Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Сторінками книги есеїстики Степана Процюка "Тіні з’являються на світанку"

 

 

 

Процюк Степан. Тіні з’являються на світанку : есеїстика /  С. В. Процюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 216 c. – Серія «Літературний ексклюзив».

 

 

 

 

 

Двадцять чотири ритуальні часточки

(для тих, хто… пережив… кохання)

1

Він ішов містом без Любові. Щось важке і моторошне тиснуло груди. Зате місто без Любові почувалося звично. Тут не рекомендується про таке говорити, навіть думати. Тут у школах, починаючи від першоклашків, діти вивчають спецкурси, спрямовані на адаптацію від ніжності. Тут денно і нощно виробляються спеціальні залізні корсети для жінок  і кольчуги – для чоловіків, щоб уникати кохання. Хоча було декілька випадків, коли ці обладунки не захищали їхніх носіїв від розтлінного, розумієте, вірусу і деґенеративного, затямте, впливу цього кохання чи як його там.

Тоді місто виносило залюбленим особливий вирок. Боронь Боже, ніхто їх не катував. Навіть не вимагав штрафів. Ніхто не покивував пальчиком, мовляв, так не можна робити, отямтеся і покайтеся. Їх просто назавжди розлучали. ­Спеціальна Наглядова Рада, створена з вишколених бійців армії некохання, дуже пильно ­стежила за виконанням вироку. Заражені ­вірусом не мали права
ніколи
ніде
 за жодних обставин

зустрітися. Два роки вони сиділи в окремих карцерах. Кожен день тонкоголосі актори-­кастрати з муніципального хору нагадували і йому, і їй, завдяки кому вони опинилися тут. Їх добре годували, і вони мали змогу користуватися телебаченням та інтернетом із вилученим e-mail-ом. Їм пропонували невибагливі порно­фільми, щоб довести раз і назавжди, що життє­радісна злучка неможлива без кров’яного припливу, а от без любові – цілком можлива. Для вирішення статевих питань їм приводили повій або повіїв, залежно від статі і потреби.. І що ви думаєте? Після двох років такого комфортного ув’язнення (гроші з попереднього місця роботи безперебійно йшли на їхній рахунок; це зрозуміло, адже місто не може ущемляти права ­людини, надворі – не середньовіччя) майже всі заражені коханням виліковувалися. Тоді на них чекала кругленька сума на рахунку і душевний спокій.
Ті, що не могли вилікуватися (такі, справедливості заради, теж знаходилися, але їх були одиниці), проходили тоді ще одну випробу. Їм казали: «Добре, шановні схиблені. У нас вільна країна вільних людей. Хочете бути постійно разом? Чудово. Будете». І їм одягали на голову блазенські ковпаки з маленькими прорізами для очей. Тоді влаштовували зустріч. Їхні руки з’єднували кайданами (справжні закохані зав­жди повинні бути разом). Їхні ноги приковували (щоправда, лише по одній, адже служителі Наглядової Ради цього міста були гуманними людьми). І залишали удвох. Іноді на кілька днів, інколи – на кілька місяців. Одна пара навіть протрималася один рік, два місяці, вісімнадцять днів, чотири години і сорок вісім хвилин (Наглядова Рада була доволі пунктуальною) – і аж тоді він (вона трималася далі) заволав, що більше не хоче її ніколи бачити. Бажання людини у вільній країні – закон для служок правосуддя! Не хочеш бачити (вона, уявіть собі, далі волала, що хоче), то ми звільняємо вас, але ви даєте розписку, що більше не побачитеся
ніколи
ніде
за жодних обставин
бо інакше – смертна кара з особливо витонченими тортурами, які тривають мінімум півроку, а максимум не обмежений такою дурницею, як час. І знаєте, поки що не було зафіксовано жодного випадку, щоб хтось із недолікованих не хотів підписати такої розписки, котра береже їхню кругленьку суму на рахунку і душевний спокій.
І, як то зазвичай мовиться, finita la commedia.
Гаплик їхньому коханню.
Щасливий кінець їхній ганебній довготривалій залежності.
І лише десь (фактично цього не чутно) ­далеко (насправді цього не видно) на вершині (у реалі її немає) хтось на гірській трембіті виграє мелодію надзвичайної краси і надзвичайного смутку...

2

Усе починалося із самотності. Можна багато просторікувати про особливості характеру чи виховання, але самотність – невблаганний жереб. Хіба Він хотів добровільно носити на своїх плечах цей тягар? Нізащо!
Ще коли Він жив із дружиною, то почував себе, наче якийсь робінзон крузо на острові. Довгі осінні вечори (куди подіти свою меланхолію; може, хтось захоче її купити?..), бадьорі літні ранки (але не для нього), скромні весняні сподівання (це для тих, що люблять) і важка зимова туга (навіть не тямив, за чим сумує). Робота. Дім. Робота. Іноді корпоративні вечірки з їхніми поверховими веселощами.
Але він заздрив. Він шалено заздрив. Не багатству, не славі. Начхати. У могилу не візь­меш нічого. Він заздрив чужому щастю. Йому було важко дивитися на тих, що цілуються. Обнімаються. Пестяться. Так хотілося підійти і ­­ска­зати:
–    Візьміть мене до компанії. Я... я вам заплачу. Я багатий, як Крез. Я теж хочу ласки.
Але Він не підходив. Навіть намагався не дивитися в той бік, де любилися і парувалися. Бо інакше йому стане погано. Він буде довго скімлити на самоті. Йому приходитимуть до голови траурні думки. Не треба цих думок! Не треба пестощів і щастя! Краще вже безхребетна ­меланхолійність.
– Не треба нічого. Начхати і наплювати, – знову вдавався Він до свого сомнамбулійного шаманства.
Пішов від дружини так, наче вони не жили разом кілька літ. Навіть не було аґресії чи ворожнечі. Байдуже були разом. Байдуже і розійшлися. Відтоді Він назавжди втямив, що таке крихкість.
Це коли ти лягаєш спати здоровим, а прокидаєшся наступного ранку хворим.
Це коли речі, до купівлі яких докладалося скільки зусиль, стають не твоїми. Та й непотрібними.
Це коли людина, з якою ти проводив дні і ночі, моментально стає тобі чужою.
Це коли твої звички раптом кудись щезають. Їх замінюють інші.
Це коли твої друзі, з якими колись було стільки перемовлено і пережито, стають нерідними і малозрозумілими.
Це коли час розтягується, як використаний презерватив, а тебе провідують думки про самогубство.
Це коли змінюється твоя смішна стара шкіра.
   
3

Навколо буяла пізня весна – як діонісійська оргія. Травинка кохалася із травинкою, палюче сонце оргазмом навалювалося на землю. Травневий місяць цілувався із хмарами. Купідон, цей калічний повнуватий хлопчисько, цей недорікуватий бармен із луком і стрілами, схованими під шинквасом, переродився, стаючи юним привабливим Еросом. Ця травнева ніч перетворила пародію на казку.
Усе навколо забуло про нудну механіку сексу: раз-два-три, три-два-раз. Плідні сили природи з’єднували і спаровували усе, здатне до парування, розчином любові. Його неможливо було помацати, його було важко діткнутися, але він жив у кожному міліграмі каменя і повітря. Млосні стогони тіл накладалися на оргазмічні зойки степу і гір. Сьогодні народилася нова Афродіта. Сьогодні був зачатий новий Діоніс. Екстатичні ритуали любовної гри робили її не грою, а божественним концертом-гігантом.
Земля поволі позбувалася деструктивної енергії, розпочинаючи велике зцілення тіл і душ – і мертвих, і живих, і ненарожденних...

 

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk
Повний текст есею та інші твори із книги Степана Процюка "Тіні з’являються на світанку" замовляйте і читайте у паперовій версії.

 

 

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (08.06.2012)
Переглядів: 1360 | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]