Головна » Статті » Автограф-сесія » Автограф-сесія

Інтерв'ю з автором "Твердині", письменником, перекладачем Юрієм Завгороднім
20.05.2011

Віктор Вербич



НІКОЛИ НЕ ВТРАЧАТИ НАДІЇ

   
http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/928/

Юрій Завгородній – наш співвітчизник, чиє художнє слово вмістило в себе і сувору правду про минуле та сьогодення, й візію прийдешнього. Нещодавно він, побувавши на запрошення видавництва «Твердиня» в Луцьку, відповів і на запитання «Волинської правди».



«А ВИЗНАЧАЛЬНИМИ УРОКАМИ ДЛЯ МЕНЕ БУЛИ ВСІ КРУТІ ПОВОРОТИ ДОЛІ» – Юрію Степановичу, Ваша доля, якщо б її хтось намагався осягнути у художньому слові, навряд чи «вмістилася» б у найтовстелезніші томи. Дитинство уродженця Дикого степу пройшло на землях Великого Новгорода, а коли завершили навчання у Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті, знову ж пролягла дорога в іншомовні світи – до Латвії, до Республіки Комі. Які уроки долі Ви вважаєте визначальними?

 – «У кожного своя доля і свій шлях широкий...» І на життєвих шляхах, доріжках, стежинах чи й манівцях, як на моє переконання, в будь-якої людини не може бути вчинків без наслідків, як і «уроків долі». Я ніколи не нарікав на круті повороти в житті, хоча інколи й пручався від деяких і навіть дуже привабливих пропозицій щодо чергового зміни роботи чи місця проживання. Інколи вдавалося, як тоді, коли дружина категорично відмовилася переїздити до Москви на роботу в союзному міністерстві. Українців у ті часи масово витягали з рідного краю – своєрідна зачистка нашої території для переселенців з північніших земель. І примусові депортації, і заклики освоювати нові землі, їхати на великі заробітки (БАМ, Тюмень, Цілина тощо). Навіть якось гуманніше від голодоморів. Але в мене деякі переміни все-таки були вимушеними, подібними до шахового терміну «цуґ-цванґ». І коли вже на щиру правду, то були випадки жалю з приводу колись прийнятого рішення не так, як воно стало зрозумілим згодом. Хоча водночас розумів, що не можна вертати у вчора для зміни – історія, як і людська доля, не сприймає всерйоз міркування щодо того, як би воно відбулося, коли б тоді я пішов не ліворуч, а праворуч. Це лише в анекдоті можна помріяти «бути б мені сьогодні таким мудрим, як моя теща взавтра». А визначальними уроками для мене були всі круті повороти долі – кожен щось змінював у творчости, у товаришуванні, у родинних стосунках.

– Ваша доля невіддільна від слова. Стартувавши в літературу поетичною добіркою в дніпропетровській молодіжці ще 1959 року, після публікації у «Вітрилах-69», Ви впродовж більш, як двох десятиліть не мали можливості ні видати книги, ні надрукуватися в літературних журналах. Що зумовило таке вимушене мовчання? Покара за відчуття тодішніх реалій крізь призму болю, за мінорну налаштованість у період показушного оптимізму, непідробне чуття українства? Яким чином Вам вдавалося залишатися вірним собі, покликанню, таланту, дарованому Всевишнім?

 – Навіть приголублені комуняцькою владою, олавріячені та орденоносні «інженери людських душ» нині розповідають, що вони завжди були непримиренними дисидентами і, виливаючи на папір увесь свій праведний гнів, вони складали ті папери до шухляд. Бо знали й вірили, так вони кажуть сьогодні, що прийдуть інші часи. Що вже говорити мені про своє писання до шухляд? У «Вітрилах-69» був у моїй добірці один вірш, який починався словами – «ти смутний, що совість приблудилась...», але помилково (чи свідомо?) підверстаний до іншого без назви чи зірочок. Спочатку був грішив на нього, що перестали брати до друку мої вірші, але скоро дізнався, що моя самвидавівська книжечка (на тонкому циґарковому папері) була конфіскована разом з іншими книжками і паперами в канадійського, тоді ще комуніста, Івана Коляски на кордоні пильними радянськими прикордонниками. Псевдо на моїй збірочці було надто прозорим, як і тексти віршів. «З леза довіку не зійде іржа, якщо пісні у горло встромлять ножа...», або вірші з епіграфами з Маланюка, молодого Тичини про наших засланців, про Мазепу, про Голодомор 32-33 років, про пожежу в Національній бібліотеці у Києві 1964 року. Один вірш з тої збірочки про героїв Крут був надрукований 1989 року в «Літературній Україні». Вперше за радянського часу! Але після того випадку я терміново з родиною подався до Латвії, де працював на будівництві енергооб’єктів, а ще зайнявся перекладами з латиської поезії, дещо з того навіть вдавалося надрукувати в Україні в альманахах, журналах. А мої вірші зрідка друкувалися в ті роки в Латвії в перекладах на латиську, якось і на російську. Все-таки в Латвії і за того режиму було якось вільніше дихати.


 «МЕНЕ ТРИМАЄ ТІЛЬКИ ВІРА У ЦІЙ НЕРІВНІЙ БОРОТЬБІ»

– Зазвичай українці, потрапивши в інші регіони колишнього Радянського Союзу, ставали речниками російського великодержавного шовінізму. Як Вам вдалося не потрапити в цю пастку?

 – Не лише українці. Згадаймо судження Леніна-Ульянова про те, що ніхто так не пересолює щодо російського питання, як порусачені інородці. В російській «дєрєвушкє» серед учнів я був самотнім українцем, мав навіть вишиваночку, в якій на шкільних концертах під час державних свят читав українські віршики саме українською мовою. Пізніше, після реабілітації червоних латиських стрільців, майже повністю винищених за 1937-38 роки, я дізнався, що інший мій дід був серед них, але вижив дивом. Тож притулитися до іншого (панівного) етносу я ніяк не міг ні тоді, ні пізніше.

– Як Ви зуміли залишитися Українцем?

 – Завдяки вірі у те, що мої пращури, з якими ми ділимося кутею на Святвечір чи звертаємося у повсякденних молитвах, є нашими янголами-охоронцями. І вони не почують чи не зрозуміють звернень до них чужою мовою. Знову цитата з мого вірша: «Мене тримає тільки віра у цій нерівній боротьбі».

 – Поділіться секретом не просто вивчення інших мов (зокрема – і рідної української, й латиської, польської, румунської…), а глибинним пізнанням культур інших народів. До речі, скількома мовами Ви володієте?

 – А щодо інших мов, то таке... Вочевидь, що кожна людина від народження має до чогось більшу схильність. В мене – до мов. Шкодую іноді, що мало тим займався. Одна бабуся привчала мене змалку до німецької, потім мені захотілося пізнати іншу материнську мову – латиську. Згодом, коли почав їздити на різні літературні фестивалі, то вертався зі словниками. Але здебільшого вивчав мови у розмовах. Мова вимагає постійного спілкування. З деяких, яких не згадував роками, за залишилися лишень банальні побутові вирази, словосполучення. Останнім часом я буваю переважно у Польщі, Латвії, Болгарії, де стрічаюся й з білоруськими поетами. А щодо скількома мовами я володію? Важко відповісти, бо вміння поспілкуватися чи не загубитися самотинно в чужому місті, чи навряд можна віднести до «глибинного знання мови». Перекладав без допомоги і чужих підрядників з п’яти мов. З румунської,котрою майже не володію, перекладав історико-філософську поему Євангелія від Іоана Матвея», вірніше адекватно відтворював українською, сидячи поруч з автором – румунським поетом-академіком Думітріу Іоном. І я відчув тоді, що треба обмежити себе, бо для перекладу з якоїсь мови треба знати не лише її, а багато чого з історії, культури, навіть з побуту того народу.

 «ПІДКРЕСЛЮЮЧИ ТАКИМ ЧИНОМ НАШУ ОДВІЧНІСТЬ НА НАШІЙ ЗЕМЛІ»


– У візіях «Йду проти себе» Ви, витворивши фактично збірний образ сучасника, який платить самотністю за щастя бути з Творцем, зізнаєтеся: «В чомусь я є прототипом усіх моїх персонажів, як у цій книжці, так і в попередній – «Злам». Цей висновок стосується й інших книг прози, ліричних героїв поезії?

 – Частково так, особливо стосовно поетичних книжок. І щодо роману в новелах «Йду проти себе», і щодо чотирьох років моєї роботи серед ліквідаторів у романі-спогаді-сповіді про Чорнобильску трагедію «Задовгий день «Ч»». Але в іншій прозі… Не мабуть, а категорично ні. Бо в п`яти романах серіялу «Ошукані шукачі скарбів» такі ошуканці діють, крадуть, інколи стріляють, зраджують, тож голосно стверджую, що вони всі є цілком вигаданими персонажами. Примітки щодо вигадок я завжди використовую, щоб відкараскатися від претензій на спотвореність чийогось іміджу чи політичної «морди обличчя». Навіть із цією приміткою було трохи ображених на мої делікатні натяки в романі з новел «Злам».

– Ваші книги – глибинно-сповідальне осмислення сутності «я» у контексті українських реалій. Чи вірите Ви в свого читача, який зуміє вирватися з інтернетних нетрів, ідеологічної зацикленості, з полону чужомовної літературної попси і повернутися на український Берег, до Української Вічної Ріки, до самого себе, аби не зректися дороги, дарованої Творцем?

 – Це стосується не лише романів «Злам», «Йду проти себе» чи «Задовгого дня «Ч»». Пригодницький серіял із вкрапленням містики, криміналу й чогось такого розважального був замислений мною саме для того, щоб привабити до книги читача, не схильного до дидактики та повчань. Але в усіх цих романах я намагався заглиблюватися до нашої прадавньої чи зовсім недавньої історії, особливо до призабутих сторінок, художніми засобами висловити своє ставлення до сьогодення, до ганебної поведінки окремих представників з найвищих щаблів влади. Інколи й з гумором чи сарказмом. Ще одне – Ви помітили, що я у прозових творах, крім чорнобильського роману, не вживаю назв Київ чи Дніпро, а натомість – Вічне місто і Вічна ріка, підкреслюючи таким чином нашу одвічність на нашій землі. Навіть замість України пишу просто, що події відбуваються у країні, яка нещодавно відновила свою державність. Нагадую постійно! І всі розуміють, про що і про кого йдеться. Роман зі згаданого серіялу «Відлуння зі схрону» спочатку був надрукований у журналі «Сучасність», який мав широке коло читачів у діяспорі. До редакції надходили листи і гарчали телефонні слухавки із заокеанським акцентом з обурливими претензіями, чому надруковано роман, у якому онук упівця зраджує діда! І було ще багато інших зауважень до деяких дрібниць, що довелося написати продовження і видрукувати наступного в тому ж часописі.

 Ви правильно розставляєте акценти, але я не згодний з Вашим неґативним висловленням щодо Інтернету. Саме сьогодні, коли наша Держава не сприяє книговиданню, в Інтернеті з’явилися надзвичайно цікаві журнали і ґазети з абсолютно патріотичними засадами. А головне – вони надзвичайно фахові, а водночас і читабельні. Багато хто з відомих письменників створює свої персональні сайти, навіть на деяких є можливість поспілкуватися читачам з письменником. Я ніяк не розкручу свого, але маю свою присутність в інших з ласки їхніх власників.


 «…ЯКІ ГРІЮТЬ МОЮ ДУШУ»

 – Чи Ви нині погоджуєтеся з власною дефініцією: «Стає ще сумніше, бо чимраз більше переконуєшся в тім, що вже ніхто не зможе сказати нового слова… Зрада Господнім заповітам і моральним канонам предків, заздрість і підступність, навіть братовбивство між найпершими людьми – все описано так само давно, як тільки вони з’явилися з ласки Творця на цій планеті»? Чиє слово з сучасних українських письменників для Вас найближче, хто з них доводить істинність Шевченкової візії: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля»?

 – По-перше, та дефініція не повністю належить мені, а одному з моїх персонажів, хоча вона є майже сущою правдою. Щоправда (слава Творцеві!), це стосується далеко не всіх наших краян. Але я все-таки досить часто не лише у прозі художній чи у публіцистичних статтях, бо у віршах теж, зле провокую свого читача на те, щоб він голосно заволав у відповідь і не лише мені, а всім довколишнім, що він ніколи не зраджував своїх пращурів, їхньої віри, тобто всього свого роду. На другу частину я відповідати не буду. У мене досить багато колеґ із письмеників, яких я поважаю і не лише тому, що мені подобаються їхня творчість чи громадянська позиція. Багато серед них друзів чи приятелів, чи навіть попросту співпляшників. А якщо когось не згадати, то буде неповагою до них. Серед моїх знайомих практично нема жодного, хто б відверто (тобто без награної манірности) привселюдно чи в дружній розмові один-на-один зітхнув із гіркотою, що він є недоречним і випадковим у літературі. Можете вважати цю відповідь трохи наближеною до гумору, проте цілком щирою.

– У Ваших текстах – безпосередньо і в підтексті – неодмінно присутній концепт часу («за коротку мить промине поважний вік століть – на часі часу злам», «вже ніякого вибору як і потрібних на часі слів», «і час перебігає», «невизначений час», «і чорний час», «товчеться час», «в отій «Зоні поза часом», «ти мене пошукай у забутому часі»).

 – Я неодноразово згадував у деяких романах професора Козирєва – астронома і фізика з колишнього Лєнінграда. Він наприкінці п‘ятдесятих років минулого століття видав роботу під назвою «Причинна механіка», яка розворушила до дискусії й далеких від фізики журналістів, письменників, студентів. Професор вирахував швидкість часу, доводив, що другий Закон термодинаміки (його ще називають законом теплової смерти) має локальне право на існування у просторі та часі. Там багато чого було несподіваного і несприйнятливого офіційною наукою, але прихильники гонорово назвали «Причинну механіку» таким самим кроком уперед від фізики Альберта Айнштайна, як він колись зі своєю теорією відности стрибнув на далеко вперед від Ісаака Ньютона. Я теж тоді був захопився фізикою, хоча вчився у будівельному інституті. Все відбувається в часі. І нема на те ради, як не підкреслювати плинність часу, потребу постійно на своїй життєвій дорозі чи стежині озиратися назад із думкою, чи не зробив ти чогось у вчора такого, чого не можна виправити завтра. Одна з моїх поетичних книжок називається «Поміж вчора і завтра», де є вірш про те, що завтра ніколи не приходить - прокидаєшся завтра, та з гіркотою усвідомлюєш, що воно вже нове сьогодні.

 – Наскільки фатальними є нинішні обставини?

 – Щодо фатальности сьогоденних обставин пророцтв і пророків нині, як і в часи давні, багато. І кожен (ні, поокремі винятки між ними є) хоче бути оригінальним у своєму баченні майбутнього. Я не хочу бути серед них, я просто вірую в ті пророцтва, які гріють мою душу, як Симоненкове: «Народ мій є і вічно буде, ніхто не перекреслить мій народ!» чи Тичинівське: «Яка біда, яка чума косила, а сила знову розцвіла!». Перепрошую, що можуть бути якісь граматичні неточності, але процитував із пам’яти.


 «ПРОТЕ, КОЛИ Я ЩОСЬ ПИШУ З БОЛЕМ ЧИ ГОРДІСТЮ»

– Наскільки Ви зуміли продовжити буття свого «я» не тільки у книгах, а безпосередньо у власних дітях?

 – Коротко – я пишаюся своїми дітьми. Мій син народився у Латвії, закінчив там школу і два курси політехніки, закінчував уже Київський політехнічний інститут, працює програмістом, вільно володіє мовою дідів-прадідів і чуттям представника корінного народу нашої одвічної країни. Донька, хоч і мешкає в Латвії, але теж відчуває гордість за приналежність і до українства. Все-таки у Латвії маю багато рідні з обох гілок – як з української, так і латиською. Я там буваю щороку і не один раз. Цього року був уже двічі. Там і мати моя спочиває...

 – І, коли дозволите, тривіальне – подальші творчі плани. Чи будуть реалізовуватися у ваших нових книгах певні теми, пов’язані з Волинню, де побачив світ «Віднайдений скарб української фразеології»?

 – Конкретно щодо Волині не можу сказати чогось певного. Щоб щось написати, треба сюди приїхати і трохи пожити між людьми. Хоча, гадаю, цього трохи буде замало, щоб написати так правдиво і достовірно, аби ж і волиняки мені повірили. Проте, коли я щось пишу з болем чи гордістю про Україну, я її бачу не лише локальною посеред мого правічного Степу, але з Волинню і Карпатами, з Поділлям і Кримом... При всій моїй любови до етнографічних відмінностей наших регіонів, до місцевих діялектів, я залишаюся водночас соборником. До того ж, я нароздавав уже забагато різних обіцянок зробити щось нового для певного видавництва чи для періодичного видання. Два недописаних романи кличуть на повернення до них, бо я ще не закінчив перекладацькі речі, на які чекають і друзі, а не лише видавництва.

– Тож коли, як писав Василь Симоненко, «і жити спішити треба», хотілося б почути і Ваші, пане Юрію, побажання собі та всім нині сущим співвітчизникам.

 – Ніколи не втрачати надії, завжди пам’ятати своїх дідів і прадідів, шанувати їхні заповіти. Не приєднуватися до тих краян, про яких із зневагою та глумом написав під час революційних подій 1917 року Володимир Самійленко – «...кожна піч на Вкраїні фортеця міцна – там на чатах лежать патріоти», бо доводиться констатувати із сумом, що їх і досі сила силена...

 Із життєпису

 Юрій Степанович Завгородній народився 14 липня 1940 року на Січеславщині (Дніпропетровщині). Дитячі та шкільні роки пройшли в Росії – на берегах річки Мста, на землях історичного Великого Новгорода. Після закінчення у 1962 році Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту понад два десятиліття працював у Латвії та Комі (Північ Російської Федерації), де будував електростанції. Впродовж 1989 – 1993 року працював головним інженером Управління будівництвом Чорнобильської АЕС, брав участь у ліквідації аварії. Після цього (1993 – 2000) був начальником департаменту Міністерства енергетики України.

 Після публікації добірки віршів у «Вітрилах-69» в Україні лише 1993 року побачила світ книга віршів «Тече між пальцями пісок». Відтак вийшли книги поезії (всьогоїх на сьогодні 12), серед яких: «Поміж вчора і завтра», «На часі проща», «Прочинене в часі вічко», «На зламі часів», «Не в’яне полум’я свічі», «Озирнутися перед порогом», «Правда і віра», «На круги своя», «Попелище Дикого степу» (остання – двома виданнями: українськомовним й у перекладі на польську).

 Широкий резонанс спричинила й проза (а це на сьогодні 10 книг) Юрія Загороднього, в тому числі: романи в новелах «Злам» та «Йду проти себе»; роман-спогад про ліквідаторів Чорнобильської катастрофи «Задовгий день «Ч»; пригодницький серіял: «За що?», «Відлуння зі схрону», «Не заглядай до прірви», «Остання справа втікача» та інші... У його перекладі побачили світ антологія латиської поезії «З латвійського берега» (1999, 2007), книги віршів Кнутса Скуєнієкса «Насіння в снігу», Казімєжа Бурната «Вивернути час на ліву сторону» та дві Анджея Грабовського «В калейдоскопі…» та «А цей віршик буде про те...», роман-есей Яніса Петера «Раймонд Паулс»... Загалом Юрій Завгородній має в своєму доробку шість книг перекладів із латиської, чотири – з польської, одну – з румунської мов.

 Поезії та твори малої прози Юрія Загороднього публікувалися в Азербайджані, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Ізраїлі, Латвії, Литві, Македонії, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, Словаччині, Чехії, Франції.

 Член Національної спілки письменників України й Асоціації українських письменників. Лауреат літературних премій імені Володимира Сосюри, Павла Тичини, Олеся Гончара, міжнародної премії імені Івана Кошелівця, лавріатські відзнаки у Польщі та Румунії. Має і дві нагороди Латвійської республіки – за народну дипломатію та перекладацьку діяльність.



Категорія: Автограф-сесія | Додав: Dyrektor (13.06.2012)
Переглядів: 335 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]