмежний усесвіт. Який закінчився.

Лисиця напружено чекав. Незатишність не минала.

Металево каркнув замок. Заховане за квадратними дверцятами з’явилося зі скреготом. Ніби видерли його із пащі смерті. А та не дуже щедро ділиться «своїм».

Холод цього тіла не відчувався. Змішався із загальним. Але й тепла від нього вже ніколи не відчуєш.

Ну, привіт, Аліно. Привіт. Що ж із тобою зробили?

Та Аліна відповісти вже не могла. Точніше те, що від неї лишилося. Хоча й цю маленьку піщинку в масштабах галактики скоро заховають у землю. Навічно. Такий невеликий, але гігантський апокаліпсис…

Лисиця пересилив себе й почав обдивлятися.

Мертвотність колись привабливого тіла відштовхувала. Тому зовсім близько не підходив. Хоч і треба було б. Поглядав з острахом.

Коли минула хвилина, значно довша за шістдесят секунд, зробив крок, наблизившись. Відчув, ніби переступив межу. Туди. Й засумнівався, чи повернеться.

Удар всього один. Вистачило? Звідки така впевненість? Профі? Раз усе зроблено з ювелірною точністю, значить – так само ж ретельно й продумано… Інакше тут не можна… Він робив усе спокійно. Чи вони… Знали, що ніхто не завадить.

Обличчя. Туди дивитися не рекомендується. Якщо не хочеш нічних жахів. Але професор подивився. Дідько! Від Аліни там реально нічого не лишилося. Без шкіри – це суцільна кривава пляма. Однакова в усіх, кому, не доведи Господи, зняти такий жорстокий «скальп».

Пройшовся тілом нижче. Ніби поки – нічого особливого. Ага. На стегнах приблизно в таких самих місцях зрізано шкіру. Місцини в діаметрі сантиметрів по п’ять-шість. Що це? Нащо? На лівому стегні у неї була родимка майже правильної овальної форми з рівними краями. Тепер її зрізано. Чому? Це теж частина плану Вельзевула чи щось абсолютно випадкове? Думай тепер. Думай. Ага. Так просто це? Голова й так обертом уже йде.

Вівчарик поводився байдуже. І, стежачи за новим знайомим, мабуть, співчував йому. Хоча… У цього журналіста – теж робота. Газета. Читачі. Але видно, що чоловікові зле. Плюс ще й знав її. Ех… Такого теж у житті треба… От тільки від кого те «треба» залежить і навіщо воно? Гм… Простіших питань у тебе немає?

Богдан обдивився все тіло – з ніг до голови. Більше нічого незвичного не знайшов... Гм… «Bride Beelzebubs». «Наречена Вельзевула»… Маячня! Але… Вона таки нею стала. На зовсім трошки... Так. Обережно треба зі словами. І думками теж. Із цією клятою візуалізацією.

Зробив кілька фотографій у різних ракурсах усього тіла й окремо рук, ніг, тулуба, голови. Нехай буде. На Гену надійся, а сам розум май (прости, Господи). Своє – воно завжди поряд. Не випрошувати у цього Святогора[1]. Невідомо, що там у нього в голові: метелики літають чи ворони крячуть.

– Ну що? – запитав підполковник, коли Богдан заховав телефона.

– Нічого, – закрутив головою гальмонутий професор. – Ударчик конкретний. Без варіантів.

Вівчарик придивився.

– Технічно, – відхилився, але й далі дивився на рану. – Так б’ють тільки специ. Знаючи, що більше не треба буде. Рука.

– А в удару цього немає якихось фішок? – поцікавився Лисиця. – Ну, там кут специфічний. Чи ще щось. Щоб почерк.

– Стеценко б сказав. Він же в нас профі. – І підполковник подивився на експерта. Той, гикнувши, «втік» очима геть. Ніби й не про нього, а потім і зовсім відійшов. Наче «непомітно».

– Отже, наш «Вельзевул» провів шлюбну ніч з «нареченою», – сказав Лисиця задумливо. – Потім зарізав. Зняв з обличчя шкіру. Зробив зрізи на стегнах. Приколов до стіни «своє» зображення. Хотів залізти в телефон, але не вийшло. Залишив його на місці злочину… Скільки на це треба часу?

– Хвилин сім-вісім. Може, більше, може, менше. – Гена говорив коротко. По-службовому. Видно, що більше звик носом рити, аніж красномовство розпускати.

– А сусіди? – не вгавав професор. – Нічого не чули й не бачили?

– По барабану вони йому, – озвучив висновок Вівчарик. – Бо дружбани. Більше пояснення нема. Хіба містика. Але тут вона нам не треба. Ми ж не відуни-чорнокнижники.

– Точно, – усміхнувся розгублено професор. – Чорнокнижництво тут би добряче допомогло. І бабка. Щоб воском вилити ім’я вбивці. Разом з адресою.

Підполковник уколов його поглядом. Богдан ледь усміхнувся.

РОЗДІЛ ІХ.

ЧОРНОКНИЖНИК

Від слова «чорнокнижник» віяло середньовіччям та несвідомим жахом. І «чорна книга» тут майже ні до чого. Більше працювала уява, малюючи образ страшного і всесильного чаклуна. І хоч це могло здаватися безглуздям, те, як серйозно назвав відставного мінського професора Вівчарик, переконувало: зараз Лисиця й справді побачить чорнокнижника. Який, правда, живе не в готичному напівзруйнованому замку, а тут, на вулиці Єлизаветівській, 15, у квартирі № 8.

Коли ж Римша постав перед очима, Богданові аж у серце кольнуло. Як же точно його обізвали! Пан Чорнокнижник – власною персоною. І побачене від уявлюваного майже не відрізнялося. Лишалося зайти до готичного замку. І побачити чорну книгу.

Усю цю «красу» Лисиця уздрів, коли після дзвінка в китайські металеві двері на порозі з’явився він – чоловік середнього зросту, одягнутий для новорічного маскараду. Бо ж куди іще можна нарядитися в чаклунський костюм сьогоднішнього ХХІ століття? Чорний, з відлогою і довгий, що аж взуття не видно. Рукави від плеча до кисті розширюються, і нижня частина гострим кінцем звисає нижче колін. Підперезаний шкіряним мотузком з вузлами, обидва кінці якого закінчувалися невеличкими пластиковими черепами. Чи, може, не пластиковими?.. На грудях – масивний медальйон із товстим сріблястим ланцюгом. В обрамленні вузького мереживного кола на металевому кружальці – малюнок: ламані лінії, що поєднувалися й перетиналися під прямими кутами. Придивившись уважніше, посередині цієї геометричної «композиції» Лисиця розгледів свастику[2], від кожного з чотирьох рамен якої йшли «півсвастики».

«Квітка папоротника», – промайнуло в Богдана. – Давній язичницький оберіг. Вогненний символ чистоти. Допомагає розкрити приховані духовні сили та здібності. Така людина одержує здатність до передбачень і прийняття правильних рішень. Ого! Саме це й потрібно відунові. Респект! І плювати на ХХІ століття».

Подався господарем далі. Чорно-сива борода з вусами, напружені маленькі очі під кущистими бровами. З під одягнутої відлоги виглядало довге з сивиною волосся. Точно до Геловіну готується. За цим маскарадом не видно, скільки йому років. Але вже немало.

«Албус Дамблдор, – подумав Богдан. – Цей професор швидше не з Мінська, а з Гоґвортса[3]».

– Добрий вечір, Борисе Яновичу, – радісно мовив Вівчарик і простягнув вільну від пакета п’ятірню.

– Добрий вечір, – відповів насторожено «Дамблдор» на рукостискання, скануючи незнайомця напруженими очима. Лисиці це не сподобалося.

– Я, як і обіцяв, – цвів підполковник. – А це, – показав рукою на Богдана, – Журналіст із Києва. І теж професор. Лінгвіст.

Чорнокнижник ще раз «стрельнув» на Лисицю стривоженими очима. Не помітити це було важко. І напруга пішла усім тілом. Киянин відповів взаємністю.

– Чудово. – Усмішка потонула в посивілих кущах. – Два професори – це більша сила, ніж один.

«Навіщо він ляпнув цю банальність?» – подумав Богдан, не зводячи очей з «колеги». Той продовжував сканування «теж професора».

– Я чув від Геннадія Петровича, – почав «стратегію й тактику» Лисиця, – що ви й сам тут сила серйозна.

– Мої скромні можливості народ явно перебільшує. – Відповідь обережна. Напруга стабільна. Сканування ще уважніше.

– Легенди на порожньому місці не з’являються, – подарував невеличку усмішку Лисиця.

РОЗДІЛ XІ.

ПРИТУЛОК ВЕЛЬЗЕВУЛА

* * *

Коли його вчора так несподівано й конкретно вирубили, пролежав з півгодини. Потім сяк-так підвівся. У голові гули джмелі. Майже у прямому значенні. Обмацав її, потім руки-ноги. Ніби все ціле. Підібрав сумочку. Вона лежала поряд. Закрита. Ніхто не лазив? Хтозна. Перевірив. Нічого не взяли. Гм… Навіщо ж тоді цей нокаут? Якщо хотіли вбити, то чому так легко били? Порівняно легко. Але потім чому не добивали? Можна було поставити крапку без проблем. Хтось не дав? Налякав? Ще одне питання. Питання до питання. Їх уже на цілий том солідний набереться.

«Так, – почав думати. – Він розумний. І сильний. Саме те, що треба для злочинця, щоб бути невпійманим. Плюс маска, яка надійно заховала обличчя. Геніально. «Зміщення акцентів». Чудова комбінація. Убив. Заховався. Шукайте. І це не може бути «Дамблдор». Не логічно. Одразу ниточка до нього потягнеться. Автоматично. Така незвична «тема» гайне до незвичного. Він би на таке не йшов. Читається ж усе «на раз».

По-мудрому – після цього «костюмованого шоу» з Аліною «Вельзевул» мав здиміти. А «маскарад» увесь спалити чи ще якось знищити. Але ж ні. Він знову влаштовує «шоу». Нелогічно у квадраті. Таке реальне палево. Та він іде на нього. Навіщо? Яка така серйозна причина штовхає його це зробити? Хтозна. Її не видно. А він не скаже, бо ти не знаєш, хто він. Проблема. Зате знаєш, як він б’є».

Професор доторкнувся до синця. Слава Богу, не струс мозку. Уже встиг змотатися до лікарні «по швидкій». Наче все добре.

Коли трохи увійшов у новий день, набрав Вівчарика. «Коннект піпл» відбувся без затримок.

– А ти знаєш, що наш шановний пан Чорнокнижник спати так і не ліг, а подався куди очі бачать? – Професор ошелешив підполковника без привітання.

На тому кінці «дроту» впали в ступор. Лисиця це зрозумів і тому не підганяв із відповіддю.

– Ти це по телевізору бачив? – нарешті відповів Гена, навіть не думаючи приховувати іронію.

– Я серйозно, – підтвердив Богдан, не реагуючи на кпини. – Ти ото поїхав, а мене зморило. Втомився чи то чай у нього такий хитрий, але мені однозначно був потрібен «п’єдестал». Я перейшов на той бік дороги і всівся на лавочку. Відпочиваю. Балдю! На небо дивлюся та й думку гадаю. Потім – гоп! – бачу, а з під’їзду ковбой наш сивобородий виповзає. Ну, в джинсі весь. Все, як у білих людей. Цікаво мені стало, куди це він проти ночі. А в руках пакет. Величенький такий. Цей, як його, «АТБ». Ну, я тихенько за ним. Про релакс уже й забувся. Довів його до Маріїнської, 7. А далі – все! Зник він у другому під’їзді. А було це практично опівночі. Що за час – сам знаєш. Я заничкувався за деревом і став чекати. Витримав майже дві години. А потім пішов. День був важким. Сон так навалився, що ледве дошкандибав до номера.

– І що тут такого? – не розумів начальник слідства.

– Ну як же «що»? – обурився Лисиця. – Дідуня ж нам сказав, що в люлю йде, а сам…

– Гм… – ненадовго замовк Вівчарик. Задумався. – Один з клієнтів викликав «чорнокнижницьку швидку допомогу». По телефону. По-моєму, все логічно.

– Саме опівночі? – іронічно притиснув до стіни підполковника питанням.

– Ну, це ж їхня «тема», – відбивався Гена як міг. – Відунів там усяких… е-е-е… чаклунів.

– А чого ж «маскарада» зняв? – Лисиця запитував, ніби з блокнота читав.

– Вулицею йти не дуже культяпно. – Вівчарик захищався достойно. – Та ще й серед ночі.

– Але ж тоді лоск увесь відунський злітає.

– А якщо клієнту результат потрібен, а не процес? І до лампади йому ті сутани й медальйони.

– Гм, – на трохи затих Богдан. – У принципі, може бути. Але я б перевірив.

– Добре. Кажи координати.

Лисиця продиктував.

РОЗДІЛ XІІ.

ОБИТЕЛЬ КАЖАНА

* * *

Пакет великий і повний. Таким він був і вчора. Коли «Дамблдор» упевнено крокував сюди.

Обоє присіли. Від пакета йшов неприємний запах затхлої плоті. Лисиця глянув на Гену. Той виказував настороженість. Розчленованого трупа тут ще бракувало, щоб картинка повна.

Вівчарик звівся на ноги. Обдивився довкола. Побачив уламок рейки. Пішов. Узяв. Тупим кінцем почав розгортати шелесткий целофан. Запах посилився. Захотілося піти. Але – це не ті люди. Такі підуть до кінця. До розв’язки.

Офіцер прикрив «органи дихання» долонею. Добре, що вона така велика. Професор зробив те ж саме, але хустинкою. Вона в нього завжди «надушена». Сякий-такий, а порятунок.

– Може, експертів викликати? – мовив крізь матерію він.

– Не треба колотнечі, – розумно заперечив Гена. – Можемо злякати. Його треба брати на гарячому. А так що ми йому покажемо? Грушу? Не сміши.

Коли офіцер розворушив верх пакета, із нього з’явилася чорна шерсть.

Богдан глянув спочатку на «чудо», потім на підполковника. Той зупинятися не збирався. Цікавість ухопила його за розум і про «відпускати» нічого чути не хотіла. І він продовжив.

Коли шерсті із пакета стало більше, можна вже було розгледіти, що то шкура. Шкура, здерта з когось. Згорнута в товстий рулон і обв’язана білими тонкими мотузками. Гена поштовхав її рейкою. Шерсть не оживала, не ворушилася. Це трохи заспокоїло.

– Що за фігня? – невідомо кого запитав Вівчарик.

– Усе просто, – спокійно відповів Лисиця, і далі ховаючись за хустинкою. – Магічні практики. Обряд. Ініціація. Під час його проведення жрець одягав на себе шкуру тотемної тварини. Ну, від якої, як вірили люди так званої «міфологічної свідомості», походив їхній рід. Це міг бути вовк, ведмідь, дракон.

– Думаєш, це дракон? – «підколов» Гена.

– Не виключаю, – підіграв Богдан. – Наш Чорнокнижник, схоже, жрець ще той.

– Від слова «жерти»? – усміхнувся офіцер.

– Від слова «жертва», – підправив професор. – Хоч і від «жерти» також. «Спільнокореневі слова». Жертву, яку на жертовник клав жрець, зжирав вогонь. Тобто божество. Так працював архетип обміну – один із найдавніших архетипів. – Лисиця упіймав на собі погляд поліціянта. Ясно. І почав пояснювати: – Архетип – це така структура свідомості, ну, прообраз, початковий образ, ідея, первісна форма для наступних утворень. Архетип обміну по-простому – це «я – тобі, ти – мені». Божеству приносили жертву, щоб воно явило прихильність до роду-племені. Спочатку жертвами були люди.

– Нічого ж собі замутка, – почухав «ріпу» Вівчарик.

– Ага, – погодився Богдан. – І сюди він ішов опівночі. Схоже, Чорнокнижником його назвали недаремно.

– І нащо воно йому оце все? – «зупинив процес» Гена. – Що це дає?

– Магічну силу.

 

[1] Святогор – епічний слов’янський велетень.

[2] Свастика – дуже поширений у багатьох культурах стародавній символ, що найчастіше пов’язується із Сонцем. Має вигляд рівнораменного хреста, рамена якого загнуті на 90° ліворуч або праворуч. Назву одержав від санскритських слів «su» («добре») і «asti» («буття»). Слов’яни його озвучували як побажання «щасти!».

[3] Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор – один із головних персонажів серії книг Джоан Роулінг про Гаррі Поттера, директор школи чарів та чаклунства Гоґвортс, Верховний маг Чарверсуду (суду чарівників), голова Міжнародної Конфедерації Чарівників.

 
 
Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

 Повний текст детективного роману В’ячеслава Васильченка «Жорстокі ігри Вельзевула» замовляйте і читайте у паперовій версії.

 

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (10.08.2017)
Переглядів: 251 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]