На сторінках збірки матеріалізуються вампіри та привиди, зомбі та відьми, таємничі монстри та мерці – усі найпопулярніші персонажі жанру жахів. Смертоносні тварюки виповзають з темряви, з’являються з потойбіччя або з глибин збудженої свідомості.

Охочі полоскотати собі нерви отримають справжнє задоволення від творів Віталія Геника, Неоніли Диб’як, Андрія Лозінського, Романа Батьковича, Назарія Вівчарика та інших талановитих українських авторів.

П’ятнадцять моторошних жахів – під однією обкладинкою! В жодному разі не читайте на ніч!..

Серія «Хронотоп»

Серію засновано 2007 року

Станіслав Павловський

ВИРОК

Неосяжність. Глибина чорної діри зі сталевими проблисками дивилася в сутність єства. Спіральні завитки по краях вигля­дали заворожуюче. Тиша і дивний запах.

– Це мій вибір, – вирішив Ігор, зробивши легкий порух рукою.

Чорна діра вибухнула світлом і болем. Мить. Безмірно коротка і неймовірно довга мить. Усе завершилось. Темрява зусібіч і незрівнянно прекрасне світло попереду.

Все ж таки це не брехня. Ось він, тунель після смерті, зі світлом наприкінці.

«Значить, помилялися ті, хто проповідував, що смерть – абсолютний кінець. Нарешті я вдома».

Так він думав, потихеньку просуваючись уперед. Він не докладав жодних зусиль і плив мов за течією. Ним керували, його направляли. Рухався легко, жодні сторонні відчуття не відволікали, їх не було. Тільки усвідомлення себе як цілісної і завершеної істоти, легкість, невимовне тепло і щастя огортали його подібно до обіймів матері в дитинстві.

«Боже мій, в руки твої віддаю душу свою», – вже не раз промайнула в голові ця думка.

Та ось на межі світла виросла яскраво-осяйна постать в білому одязі і з широкими крилами за плечима. Вона дивилась на Ігоря із сумішшю смутку і співчуття в очах. Голову злегка схилила, мов запитуючи про щось. Руки розкриті, напевно, в жесті обіймів, але якось напружено.

«Янгол-охоронець», – подумав Ігор.

Відповідь прийшла одразу.

– Ви всі так думаєте, коли прихо­дите сюди. Я не охоронець. Я конвоїр Михаїл, і не той, якого ви знаєте у своїй релігії. Прошу йти за мною. Засідання суду вже призначено, і вершителі чекають на вас.

Ігор отетерів. «Суд», «вершителі» – хто це? Його повинні бачити і за щось судити? В чому звинувачення? Чому «конвоїр»? За життя Ігор вірив: кожну людину супроводжує охоронець – ангел, який береже свого «підопічного» від нещасних випадків. А тут – конвоїр. Стало трішки млосно всередині.

– Чому суд?!

– Страх вам не допоможе. Намагайтесь відповідати точно на всі запитання суду. Вони нейтральні до вас, однак збрехати ви просто не зможете. Ви вже фізично не можете брехати. Я збоку, можливо, чимось зможу зарадити, – сказав Михаїл.

За якусь мить додав з гіркою посмішкою:

– Мені через вас теж добряче дістанеться. Де був ваш розум, коли ухвалили рішення? Вічно ваша братія думає тільки про себе. Тепер не стандартний суд, а вершителі…

Опанувавши себе, Михаїл вимовив уже твердим голосом:

– Зберіться з думками. Все, що ви побачите, – це ваша уява, нормальний для вас варіант сприйняття. Довге перебування там, на Землі, стирає справжнє бачення буття, тому не дивуйтесь. Ми заходимо.

Виникли велетенські подвійні двері з різьбленням. Ручки з чистого золота спалахували діамантовими вкрапленнями. Над цим золотом плинули, кружляючи, два архангели з вогняними мечами у правицях. Лівою рукою кожен з них відчинив свою половину дверей.

– Дуже оригінальне бачення, – роздратовано протягнув Михаїл. – Добре, що ви не вікінг. Там взагалі якийсь бардак виходить. Про сектантів мовчу. А от від прихильників жертвоприношень… то ледве можна зрозуміти, що в них у голові коїться.

Пробурмотівши всі ці слова практично про себе, Михаїл схилив у поклоні голову перед дверима та промовив:

– На суд вершителів було викликано засудженого під теперішнім ідентифікатором Ільєнка Ігоря, який спробував втекти з місця ув’язнення. Я доправив його до суду. Ми чекаємо на ваш вирок.

Двері повільно розходились. Надто великі. Яскраве світло засліплювало, дивне місто з баштами на тлі хмар заворожувало. Дванадцять крісел із суворими присяжними. Вершителі. Рятувала згадка про те, що все це уява. Тільки страх усе глибше проникав у душу. Всепоглинальний. Глибоко вдихнувши, Ігор спробував заспокоїтись, як радив Михаїл, і повторив запитання.

– Чому суд?

– Вас звинувачують у спробі втечі.

– Я не тікав, звідки я міг тікати?

– Ви були засуджені до ста двадцяти циклів життя у фізичному тілі на Землі за злочини, які суперечать існуванню.

– То має бути пекло чи рай? З якого дива моє життя – це кара?

– Земля – це в’язниця абсолютно суворого режиму. Ви неправомірно покинули територію в’язниці. Згідно з рішенням апеляційної комісії, вам було призначено дострокове звільнення від покарання з випробувальним терміном на шість місяців із подальшою повною амністією. Ви не витримали цього терміну. Спроба втечі карається збільшенням терміну перебування у в’язниці.

– Я вас навіть не розумію…

Мертва тиша. Потім голос.

– Вирок: підсудний за спробу втечі засуджується до десяти циклів життя самоусвідомлення, спроби втечі заборонені. За підсудного відповідальний конвоїр Михаїл. Конвоїр для забезпечення покарання зобов’язаний надати всю інформацію засудженому і максимально сприяти її непоширенню в межах своїх повноважень. Так само він повинен бути конвоїром засудженого до кінця терміну ув’язнення.

Тиша. Тиша. І знову слова.

– Покарання: знання і усвідомлення. Вирок остаточний. В апеляції відмовлено.

Знову тиша. Знову мовчання. Голос з думок.

– Вам дозволено ставити запитання. Суд так призначив. Сподіваюсь, ви відмовитеся від такого додаткового «блага»?

Це був голос Михаїла. З легкою ноткою насмішки лунав у голові його голос.

Ігор вирішив.

– Я хочу знати все.

– Ви впевнені? Це найгірше покарання.

– Так. Я хочу!

– Тоді. По вірі вашій. Я попереджав.

Світло і тепло заполонили прос­тір. Раптові зміни спалахів притягували погляд. Зненацька зміни у просторі стали помітні, почали формуватись у щось знайоме.

– Дуже оригінально, – голос конвоїра звучав саркастично і навіть неприємно. – Чому офісне приміщення? З воротами було хоч якось смішно, а тепер офіс.

Справді, Ігор зараз перебував в офісі якоїсь фірми. Щось із минулого. Вікна. На вікнах жалюзі, сонце просвердлює променями щілини. Кондиціонер з гуркотом намагається подолати спеку в кабінеті. Два столи і сім крісел. За столом із комп’ютером сидить сам Михаїл, а він, Ігор, на стільці, як підлеглий.

– Реально смішно. Хоча не так, правильніше: «нереально смішно», та все одно – це ваша уява. Питайте.

– Я хочу знати все!

– Не кричіть. Ваш голос надто гучний. Шкода, що я від кави не зможу отримати ніякого задоволення.

Михаїл із тугою подивився на кавоварку в кутку офісу і повну чашку запашної кави під нею. Ігор сам відчув запах, він манив, але кава була несправжня. Якесь непорозуміння, а не кава.

Михаїл стиха додав:

– Будьте розважливими. Потім щоб не шкодували.

Що саме запитати? Які будуть відповіді? Всередині все переверталося.

– Чому ви сказали, що я ув’язнений?

– Бо так воно і є. Вам було сказано на суді, що таке рай і пекло у вашому розумінні. Пекла і раю немає. Що може бути гіршим, ніж те пекло, в якому ви перебуваєте? Фізичне тіло. Бридко. Постійний голод і спрага. Хвороби. Біль. Єдина радість – сон. Ваші тіла старіють, зношуються і постійно хворіють. Гіршого немає.

– То я вирвався з пекла?

– Абсолютно нікуди ви не вирвались. Ви ж були на суді. Вас покарали. І мене теж, до речі. Ви засуджені до нового строку.

– В чому моя колишня провина? В чому моє покарання?

Михаїл зацікавлено подивився на Ігоря. В очах проглядався сум ангелів з ікон у церкві, куди ходив Ігор у дитинстві.

– Я буду з тобою на «ти». Ти чув про «реінкарнацію»?

– Дурня якась, – сказав Ігор. – Взагалі безглуздя.

– Ну, і земля пласка, кругла або квадратна – також безглуздя. Так от, реінкарнація існує. Ви – ув’язнені, вас засуджено за різні злочини. Когось на триваліший строк, когось на менший. Ваші релігії оптимально показали можливість вийти з в’язниці. Якщо узагальнити, це правильна поведінка.

– Тобто?

– Дай закінчити. Кожен цикл життя ви проживаєте, як хочете. І що краще ви поводитеся, то швидше звільнення. У вас є приказка: молодих Бог забирає раніше. Це амністія. Дострокове звільнення.

– А я?

– Тобі дали можливість амністії, з випробувальним терміном. Ти хворів на рак. Півроку мук і поневірянь. І чим ти вирішив це випробовування?

– Я… я… вистрелив собі в голову.

– Саме так. Спроба самогубства – це спроба втечі. Ти вирішив не витримувати своє покарання, а втекти. Результат бачиш сам: тобі продовжили термін ув’язнення.

Невеличка пауза. І знову запитання від Михаїла:

– Як думаєш, чому в усіх релі­гіях є одне основне правило: «Самогубство – найтяжчий з-поміж гріхів»? Та й слова про терпіння мук тілесних ти, напевно, теж чув?

Ігор починав розуміти.

– Саме так, – сказав Михаїл, – я тут таким самим займаюсь.

Душу Ігоря огорнув холодний морок безнадії, але іскра сподівання все ще залишалась.

– Амністія, розкажи про амністію.

– Слухай. Є індивідуальні програми амністування. Тобто кожного засудженого постійно контролюють. Якщо він добре поводиться, його можуть амністувати. Зазвичай це хвороби або нещасні випадки. В останньому варіанті це амністія без випробувального терміну, але є й інші варіанти. Є ще масова амністія.

– Не розумію.

– Поясню. Загалом арбітражем може бути винесено рішення про масову амністію. Таке буває, коли ріст усвідомлення своєї провини і добра поведінка починають бути загальною серед ув’язнених. Тоді проводяться подібні дії. Ти чув про епідемію чуми за часів Середньовіччя? Світові війни, перша і друга? Ядерні бомбардування?

– Це ж була біда!

– Для кого як. Але загиблі – це амністовані особи з коротким випробувальним терміном. Щоправда, частина повернулася в місце позбавлення волі. Не впорались із випробуванням.

Очі Михаїла стали порожніми. Нервовим рухом він потер собі чоло і стиснув зуби. Майже пошепки промовив:

– Є ще одна форма амністії. Ми всі про неї мріємо, чекаємо. Але навряд…

Погляд конвоїра став осмисленим і навіть веселим. Розвалившись у кріслі, він схилив голову набік.

– Я вирвався із в’язниці завдяки хорошій поведінці. Але мене не випустили повністю. Я повинен бути охоронцем тут, доки цілком не амністують. У мене краще життя, ніж там, на Землі, але я не вийшов на волю. Якщо бути точним у порівнянні, то в мене ліпше помешкання і пайка, але я не вільний. І тільки там, нагорі, знають, скільки ще часу мені гибіти тут. Завдяки тобі я вже знаю, скільки часу повинен витратити на твою персону. А далі що? Сподіваюся лише на одне.

Різко нахилившись до Ігоря, він мовив:

– Є ще Загальна Амністія. Це коли всіх в’язнів амністують, а в’язницю зачинять. По-вашому, це «Кінець Світу». Всі загинуть, а планета стане пусткою. В усіх ваших релігіях він присутній у пророцтвах. Ми чекаємо на нього. Довго. Та, на жаль, знову і знову відкладається рішення апеляційного суду щодо позитивного рішення… Втома – це теж покарання. Я так стомився чекати, знаючи про все.

– А до чого тут апеляційний суд?

– Невже не зрозуміло? Апеляційний суд неодноразово вирішував долю в’язниці. Під час чуми амністували тільки чверть населення Європи. Впритул до Загальної Амністії наблизились під час Другої Світової. Але недостатньо. Рішення про Загальну Амністію було прийнято… м-м-м… ви це назвали «Карибська криза», тоді все було готове. І до зачинення в’язниці залишався один крок. На Землі тоді б зосталась невелика кількість невиправних злочинців і кілька спостерігачів. Та знову все було зіпсовано. Рішення суду просте: «Нам необхідна в’язниця, доки існують злочинці». І штат конвоїрів незмінний, знову повинні вас стерегти… чи пасти…

Невесело посміхнувшись, Михаїл взяв за руку Ігоря і допоміг піднятися зі стільця.

– Ходімо. Я мушу провести тебе до місця ув’язнення. Раджу не опиратись.

 

Світло й тінь. Яскраві смуги світла і звуків. У свідомість влився біль. Я тепер знову там… чи тут… чи де? Знову життя. Я народився для нового покарання. Я бачу свою матір, яка, глянувши на мене, вже розуміє, чим її покарали. Хочу закричати від болю, але не вдається – я паралізований. Ось воно, покарання. Мій параліч на все життя. Я все знаю, але нічого не можу сказати. З посмішкою наближається до мене Михаїл. Ця нестерпна і всерозуміюча посмішка! Прикладаючи палець до верхньої губи, він накладає печатку мовчання на мої вуста.

 

Тепер я все зрозумів. Нескін­ченно слабкий. Засуджений.

Я знаю все.

Ви знаєте, чому на верхній губі у кожного ямка?

Я вам скажу: це слід. Слід пальця ангела-конвоїра, який примушує мовчати про ваші знання. Він тихо прикладає палець і каже:

– Тс-с-с-с… Мовчи.

Потім він стоїть і спостерігає за вашим болем. На те він і конвоїр. Він виконав роботу. І він буде зі мною постійно.

 

Я народився.

Біль.

Я бачу все.

Мої батьки все віддадуть за мене і будуть страждати. Світло. Мене прирекли на світло і біль. Я знаю, що десять разів буду жити паралізованим і не зможу відкрити своє знання нікому.

Ось він, вирок: підсудний за спробу втечі засуджується до десяти циклів життя самоусвідомлення, спроби втечі заборонені.

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Інші оповідання з проекту «Позапростір–5» разом зі збіркою замовляйте і читайте у паперовій версії.