Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Міні-новели з книги для сімейного читання "Потягуськи" Сергія Дзюби та Ірини Кулаковської

 

 



Дзюба С. В., Кулаковська І. О. Потягуськи : роман у міні-новелах / С. В. Дзюба, І. О. Кулаковська. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008. – 356 с.

 

 

Міліціонер

 – Люди, зі мною щойно таке трапилося, ледь в халепу не вскочив! – заволав з порога Дмитрик. – Йду собі в садочок, нікого не чіпаю, аж назустріч – дівчинка. Така білявенька, мов Мерилін Монро, кучерява, наче Нюта, і симпатична, як казна-хто. Ну, ви ж мене знаєте! Я побіг до неї і вже хотів запропонувати руку і серце й полуничну жуйку, та звідкілясь взявся дядько-міліціонер. Дівчисько кинулося до нього, та й ну за куртку смикати, по кишенях нишпорити. Я перелякався, що нас зараз заарештують і за маму сховався. А білявочка вже у в’язниці, мабуть, бідненька!

– Ну, Дмитрику, ти і панікер! – розсміявся Володя. – То ж була Даринка з молодшої групи, а міліціонер – її тато. Напевно, гостинці в нього дівча шукало, от і нишпорило. Взагалі, міліціонери – страшні лише в кіно, а в житті вони спокійні. Можна запросто підійти до міліціонера і посмикати його за піджак. Він нікого не посадить до в’язниці, навпаки, по голові погладить і навіть цукеркою пригостити може!

– Міліціонери ловлять бандитів, шпигунів і п’яних, – озвалася з-під стелі Нюта. – Вони дуже сильні, бо знають карате. Можна підійти до міліціонера, вдарити його цеглиною по голові, і міліціо­нерові від цього нічого не буде!

– А мені подобаються дяді-міліціонери, – замріяно мовила Ганка. – Коли я виросту, то котрийсь із них мене обов’язково заарештує або візьме заміж…

При слові «заміж» Катруська покинула годувати ведмедика і приєдналася до гурту:

– У кожного міліціонера є своя міліціонерка. Це така тьотя, яка за ним доглядає. Вона слідкує, щоб міліціонер приносив додому зарплат­ню, не забував прати і прасувати брюки, а, головне, щоб у нього народ­жувалися діти – такі собі малесенькі прикольні міліціонерчики…

– Хочу бути міліціонером, бо в нього є пістолет і дубинка, – повідомив Олексій. – Я щодня їздитиму вночі на машині й голосно вмикатиму сирену, щоб завжди всі знали: міліція не спить!


Золота рибка

 Замість звичайних джинсів і светра Нюта прийшла в садок у новій золотавій сукні.

– У тебе просто казковий вигляд! – вигукнув зачарований Дмитрик. – Це вбрання так пасує до твого волосся. Тепер ти не Нюта, а золота рибка. І в тебе, як і в неї, дуже класний хвіст, – додав залицяльник, хапаючи дівчинку за волосся, за що тут же отримав здачі.

– Та рибки ж не б’ються й не дряпаються! – образився хлопчик.

– Золоті рибки живуть у Чорному морі і в акваріумі, – надав довідку Вова. – Вони вміють кивати хвостами і крутяться, як тьоті, перед дзеркалом. Вони серед усіх рибів – супермодельки!

– Золота рибка дуже розумна. Вона все розуміє, просто голос­но сказати нічого не може, бо їй водичка заважає, – доповнила Ганка.

– У золотої рибки потрібно швиденько щось попросити, поки її кішка не з’їла, – порадив Олексійко.

– Мама читала мені казку про золоту рибку, – розвинула тему Катруська. – Там одна нерозумна бабуся командувала дідусем. А дідусь бігав на побачення до рибки, тому що рибка робила так, аби всім було добре. Та бабуся виявилася дуже зажерливою і стала вимагати у рибки за дідуся купу грошей. Тоді рибка образилася і втекла…

– Я попросила б у золотої рибки братика або сестричку, – відкрила секрет Нюта. – А то тато з мамою лінуються…

 

Чайник

 Діти спостерігали, як Галина Іванівна розливає по чашках чай.

– А знаєте, чайник дуже схожий на слоника, – промовила Нюта. – Такий же незграбний і товстий. У нього навіть хобот є!

– У чайнику можна готувати водичку, щоб вона була смачненькою. Для цього потрібно поставити чайник на плиту і смажити, поки він не задимить. А потім змішати його з цукром та чаєм. І потихеньку ковтати, – відкрив кулінарний секрет Володя.

– Якщо до когось вночі причепиться хуліган, то його треба вдарити чайником, – вчила основам самооборони Ганка.

– Чайник варто начепити на голову і всіх лякати… – поділився досвідом Олексій.

– З чайника можна наливати самогон, щоб ніхто не бачив, що саме люди п’ють, – дала корисну пораду Катруська.

– Якщо хлопчик не знає, як потрібно поводитися з дівчатками, то він – чайник! – застеріг пацанів Дмитро.

 

Бібліотека

 – Я вчора тинявся у найцікавішому місці, – повідомив Олексійко. – Ох і нудно ж там!

– Як це? – здивувався Вова. – Хіба найцікавіше у світі місце – не бібліотека? Невже я тебе не переконав?

– Ну, переконав… Але, мабуть, то було давно і неправда. Побував я оце в бібліотеці. І що там класного? Всюди книжки, книжки… Співати і верещати забороняють. Тож, доки тато читав свій журнал, я заснув і мало зі стільця не гепнувся. Відвідувати бібліотеку небезпечно для життя!

– Та ні, в бібліотеці добре, – стояв на своєму Володя. – Там ночують книжки. Їх так багато, що маленька дитинка може навіть між ними заблукати і жити там, доки її хтось не прочитає…

– Коли книжки стають старенькими, вони теж хворіють, – розповіла Катруська, – втрачають сторіночки і не дуже добре пахнуть. Тому їх треба лікувати: клеїти клеєм та бризкати парфумами!

– Коли я виросту, одружуся з тітонькою, котра працює в бібліо­теці, – вирішив Дмитрик. – Вона дуже лагідна й розумна, як прем’єр-міністр!

– Я люблю, коли мама перед сном читає мені різні детективи та книги жахів: «Червону шапочку», «Колобка» і «Царівну-жабу», – зізналася Ганка.

– Якщо хтось все-таки навчиться читати, – подала голос Нюта, – треба брати в бібліотеці найбільшу і найгрубшу книжку. А то причепиться маніяк, а його нічим буде по голові тріснути!

 

Собака

 Ганка прийшла в садочок вся у синцях, подряпинах, ще й із пластиром на носі.

– На тебе що – хулігани напали? – непокоївся Дмитро. – Треба було мене покликати. Я б їм всипав!

– Та ні, то я експеримент проводила: подряпала вдома котика і покусала собачку.

– А ти сама чому така обдерта? – поцікавилася Нюта.

– Так потім вони об’єдналися і надавали мені здачі. А ще кажуть, що коти з собаками не дружать!

– Будь-якого собаку можна навчити дружити з кішкою, – заперечив Володя. – Хлопчики і дівчатка – теж різні істоти, але якось же ми з вами знаходимо спільну мову!

– Кожній дівчинці слід мати песика, бо, на відміну від хлопчика, собака завжди буде вас охороняти і любити… – зітхнула Катруська.

– Коли я піду до школи, – поділився планами Олексійко, – то носитиму з собою за пазухою малесенького собачку й тихесенько вигулюватиму його на уроках, щоб вчительці нудно не було…

– У мого собаки – великі розумні очі, симпатичні вушка, привабливий носик і стрункі, довгі красиві ноги, – захоплено розказував Дмитрусь. – Просто супермодель! Ну, натуральна Алла Пугачова!

 – Якщо ваш песик ловить мишей і лазить по деревах, значить, або це – не песик, або у вас – глюки… – пожартувала Нюта.

 

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Більше веселих міні-історій з книги для сімейного читання "Потягуськи" Сергія Дзюби та Ірини Кулаковської – у паперовій версії. Замовляйте і читайте!

 

 

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (13.07.2012)
Переглядів: 1694 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]