Головна » Статті » Автограф-сесія » Автограф-сесія

Інтерв'ю з доктором філології, автором книги "РЕвізії пам'яті" Ярославом Поліщуком
20.02.2011

Віктор Вербич



«Або повернемо собі притомність пам’яті, або себе загубимо»
  
http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/883/    

Ярослава Поліщука знають і в Україні, й у Польщі як одного з найавторитетніших фахівців у царині сучасного літературознавства. Мешкаючи в одному місті разом із нобеліанткою Віславою Шимборською, він навчає в університеті, який закінчив геніальний Миколай Копернік. Професорові студенти-поляки настільки переймаються
україністикою, що вчать української мови молодих одеситів. Він знає, що майбутнє української літератури – за Марією Матіос, Володимиром Лисом, Оксаною Забужко…

Про це та багато іншого сьогодні Ярослав Поліщук, доктор філології, професор Ягеллонського університету й завідувач кафедри літературознавства та журналістики Національного університету «Острозька академія», розповідає «Волинській правді».

 Краків: Котермак – Бандера – Лепкий…

 – Коли дозволите, почнемо з тривіального запитання. Як Вам, пане Ярославе, українцеві, вченому-літературознавцю, ведеться в Кракові? Зокрема – у Ягелонському університеті?

 – Навряд чи це тривіальне запитання. Його можна «розбити» на низку інших запитань. Боюся вас утомити… Пригадую, колись мені довелося для українських студентів, які приїздять до Кракова, прочитати лекцію про видатних українців, долі яких пов’язані з цим містом. Тоді мені не вистачило півтори години – відведених двох академічних годин

– Мусили вести мову, починаючи від постаті Котермака?

 – Тому що він там учив Коперніка, знаного в усьому світі. А потім, коли Юрій Котермак повернувся з Італії, він продовжив свою працю в Кракові. Там і похований (правда, не відомо, у якому місці). У бібліотеці збереглися навіть листи, які писав Котермак.

– А зі постатей, які причетні до творення новітньої історії, – й Степан Бандера. Він, як стверджує напис на меморіальній дошці при вході до греко-католицького храму, у Кракові вінчався.

 – Бандера тут вінчався. А ОУН(м) упродовж 1939 – 1941 року мала тут дуже потужний осідок. Саме звідси пішли і Теліга, й Ольжич, і Самчук на Волинь, а далі – до Києва. Вони там активно діяли. Професор В. Кубійович у часі Другої світової війни заснував потужну українську організацію, видавав газету до 1944 року. Тут працювало українське видавництво. У ньому побачила світ ціла серія забороненої української літератури, про яку тоді фактично не знала Радянська Україна. І, зрозуміло, золота сторінка українського Кракова - це діяльність Богдана Лепкого. Вона «тягне» на цілу епоху! Приїхав до Кракова на початку двадцятого століття, а працював в університеті до своєї смерті. Власне там зробив кар’єру. Починав зі скромного лектора русинської мови (така термінологія тоді, за Австро-Угорщини, використовувалася). А закінчував уже як професор, заслужений автор підручника з історії української літератури, який було видано польською мовою завдяки його старанням.

– Згадуючи знакові вже історичні постаті, водночас, напевне, спостерігаємо, що й нині у Кракова – вагома місія. Представники українства у Ягеллонському університеті навчаються і викладають, поляки пізнають український світ. Очевидно, не випадково, що саме в цьому місті працював майбутній Папа Римський Іван Павло Другий, про якого герой з недавно виданого роману Ліни Костенко констатує: у мене є народ, і цей народ освятив такий святий чоловік.

 – Часи змінюються. Теперішнє покоління вже інакше мислить, відчуває світ. Хоча, як на мене, набутки минулого дуже істотні, відчутні сьогодні. Та традиція, починаючи від Юрія Котермака і Павла Русина та закінчуючи професорами Лепким і Зілинським, які стали знаменитими, розвивається сьогодні. Адже нині Краків дає дуже цікаву пропозицію для українських студентів. Маю на увазі й університет, і кілька академій (зокрема – теологічна імені Яна Павла ІІ, де сильна філософська школа, академія мистецтв, де теж свого часу, на початку ХХ століття, вивчилася ціла плеяда наших художників). Ці інтелектуальні пропозиції відкриті для нашої молоді. Я сам був приємно заскочений під час Помаранчевої революції, як нас багато виявилося, коли почали організовувати спільні акції. Тут наша молодь, не пориваючи зі своїм краєм, все-таки інтегрується в Європу. Краків – один з центрів, який має бути для нас як центр інтеграції нашої культури (сучасної, актуальної) в європейську. З кожним роком це все помітніше. 2000-го Краків було визнано столицею європейської культури. І від того часу ціла низка європейських організацій, що існують у цьому місті, функціонують і залучають Україну до співпраці.

 – У краківському контексті не можемо оминути й царини літературознавства, художнього слова. Зрештою, звідси ж – два нобелівські лауреати: Чеслав Мілош і Віслава Шимборська. Можливо з пані Віславою доводилося зустрічатися?

 – Можу сказати, що з творчістю цих велетнів сучасного письменства постійно маю справи. Особисто спілкуватися не довелося, пані Шимборська дуже старанно оберігає своє приватне життя. Однак слухав її виступ, бував у Спілці польських письменників, де є її персональний столик, куди складають пошту для нобелівської лавреатки. Так само доводилося консультувати перекладачів Шимборської й Мілоша українською мовою. До речі, нинішній рік у світі офіційно оголошено роком Мілоша, оскільки виповнюється 100 літ від дня народження письменника. Недавно написав відгук про його пізню есеїстику, готую для одного з українських журналів. Ювілейні заходи планує Польський інститут в Україні, працівники якого вже зверталися до мене. Своїми ідеями Мілош навдивовижу близький нам, українцям, котрі щойно тепер виходять з тоталітарного кошмару.

 А назагал літературне життя Кракова нині дуже активне й динамічне. Недаремно ж це місто називають культурною столицею Польщі. Скажімо, є такий доволі цікавий і перспективний проект – видання нового журналу. Цей літературний часопис має назву «Радар» і виходить трьома мовами. Заснований кілька місяців тому при фундації культурних ініціатив «Вілла Деція» («Willa Decjusza»). Одна з програм цієї фундації – організація міжнародних зустрічей письменників. Тут уже побувало чимало українських літераторів, зокрема молодих. Щоб не обмежуватися лише гостьовою участю, почали видавати «Радар». Він існує в двох версіях – і в паперовій, і в інтернетній. Причому тексти учасників цієї програми водночас представляються кількома мовами. Робляться фахові переклади. Скажімо, українського поета – польською та німецькою. Це один із тих прикладів, яких нам дуже бракує, коли українська література починає виходити у світ, не маючи, на жаль, державної підтримки, не маючи серйозного патронування з боку нашої влади.

 Від постмодернової гри – до традиційного літературного канону: Матіос, Лис, Забужко

– Іноді здається: те, що робить нині Краків, Польща загалом – ознака не тільки прагматики, а вдячності. Адже ж, коли піднімаєшся сходами до Вавеля, бачиш меморіальні написи з вказівкою міст, окремих прізвищ, що і до відбудови цієї твердині, символу Польщі докладися українці загалом й волиняни зокрема. Складається враження, що ніби зараз цей моральний борг, якщо можна так сказати, віддається. Ви із Кракова, напевне, ще виразніше бачите українські найболісніші проблеми. Зважаючи на назадницькі тенденції, на антиукраїнську стратегію, яка втілюється в України, не виникає у Вас враження приреченості, «глухого кута»?

 – Відчуття безвиході немає. Хоча треба визнати, що цей перехідний період двадцятилітньої незалежності не був найкращим для культури української загалом і літератури зокрема. Це певний «перелом», коли змінювалися стандарти, ранжири, змінювалися світогляди, бачення себе у світі і себе самих у власному дзеркалі. Українська література перейшла через дуже серйозні випробування у всіх сенсах. На сьогодні є симптом позитивний того, що вона виходить із такого стану важкої хвороби, яку перенесла в цей важкий перехідний період. І з огляду не тільки на внутрішні, літературні проблеми (бо вони теж існували й існують: чинники поколінь, світоглядів, зокрема й проблема «совка», який дуже міцно сидить у нас усіх), але й проблеми зовнішнього характеру. Маю на увазі переорієнтацію суспільства, створення нової моделі, скерованої на лібералізм, демократію, ринок. Це те, чого двадцять років тому ще не було. І це те, що нелегко приживалося та приживається в інших країнах. Так що вимагати від літератури, щоби вона в такий короткий термін подолала колосальну дистанцію, нелогічно. Але треба сказати, що українська література долає її загалом успішно. Зроблено багато, аби вийти з того казенного соцреалістичного стилю, який ще панував у нас у вісімдесятих роках й дуже обмежував літературу. Як і мову нашу, бо стандартизував її певною мірою, зводив до шаблону. Сьогодні українська література значно багатша. Можна говорити про окремі течії, про окремі явища. Плюс, як на мене, позитивним симптомом є те, що на сьогодні відчувається поворот від постмодернізму, про який багато сперечаються (у тому числі – й наскільки він оригінальний, наскільки українське явище, а наскільки запозичене), до вироблення власної літературної моделі, яку ще, мабуть, важко окреслити однозначно. Але відчувається, що вона вже на часі, стукає в двері. Я показав би це на прикладі переходу від постмодерної гри, яка була найбільш характерна у цей перехідний період для літератури середнього і молодшого покоління, до традиційного літературного канону, до схеми персонаж – фабула – сюжет, тобто до того, що традиційно мало в літературі вартість і на чому вся світова література (як і наша класична) стоїть

– Можете проілюструвати конкретними іменами?

 – Безумовно. Ми на сьогодні маємо такі твори, у яких автори, не пориваючи з минулою традицією, пробують вибудовувати щось нове. Тобто, беруть в основу ту таки фабулу (як у Марії Матіос, скажімо), але збагачують її психологізмом і сучасними спостереженнями, намагаються оживити певні ознаки сучасного думання, сучасної ментальності, наших актуальних переживань, вписуючи їх у модель, оперту на історії й пам’яті. Це дуже важливо. Саме так чинить волинський автор (чудовий письменник!) Володимир Лис. Особливо яскраво це проявляється в його останніх романах.

– Передовсім у «Столітті Якова»?

 – І в «Столітті Якова», й у «Графині»…Певною мірою, у цьому ж напрямі працює волинянка за народженя Оксана Забужко.

– Маєте на увазі «Музей покинутих секретів»?

 – Передовсім – саме цей її роман, де сучасний план органічно транспонується на пласт історичної пам`яті.

«Ми – частина великої європейської культури»

– Ярославе Олексійовичу, Ви – теж репрезентуєте у своєму слові, у своїх діяннях Велику Волинь. Непевне, є закономірність, що саме в Луцьку – у видавництві «Твердиня» – побачить світ і така Ваша книга, як «РЕвізія пам’яті».

 – Ідея в тому, щоби не тільки зібрати все разом – видати зібране з моїх критичних відгуків, які публікувалися або ще не опубліковані. Я керувався принципом тематичного відбору. Адже одна з ключових проблем, що постала сьогодні перед нашої літературою, - це проблема пам’яті. Як і перед культурою взагалі. Або повернемо собі притомність пам’яті, або себе загубимо, станемо тінню інших культур. Саме на проблемі пам’яті я концентрую увагу, аналізуючи сучасну літературу. Передовсім – на прикладі хай окремих, та найбільш відомих творів. Хоча тут ідеться не стільки про авторів, скільки про актуальність самої проблематики.

– Працюючи і в Кракові, і в Острозі, маєте сприятливе духовне середовище, вдячних студентів? Чи доводиться залишатися в самотині…

 – Ні, про повну самотність не доводиться говорити. Звичайно ж, є певне середовище. Хоча, знаєте, творчій людині завжди його замало. І коли йдеться про якість речей, які пишуться, то це робиться в самотині. На це потрібна певна концентрація сил та уваги. Коли пишу, намагаюся обмежити контакти, ширше публічне життя. Однак виконую свої дидактичні обов’язки, приходячи до студентів: рецензую їхні роботи, консультую і таке інше. А щодо середовища, то, як на мене, підтримую живе зацікавлення польської молоді Україною, її культурою. Дораджую своїм студентам цікаві контакти й адреси в Україні. Вони тими слідами йдуть, їдуть. Нерідко потрапляють у парадоксальні історії, буває, що своїм прикладом виховують нас, українців. Зокрема – коли приїздять до Одеси, де говорять і співають українською мовою. Або в Криму, де не вірять, що вони поляки, кажуть: та ви ж українці, які приїхали, мабуть, із Канади. Чи в Чернівцях, де запитували: «Вы что, с деревни приехали?» На що студенти ствердно відповіли: «З «дєрєвні». З Кракова». Взагалі, велика справа зближення культур починається з малого зацікавлення, з приватної симпатії, з почуття спорідненості душ… Тішуся, що причетний до цього процесу.

– Повчальні і, зрештою, невеселі парадокси українських реалій, де втілюється в життя масштабна антиукраїнськастратегія. У багатьох сильних особистостей зважаючи на цей «каток», на «Великий бал Сатани» (Ліна Костенко), опускаються руки. Що Вам дає силу працювати на ниві української духовності (література ж передовсім її репрезентант), оптимістичну надію?

 – Образно кажучи, час від часу нам треба дивитися на себе в дзеркала. Одне з них – це дзеркало часу, нашої історії. Інше – це дзеркало простору, географічне. Досить виїхати за той же кордон, як опиняєшся в трохи інших реаліях. З цієї позиції можна уявити, як буде виглядати наша Україна за якихось 20 чи 30 років. Адже ж ніхто унікального якогось шансу не вигадав. Тим паче, ми компактно тут, у Центрально-Східній Європі, мешкаємо й розвиваємося приблизно тим же шляхом, що й інші народи. І коли ми згадували про той же Вавель, де є цеглинка у пам`ять кожного жертводавця (на місці королівської резиденції свого часу була повна руїна, тут, у замку, австрійці зробили стайню), то маємо усвідомити: поляки двадцять, точніше – майже тридцять, років старанно відроджували, відновлювали цю національну святиню, об’єднуючи тим самим цілу націю й країну. І тепер Вавель уже ні в кого не викликає здивування. Тільки в спеціальній залі туристи можуть довідатися про історію відновлення. Мені приблизно так уявляється й історія відновлення, відродження нашої України. Сьогодні вона ще в руїні. Але вже видно камінчики, які закладаються у відбудову.

– І це роблять передовсім молоді.

 – Безумовно. Надію треба покладати на молодь. Вона – активна, креативна й відкрита до контакту. Це дуже важливі ознаки для того, щоб входити в широкий європейський простір. А до інтелектуалів (і до інших, але до себе передовсім) маю велику претензію за те, що ми ще не зробили і нам треба дуже багато зробити, аби довести і собі, й іншим: ми – частина великої європейської культури, ми багато вклали в загальноєвропейський культурний проект. І тоді в нас не буде виникати питання, що роздирає суспільство вже двадцять років: куди йдемо – чи в Азію, чи в Європу. Елементарний аналіз нашого минулого, наших здобутків засвідчить, хто ми і які ми, де нам буде комфортно, коли виберемо або проєвропейський, або проросійський напрямок.

Довідка «ВП»

 Ярослав Поліщук народився 5 грудня 1960 року в селі Самостріли, що на Рівненщині. Українську філологію студіював у Рівненському педагогічному інституті. Закінчив аспірантуру при Київському національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова (1987 – 1990), де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». 2000 року в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України захистив докторську дисертацію «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Вчене звання професора отримав 2001 року. Працює професором на кафедрі україністики Ягеллонеського університету (Краків, Польща) та викладає в Національному університеті «Острозька академія», де очолює кафедру літературознавства та журналістики.

 Автор книг «Шевченко і Рівненщина» (1987, 1988), «Література рідного краю» (1993), «Рівне: мандрівка крізь віки» (1998, 2009), «Міфологічний горизонт українського модернізму» (1998, 2002), «Мости і мілини» (2004), «Література як геокультурний проект» (2008), «Пейзажі людини» (2008), «Із дискурсів і дискусій» (2008). Готується до друку (Луцьк, ПВД «Твердиня») книга літературної критики «РЕвізії пам’яті». Побачили світ понад 400 його друкованих наукових і науково-популярних публікацій.Упорядкував та науково відредагував ряд збірників, у числі яких – і «Волинські дороги Уласа Самчука», «Леся Українка і національна ідея». За редакцією професора Я.Поліщука видано одинадцять томів наукового збірника «Актуальні проблеми сучасної філології».

 Серед відзнак – Міжнародна премія УФК імені Володимира Винниченка (2003) та Всеукраїнська премія імені Івана Огієнка (2005).


Категорія: Автограф-сесія | Додав: Dyrektor (13.06.2012)
Переглядів: 299 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]