Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Розділи з книги психологічної прози Степана Процюка "Бийся головою до стіни"

 

 

Процюк Степан. Бийся головою до стіни : психологічна проза /  С. В. Процюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 200 c.


 

 

БИЙСЯ ГОЛОВОЮ ДО СТІНИ

 

(повість)

 

 3

 

– Як ти смієш!

 

– Що ти маєш на увазі, тату?

 

– Так себе вести, шляк би тя трафив!

 

– Як?

 

– Ти ще питаєш? Ще питаєш? Він ще питає, люди, лю-донь-ки?!

 

Обличчя батька було перекошене в один бік, мовби його розтягали два атлети – і переміг той, що зліва. З рота котилася слина. Але не кутиками уст, а серединою язика. На підлогу важко скапували патьоки слини й поту. Батькові руки були забруднені коричневим.

 

Син ще тримався.

 

– Що в тебе з руками?

 

Старий мовчав.

 

– Що в тебе з руками, питаю? – синівський голос звучав начебто спокійно, але чутливе вухо легко би виокремило прихований відтінок істеричності.

 

– Обісрані! Мої руки обісрані!

 

– Чим? – невідомо, чи це був глум, чи безбереге подивування.

 

– Гівном, сволото! Гівном!

 

...душезнавці твердять, що частина неврозів побудована на розладах наших немовлячих стосунків із калом. Нас привчають, що лайно – це гидота, а ми – цяця. І ми затискаємо відходи, наче надцінну ідею. Ми акцентуємо свою найчистішу беззахисну увагу не на хмарках чи любові, а на гівні. Відтак, стверджують душезнавці, гівно поволі замінює хмарки. Або любов. І супроводжує нас, тихо й незримо, аж до гробової дошки...

 

Може, теперішні батькові руки – лише результат його немовлячого акценту, перепрошую, на лайні? Лайно як замінник грошей... речовина, яку слід довго зберігати... будь-яким способом, навіть ціною загиджених рук... Син згадав, що в батька нерідко бували закрепи. Проноси також. «Проноси й закрепи – це одне й те саме, – подумав син. – Як любов і ненависть».

 

Батько не раз із захватом пригадував, що колись мати казала йому, тоді ще небатькові: «Бийся головою до стіни! Бийся головою до стіни!» Небатько був гордий строгістю своєї матері. Тільки невідомо, чи ці накази про луплення до стіни головою звучали постійно, чи зрідка.

 

...він прокидається на старому бамбетлі й перше, що чує, простягаючи руки до матері: «Бийся головою до стіни!» І ти побачиш омріяне Ельдорадо. Його мати, звісно, не знала жодних ельдорадо. Вона була травмована вихованням – і звично передавала сімейну травму, як естафетну паличку, своєму синові, щоб той міг справно поширювати її далі. Як вірус. Можливо, вона лише раз чи два сказала: «Бийся головою до стіни!», коли син качався по підлозі в перших нападах театральної істерики (утім, істерика завжди розрахована на сцену й глядача) – і не було інакшої ради...

 

Синові спершу важко було уявляти батька небатьком. Потім – легше. Інколи батько нагадував йому ненависного хворого хлопчика, який ніколи не зможе духовно розвиватися, сприйнявши уявлення про навколишнє один раз, правильно й твердо, як залізобетонну конструкцію. А іноді крізь старечі риси проступало якесь щупленьке залякане єство. Так дивно співіснує цей гібрид заслиненого й перекошеного в один бік беззубого старечого лиця з рисами внутрішнього хлопчика, навіть не отрока, а восьми- чи десятилітньої дитини. Особливо, коли цей старець-дитина кричить, сповнений ненавистю до сина і до всього світу, ніколи не думаючи про те, що його крик може комусь не подобатися, когось ранити чи залякувати. Це ж Він кричить! Він не може думати про такий непотріб! Йому би таке і в голову не прийшло! Навколо немає нікого! Тільки він!..

 

 Щупленьке залякане єство часто ховалося за агресію. Батько-хлопчик. Дідо-дитина. Старець-немовля.

 

– Гівном! Ти що, не видиш гівна! Чи думаєш, що то фіалка?!

 

– Я думаю, що тобі пора в дурку! – нарешті зривався на фальцет голос сина.

 

– Що? Га? – батько часто недочував. Або вдавав, що глухне. Або роль глухаря й справжнє послаблення слуху змішалися в один клубок, де вже не відрізниш імітації від в’янення, де ніч дорівнює дню, а світанок одразу по-пластунськи переповзає  в сутінки.

 

– Тобі пора в дурку! – не міг заспокоїтися син.

 

Він рідко не стримувався вголос, особливо перед батьком.

 

Сфінкс – лик Великого Батька – Диктатор, який карає – Вмістилище, звідки невблаганно витікає лють – Чудовисько – Триголовий Цербер, одну з голів якого син віддано любить, а дві інші ненавидить – що там гріха таїти, навіть зараз він підсвідомо боїть­ся своє Чудовисько, хоч від колишньої ­могутності Цербера залишилася тільки жалюгідна оболонка – і з ним розмовляє ця оболонка, що давно зазнала акту символічної кастрації, навіть не зауваживши цього. Кажуть, бажання влади витісняє інші імпульси, залишаючи тільки лібідозний скелетик...

 

Розмова відбувалася в лікарні, що на кілька останніх років стала для батька рідною домівкою. Старий вживав медикаменти без іпохондричного фанатизму, але дисципліновано. Навряд чи він вірив у чудодійну силу пігулок. Синові часто здавалося, що батько ні у що не вірить. Батько не мав релігійних переконань, але й не був атеїстом. Часто в поривах люті батько казав, що священиків треба ставити до стінки й стріляти. «Ще один біснуватий клон ульянова-лєніна знайшовся», – механічно думав син. На релігійні свята батько мав особливі напади ненависті до рідних. Його дратувало все, навіть колір волосся сина чи його легке посіпування бровою:

 

– Посіпуєш, як недоріка якась! – злісно вищав батько, напевно, відчуваючи в ті хвилини свою перевагу, а може й збочену велич. – Що ти доб’єшся в житті, офермо? Кому потрібний ти і твої засрані посіпування?

 

 Іноді батько молився. Але його молитва швидше нагадувала найлегшу гімнастичну вправу – обмахування себе руками...

 

– Можеш не приходити до мене! Чужі люди ліпше піднімають мене!

 

Чужих людей біля його ліжка не було взагалі. Але батько тримався ілюзії власної потрібності іншим людям. Минуло два роки, відколи померла синова мати й батькова дружина.

 

 

 

4

 

Триває масакра смерті. Усе, що вчора було здоровим і успішним, через кілька років (чи кілька десятків років) одмирає, підкоряючись невмолимому біологічному закону. Зерна великого розпаду не оминають найшляхетніших і найцинічніших, найсвітліших і найтемніших. І хіба має значення, що вчора ми ще були здатні на кілька коїтусів протягом доби, коли завтра мочимося в слоїчок? І хіба важливо, що позавчора ми ще кохали й вірили, коли післязавтра наше місце займуть інші, щоб знову кохати / не кохати й вірити / не вірити?

 

Ми будуємо плани, уявляючи себе богоподібними. І страждаємо, ототожнюючись із земляним черв’яком. Ми сміємося на віденському бенкеті і в сільській халупі. І плачемо, уявляючи себе страждальцями. А поруч стоїть Біла Пані, розважаючись нашими долями і вчинками.

 

Ми змінюємо власну вагу й раціон. Знайомимося з новими людьми, ще при житті забуваючи старих знайомих. Щось безперестанку поліпшуємо й намагаємося тримати в теплі свій зад. Але Вона моментально руйнує наш кумедний мурашник.

 

Кістки наших рідних перетлівають у землі. А поруч народжуються добрі карапузики, з першої хвилини свого життя підвладні в’яненню й розпаду. Час висміює наші найкращі пориви. Наші кохані стають беззубими бабегами й безумними дідуганами. Руки, що колись гладили й пестили, перетворюються на паралітичні оцупки.

 

Вона не бере хабарів і не робить відпусток. Не намагається сподобатися й не насолоджується нашим жахом перед видивом її холодних шат. Не має улюбленців. Вона безмежно байдужа, як порожнечі галактик, про які достеменно ніхто нічого не знає. І безмежно спокійна, наче місяць уповні.

 

Ми ще на щось сподіваємося... віримо в диво... у великі перспективи геронтології... еліксир безсмертя... день, який пом’якшить серце невблаганного закону... еру тисячолітніх старців-мафусаїлів... заморожені тіла в холодильниках, які оживлять завдяки досягненням сучасної науки...

 

А потім приходить вона. І наша віра в новітню золоту добу, наш дієтично-здоровий спосіб життя стають марними.

 

Бийся головою до стіни... Бийся головою до стіни? Бийся головою до стіни!

 

 

 

5

 

Прийшли дві різноволосі жінки. Жодна не нагадувала матір. Син відправив їх назад. Жінки плакали.

 

Прийшло десять. Одна принесла в зубах квітку, щоб прикрасити синові стіл. Друга вивчила колискові, які йому співала мама. Третя одягнула материн одяг. Четверта стала залежною мазохісткою. П’ята вивчала життєпис його матері. Шоста купала його в любистку, як колись мама. Сьома часто плакала й пила транквілізатори. Восьма наказувала забути про матір. Дев’ята постійно говорила про свого покійного батька. Десята варила їжу за рецептами його дитинства. У них усіх на часину оживало материнське лице – й одразу гасло. Син розпрощався з кожною. Матері не було ніде.

 

Син знайшов багато грошей. Винайняв багатьох людей. Вони створили музей його матері. Найталановитіша актриса прекрасно імітувала забутий материнський голос. Найобдарованіший снознавець намагався посилати в його сни мамине обличчя, що поволі даленіло й згасало. Кілька разів мати приснилася.

 

 Вона сходить із трапа літака в Дюссельдорфі. Десь там, де безвісти пропав її батько. Син чекає внизу. Мати, не промовляючи ні слова, простягає йому пакунок. У ньому – рідкісний вид жука. Син не знає, що це означає. Жук-ієрогліф – це зашифроване послання матері. Вони опиняються удома, на кухні. Поруч – бабуся. Син розглядає жука, а може, його мисленнєву проекцію.

 

– Мамо! Бабусю! Що це таке?

 

Мовчанка. Мама одягнена в зимове пальто, хоча надворі літо. Бабуся, здається, у сивому халаті. Мама й бабуся ходять по кухні. Мовчать. Потім кудись зникають.

 

Музейна команда працювала професійно, але без краплі ентузіазму. Деякі небагаті поети намагалися складати панегірики на честь його матері. Вони вигадували пафосні символи й зашифровані образи. Молоді музиканти створили величну симфонію, в якій була відбита немеркнуча любов сина до Тієї, яка його породила. Скульптор виліпив її погруддя. Воно нагадувало камінь. Воно не може ні плакати, ні сміятися. Мама сміялася рідко, але часто ридала. Професійна плакальниця намагалася імітувати материнську скорботу. Син оплатив її роботу й прогнав.

 

Ще одна хвойда розповідала синові, що знала його матір і недавно бачила її в тому селі, де мама народилася. Син поїхав у те село. Ні матері, ні найменшого натяку на її присутність. Він опитав усіх людей, не минаючи найстарших і наймолодших. Ніхто нічого не знав. Тільки най-най-старші згадували молоду чорноволосу вчительку, у якої загинув на фронті батько і яка, народивши дитину, виїхала до чоловіка разом зі своєю мамою. Син питав, чи не бачили тут стару жінку, що відвідувала кладовище. Його запевнили, що не бачили. Хвойда зникла без сліду.

 

Кілька кон’юнктурників хочуть писати про його маму книгу й знімати фільм на кошти сина-креза. Він кличе їх на аудієнцію. Митці лізуть зі шкіри, аби перейнятися його скорботою. Декому з них це майже вдається.

 

– Нам би лише кошти й гонорарчик за роботу, а ми би вже постарал...

 

– Геть!

 

Один знаменитий учений – геронтолог і некромант – кажуть, оживлює трупи. Але йому потрібна велика лабораторія й багато років для експерименту. Син наказав привезти геронтолога. Тому близько вісімдесят літ.

 

– Треба провадити ексгумацію... вивчати кожну кістку... тому що...

 

...син раптом згадав про деяких ненароджених й абортованих, яким він був батьком.... запах неспокутної провини здушив горло...

 

– Ви вільні. Не треба нічого.

 

– Але ж ви не дослухали...

 

– Прошу вийти. Вас відвезуть.

 

Мамо! Що мені робити, мамо? Як жити, рідна?!

 

Потім він пішов до лікаря, котрий був спеціалістом із синдрому втрати. Лікар говорив багато й пожвавлено. Він бачив багатьох скорботних. Вони щось робили, чимось займалися, привчаючись жити з кожноденним відчуттям порожнечі. Лікар давав багато порад, нагадуючи про тлінність людини, про те, що зі смертю можна лише змиритися. Нарешті він сказав, що мама не померла в синовій пам’яті. Лікар цитував вірш: «Коли помрем і заростем квітками // у споминах ще оживем не раз // аж доки, поруч з нашими кістками // помруть усі, що пам’ятали нас». Рядки дихали елегійною безнадією. Син запитав:

 

– А ви переживали втрати?

 

– Так, мої батьки вже мертві, – промайнула моментальна тінь на його обличчі.

 

Син розповідав, що він зробив для пам’яті матері. Лікар розводив руками.

 

– Відпустіть її.

 

– Як це?

 

– Нехай її душа заспокоїться, адже ми так мало знаємо про надтонкі енергії...

 

Син подякував лікарю, щедро оплативши його роботу, і вийшов. Удома він упав на коліна, промовляючи: «Богородице, Діво, радуйся».

 

Мати перетворювалася на символ.

 

 

 

ГІЛОЧКА І МУРКОТАСИК

 

(історія одного зречення)

 

 3.

 

Усе починалося з самотності. Можна багато просторікувати про особливості характеру чи виховання, але самотність – це невблаганний жереб. Хіба Кость хотів би добровільно носити на своїх плечах цей тягар?Нізащо!

 

Ще коли він жив із дружиною, то почував себе, наче якийсь робінзон крузо на острові. Довгі осінні вечори (куди подіти свою меланхолію; може, хтось захоче її купити?...), бадьорі літні ранки (але не для нього), скромні весняні сподівання (для тих, що люб­лять) і важка зимова туга (навіть не тямив, за чим сумує). Робота. Дім. Робота. Іноді корпоративні вечірки з їхніми поверховими веселощами.

 

Але він заздрив. Він шалено заздрив. Не багатству, не славі. Начхати. У могилу не візьмеш нічого. Кость заздрив чужому щастю. Йому було важко дивитися на тих, що цілуються. Обнімаються. Пестяться. Так хотілося підійти і сказати:

 

– Візьміть мене до компанії. Я... я вам заплачу. Я багатий, як Крез. Я теж хочу ласки.

 

Але він не підходив. Навіть намагався не дивитися в ту сторону, де любилися й парувалися. Бо інакше йому стане погано. Він буде довго скімлити на самоті. Йому приходитимуть до голови траурні думки. Не треба цих думок! Не треба пестощів і щастя! Краще вже безхребетна меланхолійність.

 

– Не треба нічого. Начхати й наплювати, – знову вдавався Кость до свого сомнамбулійного шаманства.

 

Пішов від дружини так, наче вони не жили разом кілька літ. Навіть не було аґресії чи ворожнечі. Байдуже були разом. Байдуже і розійшлися. Відтоді Кость назавжди втямив, що таке крихкість.

 

Це коли ти лягаєш спати здоровим, а прокидаєшся наступного ранку хворим.

 

Це коли речі, до купівлі яких докладалося скільки зусиль, стають непотрібними.

 

Це коли людина, з якою ти проводив дні і ночі, ­моментально стає тобі чужою.

 

Це коли твої звички раптом кудись щезають. Їх замінюють інші.

 

Це коли твої друзі, з якими колись було стільки перемовлено й пережито, стають нерідними й мало­зрозумілими.

 

Це коли час розтягується, як використаний презерватив, а тебе провідують думки про само­губство.

 

Це коли змінюється твоя смішна стара шкіра.

 
Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

 
Повний текст із книги психологічної прози Степана Процюка "Бийся головою до стіни" замовляйте і читайте у паперовій версії.

 
Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (21.03.2013)
Переглядів: 1315 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]