Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Фрагменти історичної повісті Миколи Мартинюка "Під мурами твердині"

 


 

 

 

Мартинюк Микола. Під мурами твердині : історична повість : [для серед. і ст. шк. віку] [текст] / М. І. Мартинюк ; худож. А. П. Гупало. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 128 с.

 

 

 

Дипломант
Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс,
пісенної лірики
та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» 2012 року
в номінації «Твори для дітей»

 

 

 

 

Блажєни хранящіи суд и творящіи правду во всякоє врємя.

                 Псаломъ, 105

 

У сій келії пахло не так, як в інших та й по всьому монастирю. Набагато менше оддавало горілими свічами, ладаном і миром, зате од благоухання струганого дерева, сушених трав і фарби довго крутило в носі.

Дивовижно, але тут зовсім не було похмуро. Навпаки, райдужне й сліпучо-біле світло упереміш, здавалося, сочилося навіть із глухих кутків і безліччю яскравих блищиків переливалося на склі, в незчисленних посудинах з виварами, жижею, водою, а то й у найменших краплях опару на павутинні. Тόму, хто поринав в сю загадкову душевну обстановку, прямо з порога ставало дуже затишно і тепло.

У сій келії жив маляр. Вона була дещо просторішою, ніж ті, в яких мешкали прості монахи, але надто вже захаращеною богомазним причандаллям. Попід стінами стояли тесані з цільних кусків деревини основи для ікон. Зліва при вході на приладнаних до стін дошках чекав свого часу різний робочий реманент: сокири, тесла, шила, швайки, ножі, ковані скоби та стрижні, тиблі[1] для кріплення та всілякий інший дріб’язок. Унизу під ними на широкій лаві поскладані один на одного сувої грубого полотна під хоругви. Праворуч од дверей, в кутку, тулилися докупи три здоровенні жбани, заповнені до самого пруга землею. Трохи осторонь, під вікном прилаштувався ще один жбан – з вапном. Скрізь: то тут, то там – на лавах, ослонах, на поставці та долівці – стояли великі горщечки із заготовленими до роботи фарбами.

На двох невеликих підпірках посеред келії стояли недокінчені ікони.

Господар саме доливав олії в кандилу[2], коли Данило переступив поріг келії.

– Боже, помагай! – привітався гість і окинув зором круг себе.

– Спаси, Господи!.. Дякую, – благоговійно вклонившись, монах поставив корець і ступив назустріч. – Що привело тебе, княже, сюди... до мене? – поцікавився.

– Та ж надаремне, має бути, в Зимне я б не їхав, – посміхнувся той.

– То слухаю.

– Хотів би я, щоб до зими... – відважуючи кожне слово, мовив князь, – ти справив ікону Миколая Чудотворця. То як, берешся?..

– Матиму за честь!

– Що ж, гаразд!.. Зроби тоді... – Данило підійшов до ікон, що сохнули на підпірках, щось подумки обмислив. – Зроби такі, як сі ось дві. Узяті вкупі. А злато на шати – скажи, коли, – пришлю.

 – Чого, мій ладо, посмутився? – почув позад себе лагідний голосок Ярослав і з несподіванки здригнувся. Перед ним, недоладно посміхаючись, стояла жона.

– Зле мені, родима. Ой як зле!.. – Стис долонями за плечі жону Ярослав і заглянув їй глибоко в вічі. – Не по мені на поводу ходити!.. Не по мені…

– Облиш. Який ще повід?

– Тугий… І невідворотний… – зітхнув князь, і погляд його налився кривавицею. – Песиголовець! – вилаявся.

– Що ти, Ярославе? Серце, розрай душу – скажи-бо, що трапилося.

– Дани-и-ло!..

– Данило?.. Що?

– О, як би я хотів зібрати рать… Щоб він… Він!.. Романів виплодок… Смерд іменитий – непам’ятливий і невдячний… Долу!.. Долу – коло ніг моїх – благав про пощаду!.. Оддав би все, аби лишень спізнати сю благодать…

Зіниці його враз кресонули шаленим вогнем, а відтак болем і гнівом.

– …Чи я не того самого коліна пагіль великих Рюрика і Мономаха, що й він?!. – провадив далі Ярослав – вже не уривчасто, як допіру, а якось складно, з притиском, натугою і ніби на одному віддиху. – Чи, може, забув?.. Забув уже небавом, хто незапам’ятних отрочих часів у Галичі од смути бояр осоружних його, ще неопереного й недорікуватого, рятував?.. І чи не батько мій, високославний Інгвар Ярославич, не лихого гнізда шестикрилець[3], стятий у герці підступною ворожою стрілою й упокоєний у самому серці градної твердині – святих пристінках божниці Іоанна Богослова[4], вишнім законом княжив тут? Тут – у Лучеську!..

Спересердя князь садонув кулаком привіконний мур і рвучко обернувся. Його примружені орлині очі, здавалося, ладні були пропекти наскрізь усякого, хто сієї миті просто наважився б стати їм на перепоні. Вкрай важко було пробувати попліч. Ще важче видавалося зв’язати доладно клапті пошматованих думок розгніваного князя:

– Хтось мав же град сей своїм раменом заступити!.. Іван, Мстислава син, преставився за рік зараз же по отцеві… Й смертельна небезпека… Загроза розбрату над Лучеськом нависла… І я вберіг його! Я!.. Не зайда, не чужак – кревняк його!.. Не хто-небудь, а саме я – небіж Мстислава Німого! Як той колись по-братськи прийняв од батька мого лучеський престол, так я по праву повинен був зробити те саме по смерті брата-стрияка. За що ж така немилість і зневага? Песиголовець!..

– Та що стривожило тебе? Яка немилість? Яка зневага? – вперше за весь час, який прожили вони заодно, княгиня відчула, що сього разу їй буде неабияк трудно розраяти мужа. Та все ж не відступала.

– Нині, повертаючись із ловів, я спобіг Данила. Той якраз із почтом на прощу прямував. До Жидичина… Хотів з ним побалакати, та на запросини мої заїхати до Лучеська – бодай для годиться – не зважив! Погордував.

– Ярославе!.. Не слухав би ти ярú своєї. Повір, намислив ти все і мучишся надарма. – Ярославна обвилася круг шиї лада, притислася до нього, мовби се не він, а вона скривджена, і поцілувала у пересохлі вуста. Прагнула розпалити в ладові сердечний вогонь, що здатен спопелити, хоч наскільки стане, все недобре, зле.

І Ярослав не встояв…

 Актаз[5], споряджений в дорогу, чекав посеред двору на припоні. Се був красивий білий кінь, якого в ті літа не мав більше ніхто. Два роки він носив хазяїна по світу білому і став для нього близькою, порідненою душею.

Актаза подарував Данилові тесть, Мстислав Удатний. Десь літа два тому вони мало не зійшлися рать на рать у смертельному двобої. Бояри так підстроїли. Коли ж розкрилася олжа, Мстислав ще довго не знаходив собі місця. Карався, що дав себе так легко ошукати, допоки не прийняв у Галичі Данила та сам не впевнився, що той зла на нього не таїть. Опісля сього, як подобає розважливому князеві-можновладцю, вибачився за скверну і вшанував його великими і щедрими дарами, серед яких Актаз – найліпший і найдорожчий…

– Гнуздайте коні! – звелів Данило гридені й, доки ті, хукаючи в задубілі долоні, незграбно брязкали вудилами, під’їхав до воза, що стояв неподалік. – Ікону добре окутали? – спитав устителя[6].

– Добре, княже!..

– Тоді рушаймо!..

 Ридма ридаючи, по запорошеному полю брела розхристана жінка. Вітер несамовито бив її в груди, заліплював снігом лице, кошлатив довгі коси. Слідом волочилася по землі опала з пліч хуста. Щокрок жінка спотикалася, закидала голову до неба і, захлинаючись слізьми, жмутами рвала на собі волосся. Пелена її юпчини юшила кров’ю, зоставляючи раз по раз на снігу багряні плями. Нещасну корчив тривкий нестерпний біль, вивертав нутро, виснажував сили, нудив. Та муки її сим не вичерпувалися. Зловтішний безсердечний дідуган-мороз ловив у свої льодові обійми, спрагло припадав устами до поки ще вируючого живодайним теплом тіла і, як упир, висотував поволі з нього життя, спиваючи при сьому неабияку насолоду. Одначе Бог їй смерті не давав…

 Жидичин гув, як спорожніла спорохнявіла, але живна борть.

 

Приїзду князя Данила не дивував ніхто в оселищі, та все, що того храмового дня тут відбулося, стало пригожою поживою не для одного запопадливого охотника до слихів, пересудів і пустопорожніх балачок.

Одні неабияк переймалися вранішньою пригодою з княжим дарунком, казали, що то украй недобрий знак і небавом треба чекати якогось лиха, мору або недороду. Де вже воспрянеш тут духом, коли, відомо, святий Миколай – оддавній заступник в дорозі, а тут он, бач, якою прикрістю мало не увінчався приїзд ясночолого Романовича на прощу.

Інші захоплювалися духовою простотою і велемудрістю іменитого гостя, його вмінням поводити себе в товаристві – між своїми, кревними, і сановитими зверхниками, з різношерстою боярською братією і преподобним духівництвом, із сивочолими, бувалими в бувальцях, воєводами, дружиною і навіть почтом, перед простолюдом і всім поспільством.

– Тверда хватка в нашого князя, хоч молодий літами! – рекли. – І любомудра такого ще пошукати. Он як до святих отців і пастви на кáзані мовив розважно й толково. Одразу знати вітцівську кров: кость од кості, плоть од плоті!..

Було ще розмов про те, що за такої обстави, як водиться, на богоміллі належало би бути і лучеському бабичу[7] – Ярославові Інгваревичу, причому не просто бути, а супроводити чинно й услужливо на кожному кроці; хто злорадо, хто нерозуміюче перешіптувалися про істу причину його одсутності, припускали, ніби між князями-свояками якою відьмою мічений чорний котяра пробіг, дехто запевняв, що то не що інше, як родове прокляття пече – скільки вже нема попусту обом, окілу, ближнім, скільки смертей і незгод перебуто-знесено всіма.

Словом, кожний, як умів і знав, сповнив нині свою назрілу й доконечну требу: князь – приїхавши зі щедрим даром на прощу, Чудотворцю, люд – хтозна-коли і де, ще за старих часів, забутим божкам, покровителям словоблуддя і славослів’я.

 

 Глупої пори, аж за полуніч, проти Великої середи Вислава раптом кинулася тривожно зі сну. Не знати чого, змучена, почувалася наче у пропасниці. Холодний піт тоненькими струминами стікав по всьому тілу, а саму її били дрібні ущипливі дрижаки і палила важка вогневиця.

Вже котру ніч поспіль молодицю домучували безщадні нав’язливі жахіття. Марилося казна-що, несосвітенна маячня, чого нещасниці було годі дотумкати, а за хвилю щораз по пробудженні й допевно пригадати. Проте щоніч одне й те саме. Цього вона була певна. Причому висилював не стільки сам сон, як той осад, що всякчас лишався по ньому.

Ось і нині…

Темним жахним пелехатим звіром накочувалися підсліпуваті нічниці. На груди, немилосердно спираючи подих, тисла гнітюча сліпа стума, і тільки десь угорі – у глибині сього в’язкого мороку – ніби завмер недвижимо ціпкий більмавий огник. Чи й, може, два, якось так – геть аж один на одному.

Чи то й направду так було, чи привиділося?..

Ураз щойно парке од гарячки тіло начисто висохнуло, натомість його обдали тоненькі шпичаки страху.

«Потерча-а-а…» – разом кольнуло під серцем і оддало гострим пронизливим болем стрімко у скроні. – «Потерчата!..»

Хто там плаче проти ночі?

В пугача діточі очі.

Лелечата непорочні –

Потерчата-поторочі.

Вітер квилить коло хати –

Кличе їх заколихати.

Просить прощі неспроста:

Киньте крижмо і хреста!

І хоч добре осмислювала, що то ніякі не душі померлих чад чи й навіть її мертворожденної кровинки, нагадуючи про себе, блищиками відсвічують у непроглядній темряві, а хіба й сам полохливий роздвоєний острахом огник кандили на божникові, невпокій не попускав – невидимим павуком стискав за горло, не давав дихати, видирав з грудей і без того неспокійне калáтало-серце. Мимовіль тіло само собою вгрузло в доволі-таки пругку ліжницю…

Де тут сумніватися: сі нічні видіння-марева зовсім невипадкові.

Десь краєм нутра вона відчувала, ба, навіть запевне знала: сьогодні – її середа, її спокута, сьогодні – час, як там, у Святому Писанні сказано, на прощення жони-грішниці. Та чи таке вже в неї скверне, неправедне життя зложилося? Безкінечні випроби, невпинні муки, постійні розкаяння, суцільна покута – ось її хрест одвічний, але за віщо? Чулася безпомічною перед понурим світом, проте жага до життя, наперекір усім незгодам, була набагато сильнішою за прикрощі й халепи, що їх оте життя раз по раз упереміш підсовувало на доста ще не вистояному дівочо-молодичому віку.

Так і вікувала покірливо-сумирно з важезним каменем на душі, німо й безперестанно виплакуючи в такі ночі свою гірку недолю. Се була її нічна таїна, а вранці, наче й нічого не бувало, ставала до роботи, як завше, жвава й весела. І лише ледве вловимі потемніння біля віч все ж видавали коли-не-коли той потайний неспокій.

 Твердий намір про похід на Чорториськ визрів у голові Данила вже давно. Ще одна потуга – і сей край нарешті стане єдиним, купним. Надії справдяться. Й воздасться. Усім. За ділами їхніми. Проте, він розумів, що то, бігме, початок – трудний, ущербний, але сутий. Та й як інак? Границі отчої держави, його законних маєтностей, земель благосних, які належали йому по праву, він знав не з надуманих розказів оглашенних чи чутих-перечутих байок пустобрехів. Він сповнить волю свого предка, чого би те йому не вартувало. Неодмінно. Великий Роман заповідав бути Волині неділимою. Не місце розбрату в його отчизні. Так було побільше чверті віку тому. Так буде й нині під його, Данила, началом – і все тут! Одступати од свого, хай там що, він не вмів, не смів і не бажав. Сей бо учин завідомо неминучий! От тільки спомогою союзників не завадило заручитися. То вже гірка невідворотна участь. Його ýділ. Ярі й одчайдушні, князі-піняни були гідним супротивником Данилові. І він те спочував і добре тямив. Але й миритися із зайдами на своїй землі далі не збирався.

Просити про послугу в ляхах не випадало – ятрили ще недавні обопільні рани й пригнічували неурядиці. Бити чолом перед половцями – одно, що й низько сісти, – не по його достоїнству. Непевно склалися споборні зносини і з уграми. А паче й ні на кого покластися. Зарадити тут міг хіба тільки свій, близький. Але хто? Вже радше з кимось із недругів лютих дійти згоди, аніж тебе почують і дослухаються кревні чи однородці.

Се Данилові було зрозуміло як білий день, а тому пекло душу вкрай несамовито. Одначе розмисли розмислами, а недогоду конче передýжати. Причому – нагально. Часу на сумніви й вагання не лишалося анітрохи. Зважливість, бистрота і розважність – ось його зброя нині і перевага.

Тож незадовго після прощі в Жидичині послав він тисяцького Дем’яна в Торчеськ[8] до свого тестя Мстислава Удатного на перемовини, хоча довіри до нього вже не йняв оддавна. А його простацьке, позірно-дружнє обходження з половцями навіть смішило. І все ж він-бо, мабуть, єдиний, з ким випадало зараз виступати опліч супроти Ростиславичів. Якщо згодиться, звичайно.

Данило настільки явно прочував се невпокійне гниле слебезування[9], наче сам ото, а не його вірний посланник, стояв перед тестем. Мовбито ніхто більше, тільки він щойно, хвилю назад, з ним говорив. Правдивіш – слухав. Стояв, зорів і слухав:

Сину! Завинив я перед тобою, не давши тобі Галича, а давши іноплеміннику. Безусому потомкові Арпада[10]. Повір, се стало не з лихого умислу. Ти знаєш, я… Я так повівся, затим, що, осліплений ярόю, олжі не зміг розгледіти упору. Я так вчинив, ти, зело уповаю, освічений… за радою твойого ненависника – боярина Судислава. Навісного обманника. Обманув бо він мене. Якщо Бог захоче, ми підемо оба на них. Так і закажем королевичу Андрію: не бути Галичу угровським. Вовíк!.. Сíлькось[11], що ми породичалися з ним допіру… Ти так само для мене не чужий[12]. Я посаджу на коней половців, а ти підеш зі своїми. Коли Бог дасть його нам обом, – ти візьми Галич, а я Пониззя[13]. Хай Бог тобі поможе! – І ніби між іншим: – А про Чорториськ ти прав єси!..

Де вже... За Галич – се осине кубло, вічно роз’ярене й вічно роз’ятрене – ще мова дочасна. Ще не окріпли ні він, ні дружина гаразд силою, щоб стати ураз проти угрів на прю. Рано ще братись за обладунки і знáряди бранні – руків’я мечів і дéржална списів. Рано збирати залогу і коней на виправу – виступ правий і багатонадійний, мостити вози пожитками і припасами в неблизьку дорогу. Чи думав він коли перш, що облудна крутійка доля коли-не-коли намислить звести отак віч-на-віч його, вже доволі опереного й досить зугарного в ратній і чужинецькій справах, а надто – в ухильних межикняжих зносинах державця Данила, і дядька Андрія. Саме так, по-свояцьки просто, – дядька Андрія, короля угрів, котрий колись давно прийняв його, недолітка, яко милого сина свойого і порятував у втіках од незичливих і завше ненаситних бояр галицьких. Дядька Андрія, котрий тоді якийсь час був йому і за могучого заступника, і за чулого батька, і за суворого навчителя, і за справедливого порадника й розсудника в багатьох починах і ділах. Дядька Андрія, котрий, скориставшись зі смерті великого Романа Мстиславича, зухвало запрагнув перейняти його славу і прийняв титул короля Галіції і Володимирії, а потім посадив замість себе на стіл у Галичі попервах малолітнього Коломана, а тоді й другого свого пасинка – королевича Андрія. Не без участі тепер уже свата – удатного простодуха Мстислава…

Притому випадково зійшла на гадку ще одна розмова – важка, прискорбна. Побільше двох літ навспак. При смертному одрі Мстислава Ярославича, нарéченого колись за неговірку й понуру вдачу Німим. Князя Мстислава. Їхнього з Васильком стриєчного дядька.

– Даниле!.. Чуєш? Де ти? Де ж бо?.. Іване, полиши нас, ладо, трохи… Сам на сам…

Коли той вийшов, запала довга, обтяжна, майже мертва мовчанка.

Безсиле, худе, з огрубілою, подекуди дрібно порепаною, шорсткою, здавалося, напнутою поверх на самí голі в’язи шкірою, пересохле зсередини й іззовні горло уперто відмовлялося покорятися господарю. Запалу грузну і зловіщу тишу за мить порушило глухе глибоке, ледь чутне, клекотання, в якому годі було дослухáти здоровий глузд. Його змінило здушливе харчання, урешті крізь важкі потуги на волю протислися уривчасті, на самому придиху, слова вже зримо конаючого Мстислава:

– …Не так я волив бачити свої остатні дні, Даниле… Їй-право, не так… Переходить, зводиться моє плем’я. Під корінь убуває… Куди певніше, як Бог дає розріст… У чадах… Досадно, а й тут проруха… З Івана-княжича мало ради. Ще й кволий зі сповитку. І тілом. І духом… Сам видиш: що моєї години, що його – недовго єси. Так на роду, ачей, начертано. Тож припоручаю вотчину у Лучеську і Чорториську тобі, єдиному. А при ті’ нехай правує він. Упорається – інόсь княжить, скільки днів і живота його. Нужду спізнає – порáй що, підкажи. Чи й треба – пособи і заступи. Нездатен буде – займай усе до рук своїх. Ти їден підхожий славно на удíл сей. Прочого достойника й не вишукати… Василькові хай буде Пересопниця. Така, а така моя воля при сконі…

І вже майже на прикінцевому видиху: – Правуй, Даниле! З тобою Бог і праотці!.. наші… у засвітах… – й ослаб. Затим ще видав кілька хрипів з німого, ба – таки німого, безпомічного горла і звільна затих…

 Данило стояв над кінським трупом похнюплений. Очі його блищали. Огниця опікала чоло. У грудях млоїло.

Неподалік валявся кинутий байдужою рукою шолом.

Ураз повітря розсік різкий гуркіт. Здавалося, що то обрушуються стіни городища, і важкі колоди, падаючи одна на одну, видають хрипкий стогін… Гур-р-р… Гур-р-р… Гур-р-р…

Данило і не ворухнувся.

А гуркіт повторився знов: гур-р-р… Се громовиця застерігала, що насувається гроза.

Небо заволокло. Зірвався вітрюган. Його пориви куйовдили скорбнику волосся.

Жалісно зітхнувши, Данило сів навпочіпки і сторожко погладив охололе тіло коня десницею. Так само обережно провів перстами по хребту.

– Ось і сходив ти свій шлях, Актазе…

Вітер подужчав. Упали перші краплі дощу.

– Сходив… – Данило зціпив зуби, висмикнув з рани стрілу і розтрощив її навпіл.

А дощ ряснів і ряснів, поливаючи без перебору геть усе. Лив за комір, на спину, на непокриту голову. Дрібними струмками стікав по обличчю, пишними вусами перетікав на врунисті пасма бороди, з неї скапував донизу, на землю, оббризкуючи кольчугу, гачі, чоботи. Світло-червоне корзно на раменах князя намокло і потемніло.

– Прощавай, мій вірний друже! – гірко видихнув Данило і немов скам’янів.

Він скорбів. Скорбів мовчки. Самим серцем. І густий дощ ховав його скупі чоловічі сльози од стороннього ока.


[1] Тúбель – дерев’яний цвях, кілочок.
 

[2] Кандúла – лампада.

[3] Не лихόго гніздá шестикрúлець – характеристика Інгваря Ярославича автором «Слова о полку Ігоревім».

[4] Інгвар Ярославич був убитий стрілою в череп. Його поховання донедавна було відкрите для огляду в розкопках церкви Івана Богослова на території Луцького замку.

[5] Актáз – зафіксована в літописові під 1225 роком кличка коня: ак – білий (тюрк.); таз – чаша, таз (також анат.).

[6] Устúтель – візник.

 

 

[7] Бáбич – удільний князь.

 

[8] Тόрчеськ – місто-фортеця, центр удільного князівства на Пороссі (межиріччі Росі і Стугни), де сиділи ставленики Києва і дбали про оборону південноруського кордону.

[9] Слебезувáння – безладна запобіглива та підлеслива мова.

[10] Арпáди – названа на честь засновника династія угорських князів (889–1001), потім королів (1001–1301), до якої належали король Андрій (Андраш) ІІ, королевичі Коломан та Андрій Андрійович.

[11] Сíлькось – байдуже.

[12] Мстислав Удатний був одночасно тестем князя Данила (по Анні – з 1218 року) й угорського королевича Андрія (по Марії – з 1227 року).

[13] Понúззя – історична назва території між Південним Бугом і Дністром, яка в XIІI ст. належала до Волинсько-Галицького князівства.

 

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Повний текст історичної повісті Миколи Мартинюка "Під мурами твердині" замовляйте і читайте у паперовій версії.

 

 

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (08.12.2012)
Переглядів: 747 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 1
1  
Добре. Усе зроблено добре!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]